Любові до гробу не буває

До гробу може бути лише співжиття. Якщо лише до гробу, то це не любов. Любов до гробу була в учнів Христа. Вони Його любили до того моменту, коли Він помер. А потім сховалися та стали вичікувати. Кинули Христа учні ще раніше, коли зрозуміли, що все втрачено. Такою є любов земна, не преображена, не напоєна благодаттю Духа Святого. Поки разом, поки все добре, цікаво, захопливо і т. п. – доти вона й живе. Але приходить смерть, що не знає любові, і все зникає, залишається лише страх і переживання за те, що буде далі. Тепер потрібно думати про себе, як жити, що робити, якщо «вже так вийшло». Це питання – як жити далі, без Нього – це питання земної любові.

Але не така любов істинна, справжня, небесна. Над нею смерть не має влади. Вона вища і сильніша за неї. Так, Іісус помер, так, Його вже немає, Його вбили, але чи змінило розуміння цього щось у серцях жон-мироносиць. Поки учні ховалися і думали про те, чи іммігрувати, чи розчинитися серед одноплемінників, жінки думали про інше.

Їхнє серце, як і раніше, залишалось з Ним. Він убитий, розп'ятий, зганьблений, Його вже немає на землі, але не в їхніх душах. Жони йдуть з миром, щоб помазати Його тіло. Якби це були не жінки, а чоловіки, то вони б «включили мозок» і нікуди не пішли. На це було, як мінімум, дві причини. Перша – там варта, воїни, і їх до могили навіть близько не підпустять. Друга – там камінь, запечатаний сургучем, притому дуже важкий. Окрім того, що вони просто не в силах його зрушити, недоторканність печаті дасть право воїнам вбити їх лише за те, що вони побажають до нього доторкнутися.

Але жінки – не чоловіки. Вони «включають» не розум, а серце. І їм все одно – печать, воїни, камінь... Властивість небесної любові така, що вона любить, незважаючи ні на які доводи логіки і здорового глузду. Жони готові померти там же, на могилі, від меча або від горя – не важливо. Тому й Іісус з'явився першим святим жонам, а не апостолам. Я ні краплі не сумніваюся, що найпершим Спаситель з'явився Богородиці. Тому що не було і немає нікого з людей, хто б любив Його більше. Але після Богоматері були святі мироносиці. Їхня любов була не до гробу, а набагато далі. І ця любов не була марною.

Напевно, справжня любов ніколи не буває марною. Вона не може зазнати невдачі. Навіть смерть, розчарування, втрата знищити і розчавити цю любов не можуть. Тому що «міцна, як смерть, любов» (Пісня пісень). Мало кому в цьому земному житті дано так любити. Напевно, тому що це Дар, який сходить Зверху. Те, що притягує плоть до плоті – це любов землі, а те, що притягує душу до душі – це любов Неба. Дар цей дається не кожному, а лише деяким, за якимось невимовним промислом Божим. Винести його може лише по-справжньому любляче і вірне серце.

З точки зору «людської» логіки і здорового глузду така любов абсурдна. Але я помітив, що для людини абсурдно все, що від Бога. Більшість з того, що нам дає Бог в Дар, в цьому житті приносить страждання. Наше життя і душа занадто маленькі, щоб це винести. Але, якщо перефразувати Маленького Принца, можна сказати: «Якщо Бог дарує, значить це навіщось потрібно». Любов, дана зверху, глибоко очищає серце, тому воно так часто болить.

Але як тоншає душа від цього болю, як вона стає дзвінкіше, прозоріше для небесного світла, інакше бачить світ і життя. Земна любов робить людину грубою і егоїстичною, а та, що дає Бог, наповнює серце музикою неба. Як мало навколо нас людей, які здатні чути цю музику і розуміти її. Як мало тих, з ким можна було б поговорити. Я все частіше і частіше помічаю, що світ тварин і рослин, гори, море, небо мені цікавіше, аніж люди. Все, чим дихають більшість наших співвітчизників, зводиться до проблем нестачі грошей, здоров'я, засудження або образи на все, а решту часу – це пошуки над чим посміятися і чого б смачного поїсти і попити. Тому й різного роду шоу дурносміхів так популярні сьогодні на телебаченні. З людей пішла сіль, залишилася одна плоть, і це жахливо. Прісна вода сірих душ і буднів вбиває в душі любов, вимиває щось справжнє. Залишається одне – любити незважаючи ні на що, і навіть тоді, коли вже, здавалося б, і сподіватися немає на що. Але прийде час, коли ми почуємо «радуйся» і «Мир Вам».