Сюжет «50 відтінків віри» (телеканал «1+1»): контент-аналіз

Наповнення ТСН здійснюється наступним чином: 90 відсотків новин, які входять у випуск, формуються за ознаками шести «С» та одного «Г» – Скандали, Сенсації, Страх, Секс, Смерть, Сміх та Гроші.

Медіаринок сьогодні насичується продукцією для задоволення потреб аудиторії, а також ідейних установок власників ЗМІ. Міжнародні журналістські стандарти та загальнолюдські цінності нехтуються внаслідок гострої конкурентної боротьби та погоні за рейтингами. В першу чергу це стосується телебачення, найбільш техногенного, а отже і вартісного каналу комунікації. Візуальні інформаційні засоби – лідери за ступенем впливу на свідомість. Зображення миттєво впливає на всі органи почуттів, минаючи (а в деяких випадках навіть і паралізуючи) розумовий процес людини та відключаючи критичне ставлення до побаченого. Тому вже з початку 20 століття саме візуальні засоби були головними в пропагандистських технологіях (можна згадати знамениту ленінську фразу про те, що з усіх мистецтв найважливішим є кіно).

Сучасні телетехнології також використовують методи пропаганди і маніпуляції. Вони становлять струнку систему та викладені у численних методичних посібниках. Сьогоднішні маніпулятори розширюють арсенал своїх засобів, орієнтуючись на смаки цільової аудиторії, яка у всі часи вимагає видовищ. Тож розважальний компонент проникає у всі жанри і форми телевізійного контенту. Цей феномен, який виник у 1968 році, прийнято називати інфотейнмент¹.

Концептуальні риси використання цього методу ми можемо побачити у підсумкових випусках новин всіх сучасних телеканалів, і «1+1» у цьому не є винятком. Ведуча підсумкових випусків «ТСН. Тиждень» Алла Мазур зізнається: «Ми розповідаємо про політику іронічно – так, як про неї говорять усюди, окрім телеекранів. Ми розповідаємо про соціум та економіку легко – так, щоб зрозумів кожен. Ми розповідаємо про страшне, смішне, злободенне і резонансне – так, щоби було цікаво»². У своїх випусках «ТСН. Тиждень» дотримується певного алгоритму оповідання, обираючи в першу чергу так звану «топову тему», яка на даний момент найбільш актуальна. Авторитетний журналіст цієї програми, Ольга Кашпор, так презентує добір сюжетів: «в нас є джентльменський набір із варіаціями. У випуску має бути якась політика, але дуже зрозуміла... На додачу в нас майже завжди є трохи жовтуватий гламурний сюжет, а також чергове мегарозслідування»³. Саме таким «жовтуватим мегарозслідуванням» є сюжет з випуску програми «ТСН. Тиждень» за 5 березня 2017 року «50 відтінків віри», який стане об'єктом аналізу цього дослідження.

Для початку варто звернути увагу на весь контент даного випуску та верстку (розташування) матеріалів у програмі. У ньому 15 сюжетів різного формату і тривалості. Спочатку йде головна тема – боротьба з корупцією (щодо діяльності голови Державної фіскальної служби Романа Насірова), цьому присвячено 2 сюжети; потім розвиваються теми війни і блокади Донбасу, аварія на шахті «Львівська», і шоста тема присвячена святу «Торжества Православ'я». Проте журналісти висвітлюють її не зсередини України, а вирушають до Константинопольського Патріархату, беруть бліц-інтерв'ю у Вселенського Патріарха Варфоломія та озвучують головний посил сюжету: «Це ознаки повернення України до церкви, яка в Константинополі, а не в Москві». Таким чином, саме тут відбувається смислова прив'язка до теми Православ'я з негативною конотацією щодо Московської Патріархії. Якщо розглядати побудову всього випуску з точки зору драматургічної кривої, то саме в цьому місці відбувається зав'язка дії.

Далі йдуть три сюжети, які висвітлюють закордонні теми – уряд Трампа, очікування безвізового режиму та невдачі Путіна на зовнішньополітичній арені. Потім загальна тематика знову повертається до проблем всередині України (сюжет про курорт неподалік від Одеси). І тільки після цього редактори випускають найгарячіші теми: №11 – про легалізацію проституції в Україні та № 12 – «50 відтінків віри». Ці два сюжети йдуть в тісному зв'язку не тільки завдяки тематичній єдності. Сюжет про легалізацію проституції пропонує громадськості «поговорити» про альтернативне ставлення до цього табуйованого пороку, чим, за технологію, званою «вікно Овертона»⁴, просуває цю тему як цілком прийнятну. Проте ж вона є табуйованою в національній традиції. Крім того, сюжети подібної тематики в новинах як програмах для масового (в тому числі сімейного) перегляду перебувають під моральною та законодавчою забороною. Те, що протягом двох сюжетів (а це 16 з половиною хвилин в даному форматі) мусується тема збочень, є істотним порушенням норм медіаправа. Сюжет про легалізацію проституції готує негативний ґрунт для сприйняття наступного матеріалу в заданій журналістами конотації. Перед показом ведуча просить глядачів прибрати від екранів телевізорів дітей, тим самим підігріваючи цікавість та відводячи програму в розряд радикальної.

Наступна тема – розпусні дії священика (Московського Патріархату – на цьому постійно наголошують автори випуску) – є кульмінаційною в побудові загальної драматургії випуску. Вона не тільки гостра сама по собі, але й стоїть в позиції підвищеної уваги. До того ж хронометраж даного репортажу – найтриваліший у випуску, майже 8 хвилин. Після нього емоційна напруженість традиційно йде на спад. Далі йдуть два коротких сюжети загальною тривалістю 6 хвилин, і повернення до першої теми. Загальна драматургічна лінія програми закільцьовується.

Таким чином, сюжет «50 відтінків віри» є своєрідним «цвяхом програми», який вбивається у свідомість реципієнта, виходячи з точково збалансованої технологічної вивіреності. Як вже було сказано вище, за жанровим визначенням розглянутий матеріал заявляється як журналістське розслідування.

Журналістське розслідування – це пошук, оприлюднення та дослідження певних фактів, які до певного часу перебували поза полем суспільної уваги, мета якого – віддати гласності випадки чиєїсь протиправної діяльності, визначити проблему та запропонувати шляхи вирішення. Тобто, якщо грамотно підходити до визначення, це скоріше метод, ніж жанр у журналістиці.

Однак форма подачі і майже детективні історії усередині цього методу стали настільки привабливими для аудиторії, що журналістське розслідування перетворилося на псевдодокументальний жанр візуального мистецтва. «За останнє десятиліття журналістські розслідування пережили і різкий зліт популярності, і настільки ж стрімку втрату репутації. Це закономірний процес... Рано чи пізно закінчиться період масового вкидання через ЗМІ фальшивого компромату, тенденційність якого останнім часом прийнято прикривати романтичним серпанком журналістського розслідування»⁵.

Отже, найчастіше під виглядом журналістського розслідування ми бачимо на екрані не документ – продукт аналітичної творчості журналіста, а псевдодокументальное кіно⁶. Отже, дослідимо цей сюжет на наявність/відсутність у ньому методологічних особливостей журналістського розслідування.

Перші фрази, які ми бачимо на екрані: «Священик з Харківщини виявився збоченцем і сепаратистом»⁷ є не постановкою проблеми, а винесенням звинувачення, яке подається як аксіома, що не потребує доказів (слід зазначити, що журналіст взагалі не має права на подібні судження). Це одразу ж порушує чистоту жанру, оскільки розслідування належить до аналітики і передбачає конструкцію: «теза – аргумент – синтез». Тут застосована типова маніпулятивна технологія «навішування ярликів», яка в даному сюжеті буде використана неодноразово⁸.

Демонстрації сюжету в ефірі передує текст ведучої Алли Мазур: «Вранці священики йдуть на службу в храм. А вже ввечері «запалюють» з дівчатами. Важко уявити, які збочення можуть бути в голові служителя Української Православної Церкви Московського патріархату. Порок на Харківщині починався з інформації про ще одного священика-сепаратиста». Тут використовуються відразу декілька маніпулятивних прийомів: 1) «навіювання», як спосіб цілеспрямованого стимулювання сфери підсвідомості індивіда⁹. 2) експлуатація стереотипів масової свідомості (особливо для постійних глядачів, які знають, що в кожному випуску виходить один негативний матеріал про ПЦ МП). «Словами-вмикачами» стереотипу в цьому тексті є «Московський Патріархат» (антитеза фрази «материнська церква», яка пролунала в сюжеті №6 на адресу Константинополя). 3) «священик-сепаратист» – типовий «ярлик», який міцно закріпився в контексті харківського регіону.

Далі ведуча представляє автора журналістського розслідування. Харизма особистості відіграє стрижневу роль текстології «розслідувальних» сюжетів. Слід зазначити, що автор в аналітичних текстах рідко персоніфікується, оскільки на першому місці мають бути грамотні тези та їх чітка аргументація. Винятки становлять ті автори, які мають неабияку репутацію. Реальне ж журналістське розслідування пов'язане з певними ризиками з одного боку, а з іншого – сенсаційними фактами. Тому реноме журналіста, який є професіоналом цього методу, досить високе. Що ж являє собою автор цього сюжету? Для цього розглянемо його резюме¹⁰.

Руслан Харченко закінчив Київський університет культури (званий в народі «Поплавського») і на початку своєї кар'єри спеціалізувався на спортивній тематиці, потім музичній та «шоу-бізнесовій». Тобто базових навичок в аналітичній журналістиці (а це один із складних в методології жанр) у Руслана під час навчання та на початку кар'єри не було. На канал «1+1» він прийшов у якості спортивного оглядача (це і є, по суті, його спеціалізація). Потім він трохи більше року попрацював в новинах і після цього потрапив на підсумкові випуски. В резюме є посилання лише на 4 сюжети в жанрі «журналістського розслідування», хоча він значиться у програмі вже майже 4 роки.

Його сюжети зроблені за одним типологічним шаблоном (ймовірно, це вироблений редакторським колективом так званий фірмовий стиль, або формат усього вмісту). Це обов'язкова персоналізація автора (він часто вживає «я»-обороти: «я повертаюся в мирний центр Донецька і тепер дивлюся на нього по-новому» (сюжет «Як живе окупований Донецьк» від 5 квітня 2015 р.); або: «Вперше я познайомився із ними в 2011 році» (сюжет про Карпати від 10 квітня 2016 р.)). Треба зазначити, що в класичному розслідуванні авторський текст повинен у першу чергу спиратися на фактологію, але в жодному разі не висловлювати власну думку з даного питання. А чуттєві обороти – це прерогатива художніх текстів.

Обов'язковим елементом сюжетів цього журналіста є прийом «прихованої камери». Він складається з «ракурсної» зйомки (начебто камера нахилена) і ретушування бічних країв кадру (абсолютно художній ефект, який досягається не тільки за рахунок специфіки зйомки, але й на монтажі). В матеріалі про Донецьк з таким ефектом подається інтерв'ю з випадковим перехожим, а в сюжеті про розслідування вбивства (від 11 листопада 2013 р.) ефект використовується при коментарі судмедексперта. В обох випадках незрозуміла авторська логіка такої подачі. Чому до цих людей звертаються саме з прихованою камерою, і чому вони ховають свої обличчя¹¹. Тобто, особливий метод збирання інформації в журналістському розслідуванні перетворюється у Руслана Харченка на яскраву форму подання матеріалу, а сам журналіст працює у форматі псевдодокументальності та не розбирається в специфіці аналітичних жанрів.

Сюжет «50 відтінків віри» починається з ілюстрації порнографічної сцени. Ми не бачимо обличчя чоловіка, який бере участь в цьому дійстві. Головною фігурою в кадрі є жінка, яка роздягається. Голови обох учасників знаходяться за межами простору кадру. Спина чоловіка займає місце в крайньому лівому куті кадру, а фігура жінки центрується на інших двох третинах кадрованого простору. Таким чином, на екрані використовується класичний принцип «золотого перетину»¹². Найбільш гострим для сприйняття об'єктом у цьому випадку є повія – вона знаходиться чітко в найбільш активній перцептивній¹³ зоні, з чого можна зробити висновок, що відео – художньо-постановочне.

Постановочні зйомки в документальних проектах допускаються в тих випадках, коли історію минулого часу необхідно якось оживити в кадрі. Для цього запрошуються спеціально підібрані за типажем і зовнішніми даними актори, за допомогою яких відтворюється картина події на екрані, але обов'язково доповнюється при цьому необхідними свідченнями і документами. Метод називається «реконструкція» і широко відомий як в професійних, так і наукових колах¹⁴. Однак у цьому журналістському матеріалі псевдодокумент чомусь видається за справжній.

Постановочного героя, як правило, знято або зі спини, або голова в простір кадру не потрапляє. Така техніка зйомки притаманна методу реконструкції для того, щоб не загострювати увагу на обличчі, яке завжди привертає на себе максимум глядацької уваги. На екрані створюється лише нечіткий образ дії, щоб створити емоційний фон, а вся увага аудиторії повинна зосередитись на закадровому тексті. Що і виконується чітко творцями сюжету.

Наступний активний елемент в кадрі – батіг. Тут автори використовують роль стійких стереотипів масової свідомості. Ця деталь є символом збочень, про які йдеться не в якості припущення, як вже зазначалося, а у формі аргументу, що не вимагає доказів. Теза підкреслюється символікою батога. Його образ на екрані ми бачимо неодноразово. Також він фіксується в руках у самого журналіста під час підбиття підсумків. Батіг у всіх кадрах сюжету присутній як постановочний елемент, який, як правило, створюється ще на етапі написання сценарного плану. Важливо, що одні й ті ж постановочні кадри з'являються на екрані тричі – на початку, в середині і в кінці сюжету як прийом рефрену (подібно до приспіва пісні). Загальна тривалість кожного фрагмента 5 секунд, і за цей час на екрані миготять від 3 до 5 кадрів. Тут варто зазначити, що кліпова зміна кадрів та ефект мерехтіння їх протягом усього сюжету провокують особливий вплив на підсвідомість аудиторії – фасцінацію15.

В якості аргументу про неблагонадійність священика наводиться його видавнича діяльність. Тут використовується маніпулятивний прийом «мультиплікативність (дроблення) подання інформації, надмірність, високий темп». На телебаченні така техніка часто використовується, коли численні не пов'язані один з одним повідомлення вистрілюються в ефір подібно до автоматної черги.
В сюжеті цей прийом реалізується таким чином: 1) передовиці газет подаються в прискореному темпі, назви статей в газеті – різкими напливами; 2) використано помітне мерехтіння/прискорений рух в кадрі з дублюванням диктором тексту. 3) гранично короткі, вирвані з контексту репліки героя¹⁶. Мета цієї техніки – знизити поріг критичного мислення аудиторії. Насправді жодна з наведених автором назв не містить чіткої аргументації на підтримку тези про сепаратизм священика. Назви статей відірвані від контенту, без зазначення дат та номерів випусків видання.

В середині другої хвилини знову звучить назва харківського регіону з негативною драматизованою інтонацією журналіста, після чого слідує візуалізація його переміщення в Харків. На кадрах з видами центральної частини міста звучить вже теза про сепаратизм цього регіону. Причому аргументація тверджень журналіста у цьому випадку відсутня абсолютно.

Далі автор знайомить глядача з героєм свого розслідування, використовуючи кадри, які можна було б назвати «архівними матеріалами», якби було вказане джерело їх отримання. Ці матеріали, а також уривки різнорідних висловлювань героя подаються знову з прискоренням темпу, дробленням і накладенням специфічної музики, що підсилює загальний напружений емоційний фон. Запропоновані глядачеві факти біографії (наприклад, те, що його зміщують з посади настоятеля Успенського собору (02 хв. 50 сек.) або факт перетину ним кордону 14 разів (04.44)) подаються без зазначення джерела інформації, що грубо порушує професійні принципи. Такі факти в грамотному журналістському розслідуванні вимагають додаткових коментарів офіційних представників – роботодавців, митних служб і т. д.

Потім Руслан Харченко повторює художні прийоми, які він використовує у всіх своїх роботах такого типу – «випадковий свідок» та «прихована камера». З яких міркувань ховається особа свідка – не зрозуміло. За допомогою методу «прихованої камери» автор бере інтерв'ю у самого священика, що не тільки не має внутрішньої логіки у використанні, але й дискредитує професіоналізм журналіста в даній сфері. Адже якщо герой є медіаперсоною і часто з'являється на екранах, можна було б увійти до нього в довіру та домовитись про реальне інтерв'ю. Там якраз і могла бути отримана основна інформація, як це годиться в методології журналістського розслідування. Такий прийом називається «генеральне інтерв'ю» і є обов'язковим елементом сюжетів такого типу (і за правилами воно мусить бути відкритим). Але тут ми бачимо лише незаконне вторгнення в особистий простір індивіда без його згоди, з дискредитацією його честі та гідності (що, до речі, може стати приводом для судового позову).

Вперше повністю побачити обличчя героя у компрометуючому ролику можна лише на шостій хвилині ефірного часу. Журналіст каже, що тут ми бачимо людину, «ну дуже схожу на отця  Олександра». При цьому на екрані чоловік, який зовні дійсно схожий на героя. Цей кадр триває близько 20 секунд. На ньому ми бачимо, як він гладить оголену фігуру по спині і щось каже їй на вухо з серйозним виразом обличчя. Ще в одному кадрі (07:06) ми бачимо, як герой залишає кімнату (він триває 5 секунд). Таким чином, в цілому зображення реального обличчя на екрані триває в сукупності не більше 25 секунд. Однак свідомість глядача вже сприймає цю особу в контексті тих сексуальних сцен і стереотипів, які були навіяні попередніми кадрами в поєднанні з авторським коментарем. Цей маніпулятивний прийом називається «трансфер» (transfer), в даному випадку негативний, коли за допомогою спонукання до асоціацій з явно негативними поняттями і соціально несхвалюваними явищами, він використовується для дискредитації конкретних осіб, ідей, ситуацій, соціальних груп і організацій.

Якщо попереднє постановочне відео було тоноване в чорно-біле (свідомість автоматично сприймає це як документальну хроніку), то тут ми вже бачимо використання кольору. Герой одягнений у червоний светр. Тобто в кадрі використовується яскрава деталь, яка збирає на себе увагу, відволікаючи від зображення особи (як вже говорилось, обличчя на екрані завжди притягує увагу, і, якщо фокусуватись на ньому з будь-яких причин не варто, то використовуються додаткові прийоми, в тому числі і колір). Як відомо, на телебаченні червоний колір вважається найбільш агресивним. Але в сюжеті цей колір використовується не один раз. Вперше на екрані автор сюжету з'являється на тлі червоних диванів.

Останній кадр (де журналіст озвучує всі негативні висновки, тримаючи в руках батіг, на тлі сяючого хреста) також тонований в червоний колір. Таким чином моделюється агресивний емоційний фон.

В матеріалі абсолютно відсутній баланс думок. З прихожан в кадрі присутня лише одна сумнівна особа, яка знята зі спини і чомусь в темний час доби. Вона – єдиний «експерт», якому дозволено висловитись у сюжеті. Вся інформація подається тільки зі слів ведучого, без жодної авторитетної оцінки. Автор сам позиціонує себе в якості експерта, протягом усього сюжету даючи оцінки і висловлюючи безапеляційні судження. Особливо яскраво це виражено в момент перегляду провокативного відео: 6:08 – 7:05 – тобто цілу хвилину ефірного часу. Загалом відео порнографічного спрямування становить приблизно чверть усього хронометражу сюжету, враховуючи його неодноразові повтори. Як вже було сказано, новинні випуски належать до категорії програм сімейного типу, тож редакційна колегія в даному випадку порушила норми.

Все вищесказане свідчить про те, що:

1) всі сюжети випуску мають негативну конотацію і вишикувані в один негативно забарвлений смисловий ряд, що є потужним маніпулятивним прийомом, який створює ефект нагнітання.

2) сюжет «50 відтінків віри» є постановочним (псевдодокументальним), ретельно продуманим і зрежисованим з метою маніпулятивного впливу на аудиторію.

3) створюється негативний медійний образ УПЦ МП, з акцентом на сепаратизм кліриків саме харківського регіону.

4) весь сюжет супроводжує драматична музика, що йде фоном, у тому числі в місцях появи журналіста в кадрі (що є грубим порушенням жанру, проте навмисно використовується журналістом для посилення емоційного впливу).

5) мова журналіста авторитарна, інтонації надмірно драматизовані, акценти (наголоси) надмірно підкреслені для створення «правильних» висновків у глядача.

6) всі висловлені тези про сепаратизм мають суто емоційне забарвлення і не підтверджені документально.

7) сюжет «50 відтінків віри» являє собою класичний зразок використання всіх найбільш ефективних маніпулятивних тактик.

Випуски підсумкової програми «ТСН. Тиждень» демонструють активну експлуатацію базових пристрастей аудиторії¹⁷. Однак у професійному середовищі довіра до журналістів цього каналу стрімко падає, тому що редакційна політика «1+1» суперечить міжнародним журналістським стандартам і нормам медіаправа.

Олександра Драчова,
кандидат наук по соціальним комунікаціям, режисер, медіаексперт.

Юлія Снурникова,
кандидат філологічних наук, доцент, експерт з практичної риторики, медіакритик

Виноски:

1. Англ. Infotainment від Information – інформація та Entartainment – розвага.

2. https://www.facebook.com/pg/TSNweek/about/

3. http://ru.telekritika.ua/lyudi/2012-12-11/77260

4. Термін в науково-публіцистичній літературі, названий за ім'ям американського соціолога Джозефа Овертона, що описав технологію того, як можна змінити ставлення суспільства до речей, які раніше вважалися абсолютно неприйнятними:: https://www.adme.ru/vdohnovenie/tehnologiya-unichtozheniya-614355/

5. http://evartist.narod.ru/text14/55.htm

6. Псевдодокументальний фільм – кінематографічний та телевізійний жанр ігрового кіно, якому притаманні імітація документальности, фальсифікація та містифікація. На батьківщині жанру – США – був запроваджений термін мокьюментарі (mockumentary; від «to mock» –«підробляти», «знущатись» + documentary «документальний»)

7. https://ru.tsn.ua/vypusky/tsn_tyzhden

8. «Приклеювання або навішування ярликів» – (name calling). Даний прийом полягає у виборі образливих епітетів, метафор, назв, імен, так званих «ярликів», для позначення, іменування людини, організації, ідеї, будь-якого соціального явища. Ці «ярлики» викликають емоційно негативне ставлення оточуючих, асоціюються у них з низькими (безчесними і соціально несхвалюваними) діями (поведінкою) і, таким чином, використовуються для того, щоб зганьбити особу, висловлювані ідеї і пропозиції, організацію, соціальну групу або предмет обговорення в очах аудиторії: http://polbu.ru/grachev_manipul/ch30_all.html

9. https://www.psycho.ru/library/348

10. https://www.work.ua/resumes/416615/

11. У розслідувальній журналістиці «прихована камера» використовується в обмежених випадках, коли неможливо отримати інформацію в інший спосіб. З точки зору медіаправа цей прийом є забороненим і потрібно кожного разу аргументувати правомірність його використання, щоб уникнути судових позовів.

12. Золотий перетин застосовується в архітектурі, живопису, фотографії, дозволяючи зробити кадри виразними, такими, що притягують погляд. Точки перетину ліній автоматично привертають погляд глядача, незалежно від того, що там зображено. Розташовані вони на відстані 3/8 і 5/8 від відповідних країв знімка: https://freerakurs.ru/iskusstvo-kadra/zolotoe-sechenie-pravilo-tretej-i-drugie-printsipy-postroeniya...

13. лат. perceptio – уявлення, сприйняття, від percipio – відчуваю, сприймаю

14. http://cyberleninka.ru/article/n/metod-istoricheskoy-rekonstruktsii-v-sovremennyh-televizionnyh-doku...

15. Від англ. fascination (лат. fascinatio – зачарування) - чарівність, засліплення, привабливість. Ю. Кнорозов обґрунтував біологічну сутність фасцінації як ритмічного повторення, яке уповільнює аналізатори і призводить адресата в стан шарму. Виділяють різні форми фасцінації – акустична, ритмічна і семантична – яка полягає у співвіднесенні повідомлення з актуальними потребами та переживаннями реципієнта. http://cyberleninka.ru/article/n/fastsinatsiya-i-empatiya-v-aspekte-perevoda-kak-kategorii-kommunika...

16. Обличчя, розгорнуте безпосередньо до глядача, ми можемо побачити лише в двох кадрах: (на 6 хв. 17 сек. і на 7 хв. 06 сек.) І якщо уважно подивитися на кадр (4хв. 25 сек.) та порівняти з кадром (06:17), можна помітити, що в обох кадрах герой знаходиться в профіль практично в однакових фазах руху и можна провести експертизу на достовірність зображуваного об'єкта

17. Випускаючі редактори цього ЗМІ давно не приховують таких установок. Досить згадати документ 2008 року з таким висловлюванням:: «Наповнення ТСН здійснюється наступним чином: 90 відсотків новин, що входять до випуску формуються за ознаками шести – «С» та одного – «Г». Йдеться про Скандали, Сенсації, Страх, Секс, Смерть, Сміх та Гроші. Тобто майже усі новини, що наповнюють випуск і відповідно цікаві для глядачів ТСН мають вищезгадані ознаки»: http://ru.telekritika.ua/redpolitics/2008-06-04/38798