І з ким тут об'єднуватись?

Смерть колишнього греко-католицького лідера Любомира Гузара стала неабиякою подією в релігійній сфері України. В першу чергу було цікаво спостерігати за тим, як реагуватимуть на втрату українських уніатів представники розкольницьких угруповань – УПЦ КП та УАПЦ. Як і передбачалося, видовище вийшло дуже цікавим.

Чому не папа, або ще раз про місце греко-католиків у латинському світі

Співчуття у зв'язку з кончиною Гузара висловила на адресу УГКЦ вся сучасна політична еліта, що не дивно, адже в їхньому середовищі майже 95% – греко-католики. Окрім них, біля гробу покійного виспівували різні оди представники культури і мистецтв. Прихилити голову прийшов навіть одіозний митрополит УПЦ Олександр (Драбинко), якого зовсім не обурив той факт, що в той самий час уніати захоплювали храм УПЦ в Коломиї.

Проте як відреагував на цю подію Ватикан? Враховуючи всю серйозність позицій УГКЦ в римо-католицькому уніатському резерві, було б природним очікувати у Львові главу УГКЦ – Папу Римського Франциска. Однак з католицької столиці пролунали лише короткі співчуття. Ані листа, ані відеозвернення, ані особистого дзвінка главі УГКЦ Святославу Шевчуку... Банальне співчуття, яких Ватикан видає тисячі. Враховуючи специфіку роботи адміністрації «святого престолу», не виключений той факт, що папа Франциск взагалі не мав ніякого відношення до даної ситуації.

На похороні Гузара від глави РКЦ був присутній представник – єзуїт словацького походження архієпископ Циріл, який є «смотрящим» над усіма уніями світу, коли-небудь укладеними з Ватиканом. Звісно, взяв участь у жалобній процесії і Клаудіо Ґуджеротті – папський нунцій для України.

Коротше кажучи, Ватикан не удостоїв особливими почестями «праведника світу» і «кобзаря незалежної України» Любомира Гузара. Здається, що на цей факт звернули увагу і самі українські уніати, на що, швидше за все, як завжди закрили очі. І це, треба визнати, свідчить багато про що.

В першу чергу папський ігнор і «блаженна відмашка» свідчать про нехтування українськими греко-католиками та уніатством взагалі. І це не гучні заяви, висловлені без підстав. Адже за досить короткий термін свого служіння Франциск вже брав участь у похоронах. Однак для колишнього глави українських уніатів понтифік часу чомусь не знайшов.

Приміром, 17 січня 2017 року Франциск взяв участь у похороні маловідомого швейцарського кардинала Джильберто Агустоні, що перебував на спокої. Крім того, в 2016-му глава РКЦ висловлював серйозний намір відвідати похорони колишнього президента Ізраїлю – єврея Шимона Переса. Проте останній візит був скасований у зв'язку з поїздкою понтифіка до Баку.

Що ж заважало папі Римському приїхати на годину-півтори до Львова, щоб відспівати такого цінного для Ватикану представника греко-католицького напрямку? Може, попри всі успіхи в просуванні унії, Гузар не був настільки важливим для Франциска? Або, не приїхавши до України, Франциск хотів продемонструвати своє ставлення до унії взагалі? Враховуючи останнє загострення відносин РКЦ та УГКЦ, цих припущень виключати не можна.

Що там робили розкольники

Що стосується появи українських розкольників на відспівуванні Гузара, вона була більш ніж феєричною. Філарет, прихопивши за собою свиту, без тіні збентеження прийшов у патріарший собор УГКЦ на честь Воскресіння Христового і взявся служити панахиду. Вдумайтеся! Де-юре православний ієрарх, який претендує на визнання Помісними Церквами світу і місце в загальноцерковному диптиху, приходить у греко-католицький храм та звершує панахиду по фактично інославному християнину. Більше того, все це відбувається у співслужінні представників УГКЦ.

Скільки канонічних правил та постанов було порушено Філаретом і Ко в цей момент, навіть важко собі уявити. При цьому сам Філарет і «філаретівці» чудово розуміли, що йдуть на канонічний злочин. Між іншим, під час своєї бутності в РПЦ та УПЦ Денисенко ніколи не дозволяв собі подібних вільностей.

Більш того, позиція Філарета щодо греко-католиків була вельми для них неприємною. «Греко-католицька церква була створена єзуїтами для окатоличення православних християн. Замість християнської єдності під владою Папи Римського вона принесла українському народу горе і страждання», – твердо розмірковував Філарет у 90-х роках. Зараз же, очевидно, зважаючи на політичну кон'юнктуру, Денисенко спокійнісінько робить неоднозначні дії, які можна розцінювати лише з одного боку – як загравання з УГКЦ.

Дивлячись на все це, варто нагадати наступну цитату нинішнього глави УГКЦ Святослава Шевчука: «Сьогодні ні для нікого не є секретом, що єдиною канонічною Православною Церквою в Україні, тобто такою, яка знаходиться у повноті спілкування із світовим православ'ям, є Українська Православна Церква в єдності з Московським патріархатом. Існують й інші православні церковні громади, які в часи незалежності України, в різний час і з різних причин, відлучилися від цього патріархату; їх інші Православні Церкви вважають неканонічними».

Враховуючи все вище зазначене, перед нами постає досить сумнівний симбіоз. Незважаючи на це, в українських ЗМІ вже встигли возвеличити дії Філарета, назвавши це мало не об'єднанням Церков. До речі, на такий же крок наважилися і в УАПЦ, але їхня участь у похоронах Гузара залишилась практично непоміченою. Разом з цим, дії УАПЦ можна охарактеризувати як черговий напад агонії, яка в цієї конфесії перетворилася на норму життя. Перебуваючи на грані саморозпаду, в УАПЦ банально не знають, на чию сторону їм зараз перекинутись, аби зберегти ті залишки парафій, які в останні два роки активно змінюють свою приналежність.

Хоча відносини українських розкольників та греко-католиків далекі від ідеальних, очевидно, що присутність перших на похоронах обумовлена виключно політичними причинами. Уніатська верхівка при владі активно допомагає «Київському патріархату» у боротьбі з УПЦ, а в обмін на це отримує мовчазну лояльність з боку «філаретівців». Найсмішніше, що останні навіть не уявляють, яка доля вготована їм після повного потрапляння в орбіту уніатського впливу в Україні. Що ж стосується УАПЦ, то вони просто бовтаються під ногами, намагаючись хоч якось пом'якшити свою неминучу загибель.

Міжконфесійна вакханалія: бути чи не бути?

Смішно і разом з цим страшно, що у всі ці церковно-політичні ігри постійно намагаються втягнути Українську Православну Церкву. Те, що на вищих державних посадах заведено називати «Єдиною помісною Церквою», вже починає набувати свої перші обриси. І як можна бачити, основою для цього служить далеко не УПЦ КП, як про це постійно тріщать ЗМІ та різного роду «експерти».

Очевидно, що українська унія все більше виходить з-під контролю РКЦ, поступово перетворюючись на політичний інструмент впливу на суспільство. Більше того, саме УГКЦ готують для фундаменту «неоцеркви», яка насправді може стати машиною знищення Православ'я в Україні в цілому. Дуже зручно мати в прихильниках цілу інституцію, яка покірно прикриватиме всі огріхи чинної влади. І цей сценарій, треба сказати, написаний зовсім не в Ватикані.

Що стосується об'єднавчих процесів УПЦ з українськими розкольниками, дивлячись на те, що відбувається зараз, все частіше з'являється думка – а воно нам треба? З ким, вибачте, УПЦ має об'єднуватися, в той час коли в цих, з дозволу сказати, Церквах геть відсутні принциповість та будь-які передумови до самозбереження? Об'єднатися, щоб потім купка політиків крутила православними ієрархами, вкладаючи в їхні уста все те, чого самі не зможуть донести суспільству?

Ситуація з похороном колишнього греко-католицького лідера досить чітко показує те майбутнє, яке може очікувати «Єдину помісну», створену за сценарієм державної влади. Разом з тим, ніхто не говорить, що вшанувати пам'ять Гузара – це погано. Зовсім ні. Але існує маса інших способів висловити свої співчуття у зв'язку зі смертю людини. Для цього зовсім не обов'язково влаштовувати демонстративні моління, наступаючи собі на горло.