Як Святослав Шевчук за «Революцію гідності» виправдовувався

Не так давно в інтернеті з'явилося інтерв'ю глави УГКЦ архієпископа Святослава Шевчука, яке він дав «Радіо Свобода» у Чехії. Зазвичай еталоном майстрів брехні вважаються політики. Однак, почувши це інтерв'ю, переконуємося, що Шевчук може сміливо давати уроки маніпуляції і брехні будь-якому політику в Україні.

Лейтмотивом цього інтерв'ю стало твердження, що Греко-католицька церква під час подій 2014 року закликала виключно до миру і примирення. Між тим є серйозні підстави вважати, що саме греко-католики привнесли в «Революцію гідності» струмінь агресії та нетерпимості, який дискредитував Майдан в очах багатьох українців. У певному сенсі уніати підставили учасників Майдану, багато з яких дійсно не хотіли перетворення протесту на «націоналістичну» революцію.



Інтерв'ю Шевчука з боку виглядає як виправдання. Останнім часом главі УГКЦ часто доводиться виправдовуватись і ретушувати зіпсований агресивними діями своїх адептів імідж. Ось і цього разу Шевчук відбивається від звинувачення в розпалюванні ворожнечі в Україні, яке озвучив митрополит РПЦ Іларіон (Алфєєв).

Розуміючи, що фактів причетності уніатів до безпосередньої організації майдану (а отже і відповідальності за те, що там відбувалося) існує величезна кількість, Шевчук тут же намагається випередити звинувачення й каже дослівно наступне: «зараз на Україні не існує жодної сили, навіть церковної, яка б могла вивести на майдани мільйони людей».

Формально це правда, адже на майданах взагалі не було мільйонів людей. Зібрати на майдан кілька мільйонів людей – це непідйомне для них завдання, але чи заперечує це відповідальність греко-католиків? Мабуть, в цьому випадку досить згадати слова єпископа УГКЦ Бориса Гудзяка, який в ефірі «радіо Свобода» через кілька тижнів після початку майдану прямо заявив, що кожного дня половина людей, що виходять на майдан, – це навіть не просто вихідці із західної України, а що це парафіяни УГКЦ.



Очевидно, відчувши натхнення до пропаганди та брехні, Шевчук тут же поспішив продовжити тему, що, мовляв, майдан, боронь вас Боже так подумати, не мав націоналістичних проявів, тому ми не здатні були взагалі розпалити ніякого протистояння в суспільстві. «Майдан – це не був якийсь «націоналістичний переворот», оскільки розмовляв різними мовами, молився різними мовами, були присутні священнослужителі різних Церков, представники різних національностей».

Ця логіка має недолік. Присутність представників різних національностей не обов'язково виключає прояви націоналізму. Походження і мова людини не визначає її політичних переконань. Всі пам'ятають кричалку, що стала знаменитою, «хто не скаче – той москаль»? Причому це було з перших днів майдану. Ось відео від 27 листопада 2013 року:



Крім того, Шевчук «скромно» замовчує про головного актора майдану – націонал-радикалів з Правого Сектора. Яке відношення має Правий сектор до УГКЦ? Пряме. Відомий факт, що капеланом «Правого сектора» під час подій 2014 року був греко-католицький священик Петро Бурак. В інтерв'ю виданню «Факти» він заявив наступне: «Ще з 2002 року я був головним капеланом всеукраїнської організації «Тризуб» імені Степана Бандери. Враховуючи, що саме «тризубівці» на Майдані склали кістяк «Правого сектора», я автоматично став головним капеланом цієї партії. Наші хлопці захищали студентів, давали відсіч «Беркуту», перемогли в рукопашному бою міліцію, коли була перша спроба звалити пам'ятник Леніну. Я був весь час поруч з активістами, допомагав їм в усьому, поділяв з ними горе й радість. Як ми раділи, коли хлопцям вдалося об'єднатися і в сутичках здобути перемогу над «Беркутом». На питання журналіста про те, що Церква повинна бути проти насильства, він відповів: «Бійка – не гріх, якщо вона розпочата в ім'я справедливості. І війна – не гріх для тих, на чиєму боці правда. Саме тому я був на Майдані, саме тому вже цілий рік живу в таборі добровольчого корпусу і постійно їжджу в зону АТО». Як бачимо, ні про який миротворчий характер діяльності уніатів на майдані говорити не доводиться.

Таким чином, можна вважати встановленим той факт, що за дії Правого сектора на майдані несе відповідальність УГКЦ. Власне, засновником ВО «Тризуб» ім. Степана Бандери (який став основою Правого сектора) був уніат Богдан Іванишин – «духовний батько» Дмитра Яроша. Ця організація вже багато років несе офіційно охоронні функції під час масових заходів УГКЦ.

Не менш цікавими були заяви і діяча Українського Католицького Університету, в яких, незабаром після початку майдану, він заявив, що «Київський майдан є антипутінським», а не за вступ до ЄС, як це думали деякі.

Що ж стосується присутності різних церков, то навіть і коментувати якось незручно. Хто там був? УГКЦ в домінуючих ролях, були представники КП, які нероздільною частиною свого буття вважають ненависть до Росії, разом з якими співпрацює Дмитро Корчинський, що проявив себе як затятий націоналіст та прихильник терактів. Були також і УАПЦ, серед яких доходило до того, що в храмах під час проповіді на богослужіннях розповідали про героїзм Степана Бандери, як це робив Ігор Ісіченко, який є «єпископом» в УАПЦ. Півсвіту облетіло ось це фото, де чоловік, який, мабуть, називається «священиком» якоїсь «церкви» на Україні, кидає «коктейль молотова» у співробітників МВС, при тому, що Господь говорив «не убий».

Радикалізації настроїв на Майдані послужила і заява колишнього глави УГКЦ кардинала Любомира Гузара про те, що «народ має право на збройне повстання». Його уточнення про те, що це право діє у відповідь на насильство з боку влади, не має значення, оскільки в тих умовах такі необережні слова були сприйняті як заклик до дії, а не як абстрактне мудрування про соціальну доктрину Церкви. Говорити про «збройне повстання» в ситуації, коли кожна іскра могла спричинити вибух, було надзвичайно безвідповідально і аморально.

Ще до майдану окремі священики УГКЦ озвучували відверто людиноненависницькі ідеї. Став притчею во язицех виступ о. Михайла Арсенича, який інакше як нацистським назвати не можна. За ненависницьку риторику на адресу «москалів», «жидів», «негрів» та заклики до повалення влади він заслуговував виверження з сану, якщо не кримінального переслідування. Замість цього він відбувся місячним «покаянням» в монастирі. Якщо це не підтримка і розпалювання агресії в суспільстві, то що це тоді взагалі таке?

А ось слова сумнозвісного Петра Бурака, сказані ним безпосередньо перед Майданом: «Ми не тільки повинні вшанувати пам'ять загиблих, але надихнутися їхнім прикладом, щоб самим, не зволікаючи, брати в руки меча для здобуття української самостійної соборної держави. Так, як це робили Січові стрільці, вояки дивізії Галичина, бійці УПА ...». Далі йде прямий заклик до збройного повалення влади: «Треба боротися, владу треба брати. Для здобуття влади нам необхідно брати приклад з попередників – не гаючись брати до рук зброю, а зі зброєю прийде і влада. Тому що «гвинтівка народжує владу». Враховуючи, що Бурак був духовним лідером Правого сектора, ні про яку миротворчу місію УГКЦ на майдані і мови бути не може. Святослав Шевчук просто приховує ці факти і намагається ухилитися від відповідальності за дії своїх підопічних.




Але можна було б сказати, що це все-таки не позиція УГКЦ. Навіть багато священиків УГКЦ, які розпалювали нетерпимість до влади серед націоналістів, – це, мовляв, їхня приватна думка, в той час як сам глава УГКЦ Святослав Шевчук, – це голуб миру і миротворець, і тому всі звинувачення в розпалюванні протистояння в Україні на його адресу – це маніпуляція і брехня. Але що про це говорять факти подій на майдані? А вони дуже багато чого цікавого говорять.

Наприклад, те, що в період майдану Янукович скликав для переговорів глав церков і вів з ними розмови про можливість припинення протистояння в країні. Так от, як свідчив сам Шевчук, Янукович під час цієї зустрічі прямо звинуватив главу УГКЦ в тому, що він курує дії радикалів. Шевчук, говорячи про цей випадок, навів слова Януковича так: він нахилився до мого вуха і сказав: «передайте там СВОЇМ людям, які захоплюють обладміністрації, що всі вони будуть сидіти, і що у нас вже на кожного з них заведено справу». Яка ж була реакція «голуба миру», який ніколи не підтримував ворожнечі та агресії? ЗМІ згадують, що, вийшовши з адміністрації президента, Шевчук заявив, що «проповіді миру більше не актуальні», і на наступний день протистояння протестувальників спалахнуло з новою силою.

Не менше вражає його заперечення підтримки однієї сторони конфлікту. Дослівно було заявлено наступне: «Сьогодні ми зі своїм народом навіть на передовій, і нас часто звинувачують, що начебто ми підтримуємо тільки одну частину українського суспільства і таким чином де-факто, підтримуємо громадянський конфлікт – такими термінами оперує сьогодні агресор».

Справа в тому, що ці слова, приписані агресору, вимовлені були вперше самим Шевчуком на початку 2011 року. Тоді він мало не клятвено розповідав, що УГКЦ ніколи не підтримає масових протестів як засіб тиску на владу тому, що підтримка протестувальників за фактом проявила б УГКЦ як підтримку однієї сторони конфлікту й поставила б її в опозицію до іншої сторони конфлікту. Тоді він заявив: «Мене як християнина турбує, що брутальний тиск чи груба сила стає прийнятним засобом для вирішення державних, соціальних і політичних проблем. З цим ми не можемо погодитись».

У 2011 році Святослав Шевчук однозначно виступав проти революції і організації майдану. В інтерв'ю Українській Правді на питання журналіста «якщо завтра Майдан, на чий бік ви стали б?» Шевчук відповів, що він «особисто проти революцій, бо революція показує, що в суспільстві неминуче зіткнення». «Питання насильницької зміни влади – то є питання крайнощів і екстриму», – стверджував він.

Але дуже скоро виявилось, що Шевчук банально брехав, коли говорив про неможливість з цим погодитись, тому що УГКЦ не тільки підтримала майдан, але й виступала організатором цих масових протестів. Відомо, що не тільки половина київського майдану була парафіянами УГКЦ, яких у Києві зовсім небагато і їх було привезено для участі в протестах на автобусах, але також відомо, що майдан у Львові починали студенти Українського Католицького Університету. Майдани підтримки в Австрії, Іспанії, Італії, США, Бельгії та інших країнах були організовані священством УГКЦ та людьми з церковного середовища УГКЦ, і дуже часто такі майдани починалися прямо з місцевих храмів після закінчення богослужінь.

Виступивши навіть не у вигляді підтримки однієї з сторін, а організатором процесів, які посіяли і сіють ворожнечу до цього дня, Шевчук своїми ж словами раніше засудив таку позицію: «Я пам'ятаю, під яким гаслом проходило повстання польського народу в царській Росії в 1830 році: «За нашу і вашу свободу». Це саме гасло було піднято на прапор Української Повстанської Армії. Якщо ми сьогодні в нашому суспільстві скажемо: «За нашу, але не вашу свободу», тоді стаємо на хибний шлях. І тому кожна церква завжди намагається і намагатиметься показати важливість поваги до людини навіть тоді, коли вона дотримується, можливо, інших принципів, належить до іншої національності, до іншої релігії. Тому що кожна тоталітарна ідеологія, певною мірою, створює феномен зайвої людини – хтось є зайвий, хто не підпадає під чиїсь вузькокорпоративні інтереси. І це абсолютно хибний шлях для розвитку громадянського суспільства».

Цей ефект зайвої людини проявив себе настільки потужно на майдані і проявляє зараз, що за фактом в країні досі триває цькування всіх незгодних. Але різниця в тому, що Шевчук не засуджує вже цієї ситуації, і жоден з його священиків жодного разу з самого початку майдану не засудив тих, хто кричав «чемодан, вокзал, Росія». Більш того, уніати продовжують розпалювати ненависть до православних віруючих з УПЦ. Чого тільки варті заяви Зоряна Шкіряка про те, що Хресний хід УПЦ – це «поп-парад», «гундяєвський хід», при цьому він підкреслював, що він говорить все це як «греко-католик». Або заяви одіозного капелана УГКЦ Миколи Мединського про «рузьку гниль», «озвірілих московських єретиків-шовиністів», – так він обізвав хрестоходців. Про майдан Мединський висловився більш ніж відверто: «Краще військова хунта з послідуючими демократичними виборами. Краще, ніж поліцейська держава, прикрашена «демократичними» виборами». Тобто він фактично заявив, що майдан був збройним державним переворотом, нехай навіть і з благими цілями. Та й сам Святослав Шевчук і його соратник Любомир Гузар не упускають можливості принизити та образити Українську Православну Церкву.

І постає питання: а чим обумовлена така мінлива позиція керівництва УГКЦ? Жага до влади? Безумовно – адже після майдану до влади прийшли політики греко-католицького віросповідання, які лобіюють інтереси УГКЦ. Адміністративний ресурс уніатів вражає – екс-міністр освіти (Сергій Квіт), спікер ВР (Андрій Парубій), міністр культури (Євген Нищук), директор департаменту у справах релігії (Андрій Юраш), радник глави МВС (Зорян Шкіряк).

Але є ще один фактор.

Справа в тому, що насправді Шевчук банально є пішаком у грі Ватикану, який, у свою чергу, вже багато десятиліть є союзником США. Тому, коли для США вигідно створити образ УГКЦ як миролюбної структури, Шевчук закочує очі, молитовно складає руки і розповідає про те, що його церква – жертва тиску з боку світської влади. Коли ж потрібно діяти агресивно – він дає зелене світло радикалам і всім своїм підлеглим, і починаються протести проти влади в країні. До речі, одним з авторів ідеї про повну блокаду Донбасу є мер Львова уніат Андрій Садовий. Як бачимо, чергова політична радикалізація знову виходить з заходу України.

Здавалося б, це неможливо, щоб США так управляли релігійною структурою. Але про цю співпрацю писали вже багато достойних дослідників, як Карл Бернстайн, лауреат Пулітцерівської премії, і багато інших. Власне, як стверджував Річард Аллен, радник президента США з національної безпеки, «відносини з Ватиканом являли собою один з найбільш великих таємних союзів в усій історії». Тому коментувати заяви Шевчука про те, що УГКЦ поза політикою, навіть і не хочеться якось.

Можна було б ще багато неправдивих речей з цього інтерв'ю викрити, але, думаю, що досить і цього, щоб людина могла тверезо дати оцінку тому, що брехня для УГКЦ стала, на жаль, нормою життя, незважаючи навіть на те, що батьком брехні в Біблії іменується не хто інший, як диявол, проти якого зобов'язані боротися всі служителі Христа.

Незабаром вийде книга Олександра Бориславського під назвою «Новий хрестовий похід. Україна в крові».