Латиниця vs. Кирилиця: що обіцяє українцям реформа писемності?

Здається, давно вже нікого не дивує те, з яким завзяттям уряд і українська інтелектуальна еліта готові взятися за «актуальні» для країни «реформи». Ми готові міняти все: вивіски на магазинах, назви продуктів харчування, зачіску сусіда і назви вулиць. Нам здається, що це саме ті реформи, які приведуть країну до процвітання і благополуччя. Як часто у соцмережах лунають висловлювання російськомовних громадян на підтримку «державної мови», а запитавши російською у перехожого, як пройти до метро, ми ризикуємо почути докір ламаним суржиком: «Державною мовою! Шо? А... Вряд лі я вам підкажу». Давайте українську для початку вивчимо, чи що... Тільки не суміш бульдога з носорогом, а класичну літературну українську мову.

Складається враження, що інших проблем в Україні більше немає: нам не потрібно закінчувати кровопролиття на сході, зупиняти загибель сотень українських солдатів, чиїхось чоловіків, батьків та дітей; нас не турбує комуналка, що космічно виросла, і очевидна бідність населення; нам, напевно, плювати на жахливо низький рівень життя в Україні. Нас все влаштовує. Ось тільки УПЦ заважає, пару пам'ятників і... алфавіт.

Відносно недавньою новиною став «Маніфест української латиниці». Він став вираженням багаторічної підготовки і спекуляцій у кулуарах «патріотичної» еліти, очевидно, для того, щоб відвернути увагу населення від насущних проблем. Ось тільки патріот – це той, хто прагне до добробуту своєї країни і народу, а це впирається далеко не в абстракції, цифри і терміни, а в реально існуючі проблеми. Ми не станемо патріотами від того, що почнемо писати латиницею, продовжуючи смітити на вулицях і живучи у бардаку, і часто – у бардаку своїх умів.

Досить передбачуваним чином повіяв вітер змін з Галичини. Польська мова там давно не новина, і графіка в польській латинська, от тільки ці ж самі поляки з XII століття дуже мучилися, намагаючись адаптувати до палатальних, ретрофлексних і носових приголосних писемність, що спочатку призначалася для латині. До речі, про латинь. Перехід європейських країн на латиницю вже в християнську епоху був викликаний зокрема і релігійним фактором. Аж до другого Ватиканського собору (1962-1965) єдиною мовою богослужіння була латинь, а отже, основною графікою – латинська. Не варто забувати і про головний для Католицької Церкви переклад Біблії – латинську Вульгату. Латинські азбуки Чехії, Польщі, Хорватії та ін. стали відповіддю на релігійне оточення цих країн і їхню конфесійну спрямованість.

Але повернемося до Галичини. Відомий львівський журналіст Остап Дроздов згенерував геніальну за своєю глибиною думку: «Європа – це латиниця, весь прогресивний, цивілізований світ, в який ми прагнемо, – це латиниця (...) Чому б Україні хоча б не замислитися, чому б з кирилиці, яка є основою «руського миру», не перейти на латиницю, яка є основою вільного світу?».

Тепер видихаємо. В Європі дійсно головним чином використовується латиниця, але... є кілька «але». Приміром, Греція, яка є членом Євросоюзу, використовує грецький алфавіт (α, β, γ, δ – ось ці букви), і ні в кого це не викликає заперечень. І, якщо хтось не знав, Болгарія – це теж Євросоюз. Так, та сама, з кирилицею – «Да живее България!!». Латиниця як «основа вільного світу» – це теж помилкова думка: Республіка Кенія і В'єтнам також використовують латинську графіку – для суахілі і в'єтнамської мови відповідно.

Але навряд ці країни можна назвати Європою, виходячи з логіки пана Дроздова. У гонитві за реформою «абетки» на думку чомусь приходить історія з нашим безвізовим режимом: режим ратифікували, і всі заговорили про те, що Україна вже майже увійшла в Європу. Ну, майже. Та поруч ми. Та не штовхайтеся ви, майте терпіння! Ми близько... І все б воно так, якби не цікавий факт: разом з Україною безвіз з Євросоюзом мають (або, в нашому випадку, матиме) такі країни, як Нікарагуа, Молдова, Чилі та ОАЕ. Ну, майже Європа... Глобус круглий, в принципі. Європою не робить віза або алфавіт. Немає такого пункту в переліку умов для євроінтеграції. Взагалі немає.

Друга новина також не може не радувати: «Латиниця – перший крок до англійської як універсальної мови спілкування», а також: «Уніфікований алфавіт допоможе легше освоїти англійську мову». Тепер зрозуміло, чому в школах 11 років вчать англійську і на виході в половині випадків все обмежується епічним: «My name is Vasya» та «Kyiv is the capital of Ukraine». Просто нашим дітям заважає кирилиця.

Напевно, вивчення пари десятків знаків вимагає особливого показника IQ, і два алфавіти, які мають в основі грецький, в голові просто не помістяться. Але раптово виявляється, що латинська графіка рідної мови ніяк не впливає на вивчення англійської. За доказом йти далеко не треба: давайте просто порівняємо рівень володіння англійською по країнах світу у 2015 році. Україна (кирилиця) займає 44 місце, в той час як Південна Корея (хангиль) займає 24 місце, Індія (деванагарі і ряд складових писемностей) – 25-е, а Тайвань (китайські ієрогліфи) – 30-е. Все-таки, поганий танцюрист – це завжди гарний батько і годувальник...

Наступним відчутним плюсом у доленосній реформі української писемності є банальна економіка. Щоправда, плюс такий, що просто мінус. Справа в тому, що ще до «Маніфесту української латиниці» аналогічний заклик до зміни алфавіту пролунав у Казахстані. Президент доручив до 2025 року перекласти все, що перекладається, на латиницю. Проте реакція суспільства на цю довгоочікувану новину була неоднозначною. Раптом заговорили про спірний досвід переходу на латиницю країн колишнього СРСР. Казахські ЗМІ навіть зазначили, що «з боку обсягів роботи і затрат все виглядає не так просто, бо доведеться повністю перекласти на новий алфавіт усі підручники і навчальні матеріали, безліч офіційних документів, а це державі обійдеться недешево» . Воно й зрозуміло: якщо у нас в Україні перейменувати райцентр – це вже відчутно недешево, то що можна сказати про тонни документації, літератури, підручників, кілометри карт і написів на будинках? Цікаво лише те, що замість підвищення пенсій і зарплат в Україні уряд обов'язково знайде в бюджеті гроші на реформу алфавіту, лише б відрізнятися «від москалів». Одним словом – диво.

Але за всіма цими змінами в першу чергу стоїть релігійний фактор. Здається, часи Брестської унії нікуди не пішли, і на дворі знову XVI-XVII століття. Ідея зміни алфавіту сягає своїм корінням, як ми вже сказали, у Західну Україну і доноситься з боку уніатів. Логіка абсурдна: ми бідні, тому що відсталі. Ми змінимо алфавіт, і вже цього року середня зарплата скочить до 1000 євро, а в українських домівках будуть спілкуватися двома мовами: українською та англійською. Можливо, навіть одночасно.

Писемність – це носій культури нації. Візьмемо, наприклад, Іран. Арабська писемність містить у собі ряд абсолютно непотрібних для фарсі букв. Вона просто не підходить для цієї мови. Але нікому в голову не приходить запропонувати ввести в Ірані – мусульманській країні – іншу форму алфавіту. А як тоді бути з Кораном? Іранські діти з перших років життя привчаються до арабської в'язі, щоб Коран, написаний абсолютно чужою арабською мовою, став для них рідним. Перська культура просто немислима без арабської в'язі.

Аналогічний випадок ми маємо в Ізраїлі. В івриті є кілька букв, які з точки зору вимови є зайвими, тобто в наш час вони звучать однаково, але пишуться по-різному. Проте нікому не спадає на думку скасувати їх, адже єврейське письмо – це міст поколінь, це писемність Тори, в ньому немає нічого зайвого.

Алфавіт – це дзеркало культури. Уніати, прекрасно усвідомлюючи значимість писемності, хочуть розірвати зв'язок українців зі своїм славним минулим. Якщо ми відмовимося від кирилиці, то як наші діти будуть дивитися на Пересопницьке Євангеліє, Слово о полку Ігоревім, Повість минулих літ та Києво-Печерський Патерик? Що тоді робити з працями Шевченка, Франка, Куліша і Лесі Українки – вони що: писали недорозвиненою писемністю? Очевидно, кирилиця не змогла вбити в них талант, як це відбувається з вивченням дітьми англійської в українських школах... Навіщо йти на поводу в уніатського мазохізму: робити боляче своїй культурі і нації, відчуваючи при цьому задоволення від усвідомлення того, як далеко українці йдуть від своїх православних коренів? Адже саме Православ'я є для нашої країни культуроутворюючою релігією. І з цим доведеться рахуватися в усьому. Навіть у формі літер.