Як маніпулюють на передачі Київської митрополії. Частина 2
Що таке рецепція церковної свідомості і навіщо вона потрібна?
І все ж канони канонами, але ж нам докоряють не просто «невідповідністю» приєднання Київської митрополії до МП стародавнім канонам, а прямим порушенням канонічних норм, тобто мало не спотворенням православної еклезіології. Мовляв, не була дотримана юридична процедура і т. д.
І ось тут нам потрібно знову ж таки згадати цитату прот. М. Афанасьєва з першої частини цієї роботи: «...важливо підкреслити те, що канони відрізняються від звичайних правових норм. Останні встановлюють і регулюють порядок суспільних організмів, що належать цілком до емпіричного буття. Між тим Церква є боголюдський організм, і в цьому її суттєва відмінність від інших суспільних організмів, що не мають боголюдської природи».
Власне, це і є відповідь на обвинувачення в антиканонічності. І тому кожній людині, яка досліджує проблеми церковного права, важливо розуміти те, що світське право є мертва надбудова, за допомогою якої люди намагаються вирішувати численні конфлікти і проблеми соціального характеру. Норми світського права обов'язкові для всіх членів суспільства і не можуть бути скасовані або ігноровані (в ідеалі, звичайно) ким би то не було навіть у тому випадку, якщо держава прийняла антигуманні, антилюдські закони (як це було, наприклад, у нацистській Німеччині чи в Радянському Союзі). Ці норми все одно діятимуть до того часу, поки не будуть замінені новими, більш гуманними правовими нормами.
Такою є логіка наших опонентів, які «вимагають» мало не скликання нового Вселенського Собору для перегляду адміністративного устрою Церкви. Ось тільки ця логіка не застосовна до Церкви як такої. Бо, як ми вже говорили (знову повторюємо цитату прот. М. Афанасьєва), «Церква змінює свої форми історичного життя не випадково і не довільно, не тому, що Церква пристосовується до сучасного їй життя (як суспільство пристосовується до сучасних умов за допомогою правових норм – прим. автора). Історичні умови впливають на форми церковного життя, але не так, що вони вказують Церкві ті чи інші зміни у її житті, але так, що Церква сама зі своєї глибини змінює свої форми історичного буття. Церква прагне в даних історичних умовах знайти таку форму, в якій найбільш повно і найбільш досконало виразилася б сутність Церкви, сама Церква і її догматичне вчення».
Отже, Церква сама зі своєї глибини здатна змінювати форми та правила свого ж історичного буття. Форми, які можуть бути виражені різними способами (не обов'язково лише правилами Вселенських Соборів). Голос Вселенської Церкви не може бути в принципі затиснутий рамками канонічних соборних визначень, тому що Церква – це Живе Древо, Боголюдський організм, Тіло Христове! Яке відторгає все чужорідне, яке живе і рухається Духом Святим, Який здатний явити істину в Церкві будь-яким доступним для нас чином. А також здатний відкинути ту чи іншу оману, ту чи іншу людську помилку, не чекаючи того, коли люди зроблять це самі, наприклад скликавши Вселенський Собор.
Звичайно, канонічні правила включають в себе і юридичний аспект, а також є найбільш зручною формою регулювання зовнішнього церковного життя. Проте не все в Церкві визначається процедурою прийняття рішень. Так, наприклад, всі ми знаємо про розбійницькі собори, які претендували на Вселенський статус, на які збиралося більше єпископів, ніж на дійсні Вселенські собори і на яких абсолютно і беззаперечно дотримувалася юридично вивірена і бездоганна в канонічному сенсі процедура прийняття рішень. Тільки от самі ці рішення були антиканонічними, а часто навіть антидогматичними (якщо так можна сказати).
Знаємо ми й приклади того, як голос Церкви був явлений світу через одну людину (згадаємо приклад прп. Максима Сповідника) або кількох людей, в той час, коли більшість народу та ієрархії помилялися. Церковна історія сповнена подій, коли в єресь ухилялася або більшість народу (як, наприклад, під час аріанської смути), або більшість православної ієрархії (наприклад, історія укладення Берестейської унії).
Коротше кажучи, в Церкві не існує універсальних юридичних моделей, за допомогою яких люди могли б змусити Дух Святий діяти за написаними нами схемами. В цьому сенсі нам достатньо бути впевненими в тому, що Дух Святий незмінно перебуває в Церкві, яка є Тіло Христове. В тому, що Він перебуває в Церкві до кінця віків! І тому до кінця віків Він, Дух Святий, буде вести народ божий до Істини, являючи Себе у різних історичних обставинах і змінюючи тим самим форми історичного буття Церкви так, щоб ці форми (знову цитуємо прот. М. Афанасьєва) «найбільш повно і найбільш досконало виразили б сутність Церкви, саму Церкву та її догматичне вчення».
У цьому сенсі важливо зазначити той факт, що в Церкві немає чітко відпрацьованої процедури прийняття того чи іншого Собору в якості Вселенського. Тобто, якби в Церкві діяли світські принципи прийняття тих чи інших правових норм, то нам би слід було чітко прописати процедуру, згідно з якою той чи інший собор може отримати статус Вселенського. Але це було б наше, людське рішення, що загрожувало б «узаконенням» наших же людських помилок, які в обов'язковому порядку присутні в нескінченному процесі вдосконалення світського права. Це було б ще і обмеженням дії Духа Святого, Який тільки і може вести Церкву Христову істинним шляхом!
Саме тому: «...для православної церковної свідомості критерієм канонічності є не процедура прийняття того чи іншого рішення, а рецепція (1) Церквою здійснених змін. Наприклад, 17 правило Четвертого Вселенського Собору (знову ми повертаємося до цього правила – прим. автора) приписує в разі виникнення спору між єпископами про канонічну приналежність тієї чи іншої території керуватися критерієм давності встановлених меж. Якщо спірна територія протягом тридцяти років перебувала у віданні однієї єпархії, її канонічна приналежність не може бути оскаржена. Цю норму підтвердив пізніше і Трулльський Собор своїм 25 правилом. Хоча буквально зазначені канони відносяться до сільських парафій, тим не менш, за словами митрополита Никодима (Мілаша), їх потрібно розуміти в загальному контексті канонічної традиції, відповідно до якої «права єпархіальних єпископів на свої області грунтувалися, головним чином, на звичаї, а потім на давності» (2).
Точно так само, в загальному контексті канонічної традиції, можна сприймати і численні церковні акти (постанови Помісних і Архієрейських соборів, постанови Священних Синодів, Патріарші розпорядження тощо), які пройшли рецепцію всією повнотою Вселенської Церкви: «Виходячи з цього критерію, сам факт того, що Константинопольська Церква ось уже понад 300 років визнає законність ієрархії, що поставляється в Україну Руською Православною Церквою, служить достатньою підставою того, що акт 1686 року залишається в силі і по цей день» (3).
Саме цей висновок і став причиною того, що під час свого візиту в Україну Вселенський Патріарх підкреслив, що Вселенська Церква погодилася «обмежити себе» заради того, щоб сприяти більш повному вживанню «духовної спадщини Візантії», а також задля захисту православної ідентичності українського народу. І саме тому Томос 1686 року ніколи не скасовувався.
Втім, це стосується не лише ситуації з Київською митрополією: «Патріарх Варфоломій поставив події 1686 року в один ряд з даруванням автокефалії ряду Помісних Церков на Балканах: Елладській, Сербській, Болгарській, Албанській. Всі ці акти відбулися під тиском місцевих політичних еліт і стали вимушеними кроками для Константинополя, але сьогодні, все ж, їхня законність не оспорюється... Тому здаються безперспективними спроби перегляду рішень, прийнятих у Константинополі в кінці XVII століття» (4).
А ось думка Вселенського Патріарха, висловлена ним в Томосі про автокефалію 1924 року для Польської Церкви (на яку посилаються наші опоненти) про те, що приєднання Київської митрополії до МП (цитуємо цей Томос дослівно) – «не було здійснене в злагоді з узаконеними канонічними постановами», рецепції церковною свідомістю не пройшло, і тому воно є приватною думкою однієї конкретної особи, нехай вона навіть і має Патріарший титул. Точно так само не пройшов рецепцію церковною свідомістю і сам Томос 1924 року. Власне тому надалі Польській церкві і довелося звертатися до Московської Патріархії з проханням про дарування автокефалії, яка і була задовільнена.
На завершення розмови про рецепції дозволю собі процитувати ще дещо з праці прот. М. Афанасьєва «Una Sancta», отже: «Єдність місцевих церков була не абстрактною величиною, а реальним фактом їхнього існування. Завдяки цій єдності виключена можливість замикання якоїсь місцевої церкви на самій собі: вона не могла жити ізольовано та залишатися байдужою до життя інших церков. Цього не могло бути, бо те, що відбувалося в одній церкві, відбувалося і в інший, тобто в Церкві Божій у Христі. З емпіричної точки зору це означає, що кожна місцева церква приймала все, що відбувалося в іншій церкві, і навпаки, всі церкви приймали все, що відбувалося в одній з них... безліч церков приймали як своє власне все, що робилося в кожній з церков цієї безлічі (власне, так і були прийняті всією церковною повнотою рішення про приєднання Київської митрополії до МП, рішення про дарування автокефалії іншим Помісним Церквам або, наприклад, рішення Харківського собору 1992 року і т.д.)... ця рецепція не мала, втім, у своїй основі нічого юридичного, ні навіть людського. Місцева церква, в якій перебуває Церква Божа, свідчить про те, що звершується в інших церквах, в яких Церква Божа також перебуває; тобто це є свідчення Церкви про саму себе або свідчення Духа про Духа, що перебуває в Церкві. Одна місцева церква чи безліч їх, приймаючи все, що звершується в інших церквах, свідчать про те, що звершуване в них узгоджується з волею Божою і тому відбувається в Церкві Божій у Христі.
В принципі будь-який акт будь-якої однієї церкви підлягав рецепції інших, але ця рецепція набувала суто емпіричного характеру тільки якщо йшлося про найважливіші та найбільш спірні питання. В інших випадках, завдяки особливому знанню, місцева церква розуміла, що все, що вона робить, буде сприйнято іншими церквами. Маючи свідчення Духа про саму себе, вона знала, що в інших церквах свідчить той же Дух.
Поняття рецепції означає, що місцеві церкви можуть не тільки погоджуватися з тим, що звершується в інших церквах, але й відмовити в цьому одній або ряду інших церков. Відмовляючись прийняти який-небудь акт, місцеві церкви свідчать, що він не звершився в Церкві Божій. Ця відмова не має карального характеру, а є прагненням надати допомогу більш слабкій місцевій церкві, яка всередині себе допустила неправильності...»
Деякі деталі
В останній частині нашого аналізу я хотів би зупинитися на окремих фактах брехні та спотворення історичної правди, які допустили учасники досліджуваного нами інтерв'ю. На жаль, чути це з вуст шановного доктора богослов'я та історії особливо прикро.
1. Так, наприклад, у своїх відповідях К. Вєтошніков постійно робить наголос на нібито насильницькому підпорядкуванні Київської Митрополії Московському Патріархату і навіть заявляє наступне: «...населення частини західноукраїнських земель почало приймати унію. На думку багатьох істориків, однією з причин цього було і небажання населення переходити в підпорядкування Московського царства».
Ось тільки він чомусь забув згадати, що принесла унія простому православному населенню. Втім, про це ми детально говорили в своїх статтях, присвячених цій проблемі (5). Зараз відзначимо лише те, що саме православне населення, а точніше переважна його частина, на відміну від більшості православних ієрархів і від деякої частини священнослужителів, відмовилася приймати церковну унію з Римом і висловилася на користь єдності з Московським Патріархатом.
2. І Деркач, і Вєтошніков брешуть нам в тому, що в РПЦ Патріарх претендує на абсолютну владу: «У Російській Церкві прийняте трактування єрархічного субординатизму: є глава Церкви і від нього йде вертикаль влади. І чим більший титул – тим більше єдиновладних повноважень...?» – запитує Т. Деркач. На що чує відповідь: «Це не зовсім канонічне явище...»
Ну по-перше, згідно зі Статутом РПЦ, вищим органом церковної влади та управління в Руській Православній Церкві, як, втім, і в УПЦ, «... є Помісний Собор, Архієрейський Собор, Священний Синод на чолі з Патріархом Московським і всієї Русі».
А по-друге, факт того, що сьогодні функції Патріарха (причому, не тільки в РПЦ, але і в інших Помісних Церквах) дещо відрізняються від тих функцій, що були у Патріархів в давнину, не означає антиканонічності сучасного адміністративного устрою Церкви. Взагалі, протягом всієї історії Церкви, її адміністративний устрій постійно видозмінювався. І якщо ці видозміни були у загальному руслі православних канонів (див. першу частину роботи), а також проходили рецепцію церковної свідомості (див. вище по тексту), вони визнавалися канонічними і цілком допустимими для всієї церковної повноти.
3. Дуже часто протягом всього свого інтерв'ю К. Вєтошніков суперечить сам собі: наприклад, він постійно твердить про те, що в давнину Патріархи не мали права втручатися у внутрішнє життя тієї чи іншої єпархії. А вирішували спірні питання колегіально. Крім того, він дорікає нинішнім Патріархам (наприклад, як ми бачили вище, – Патріарху Московському) папізмом. Але в одній зі своїх відповідей говорить наступне: «І коли в якомусь патріархаті виникають певні проблеми, що стосуються цілого патріархату, то глава патріархату чи помісної Церкви має не лише право, а й обов’язок скликати Собор або Синод і почати вирішення цієї проблеми. І за цією ж аналогією у Вселенського патріарха є такі самі права і обов’язки на всеправославному рівні».
Так звідки ж у Вселенського Патріарха такі права, якщо в давнину Патріархи не мали права втручатися у внутрішнє життя єпархій?
У цій відповіді з самого початку закладено фальш, а саме: дійсно, в межах своєї церковної юрисдикції Патріарх (або взагалі глава будь-якої Помісної Православної Церкви) може діяти так, як про це говорить Вєтошніков. Але от на всеправославному рівні таких прав у Вселенського Патріарха немає. Бо такі права суперечили б, наприклад, 15-му правилу Двократного Собору та іншим канонічним нормам. Більше того, такі права були б прямим спотворенням православної еклезіології, тобто вони спотворили б те, що за жодних умов не може бути в Церкві змінене – ПРАВОСЛАВНУ ДОГМАТИКУ.
У будь-якому випадку, це дуже сильно нагадувало б догмат про папський примат, а також претензії Вселенського Патріарха на абсолютну владу. Дивно, чи не так: з одного боку вони звинувачують Патріарха Московського в прагненні до абсолютної влади, а з іншого боку ратують за наділення подібною владою Вселенського Патріарха?
До речі, наш горе-доктор збрехав ще і в тому, що Харківський Собор 1992 року у своїх рішеннях не керувався жодним канонічним правилом. От якраз 15-м правилом Двократного Собору він і керувався. І Константинополь був тут абсолютно ні при чому.
4. Або ось, наприклад, К. Вєтошніков стверджує наступне: «...спершу будь-яке переміщення з кафедри на кафедру було заборонене канонами, але пізніше було дозволене в разі потреби...». Це твердження з самого початку несе в собі внутрішнє протиріччя, а саме: якщо щось було дозволено канонами в разі потреби (за ікономією), то воно ну ніяк не може суперечити православним канонам. Причому, навіть тим, які спочатку забороняли такі переміщення. Про те, чому це так, ви можете дізнатися з першої частини даного дослідження.
Хоча, якщо говорити по-простому, то факт переходу людини з середньої школи до внз, наприклад, не заперечує необхідності й важливості середньої освіти та деяких обмежень, з нею пов'язаних (сподіваюся, цей простий приклад буде зрозумілий читачам).
5. А ось ще одне протиріччя, яке допустив наш доктор в ході свого інтерв'ю. Тож він стверджує наступне: «... в історії завжди, коли виникали проблеми в якійсь одній помісній Православній Церкві, багато питань вирішувалося на Вселенських соборах. Питання були іноді локальні, іноді глобальні, і якщо одна частина Церкви не може впоратися з власними проблемами, то інші мають не лише право, а й обов’язок прийти на допомогу».
Однак, на його думку, чинити так може тільки Константинополь, який і «мусить» втрутитися сьогодні у внутрішні справи УПЦ та РПЦ. Але ж свого часу РПЦ саме так і вчинила стосовно Київської митрополії, коли буквально врятувала її від знищення. У той час як Константинополь вже нічим не міг нам допомогти. Тобто ми маємо наявні подвійні стандарти, які застосовуються нашими опонентами в їхніх «богословських» і «історичних» есе.
Глобальне нерозуміння православної еклезіології
Ну і останнє, про що б мені хотілося тут поговорити і що мене особливо розчарувало у висловлюваннях доктора богослов'я, так це абсолютне, можна сказати – глобальне нерозуміння православної еклезіології. А саме, ті висловлювання К. Вєтошнікова, які стосуються проблеми подолання розколу в українському православ'ї. Ось, наприклад, деякі з них: «...для Константинопольського Патріархату головне – єдність Української Церкви, щоб вона об'єдналася, щоб не було трьох юрисдикцій. Головне – щоб була єдина Помісна Церква, а не десять окремих клаптиків від єдиної Української Церкви... У разі надання канонічної автокефалії та об’єднання всіх трьох частин Київської митрополії відновиться і їхня видима єдність з Вселенською Церквою. Також багато противників такого об’єднання заявляють про «неприпустимість легалізації розколу». Але визнавати, що ця ситуація не вимагає втручання – і є легалізація розколу. Саме це збереже і зміцнить розкол. Мета Церкви, навпаки, скасувати розкол, а розкол скасовується через відновлення єдності, єдності видимого, що виражається в співслужінні і в деяких випадках адміністративного об’єднання...»
Це, вибачте, з богословської точки зору – ну повна маячня!
По-перше, тому, що в Україні немає ніяких трьох церковних юрисдикцій. Це для держави, тобто з точки зору світського права, може бути кілька церковних юрисдикцій. А з точки зору православної еклезіології – Церква Одна! Вєтошніков, до речі, згадував про це в своєму інтерв'ю, і це ще одне протиріччя у його міркуваннях. В Україні є одна Помісна Церква, і це УПЦ! Вона, власне, і є частиною Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви (і цей факт прийнятий всією церковною повнотою Вселенського Православ'я). А розкол, який виник, може бути подоланий тільки шляхом повернення розкольників в лоно Матері-Церкви. Церкві не потрібно відновлювати єдність, оскільки Церква не може її втратити в принципі. Розкол в Церкві означає не те, щоб щось ціле розкололося на частини, а те, що від цілого, живого древа відкололася якась змертвіла гілка. Саме тому той, хто увійде у спілкування з розкольниками, сам стає розкольником (відколюючись від Живого Тіла Христового!). І це не лише моя думка. Це думка всієї повноти Вселенського Православ'я. І саме тому ніхто і ніколи не буде об'єднуватися з розкольниками, визнавати їх, не кажучи вже про дарування церковної автокефалії. Детально про це читайте в статті «Чому Вселенське Православ'я ніколи не визнає розкольників» (6).
Тобто, по суті, наш доктор проповідує тут суто протестантську-розкольницьку еклезіологію. Але якщо це так, то яке нам діло до того, що думають про нас протестанти і розкольники?
Посилання:
1. Рецепція – в перекладі з латинського «прийняття». Л. П. Крисін. Тлумачний словник іншомовних слів. Москва. «Російська мова». 2002. С. 609.
2. «Приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату: Як це було» http://www.bogoslov.ru/text/315141.html
3. Там само.
4. Там само.
5. Про те, як приєднання Київської митрополії до МП врятувало православну церкву на Україні. http://uoj.org.ua/ua/publikatsii/govorit-istoriya/pro-te-yak-pri-dnannya-kiivskoi-mitropolii-do-moskovskogo-patriarkhatu-vryatuvalo-pravoslavnu-tserkv http://uoj.org.ua/ua/publikatsii/govorit-istoriya/pro-te-yak-pri-dnannya-kiivskoi-mitropolii-do-moskovskogo-patriarkhatu-vryatuvala-pravoslavnu-tserkv
6. Чому Вселенське Православ'я ніколи не визнає розкольників. http://uoj.org.ua/publikatsii/tochka-zrenija/pochemu-vselenskoe-pravoslavie-nikogda-ne-priznaet-raskolnikov
