Чому УПЦ молиться про припинення «міжусобної брані»

09 Лютого 2017 14:57
409
Чому УПЦ молиться про припинення «міжусобної брані»
Напевно, перше запитання, яке може виникнути в головах деяких патріотично налаштованих читачів, це запитання про те, чому православний священик вирішив «зайнятись політикою» і написав статтю на настільки делікатну тему?

Відповім: по-перше, цього вимагають від нас наші недруги з розкольницького самопроголошеного «Київського патріархату». Саме вони поставили нам низку подібних питань у своїй брошурі під назвою «Запитайте свого батюшку». Причому вони буквально змусили нас відповісти на це, як, втім, і на інші питання: чого тільки вартує їхній питаючий викрик у самому кінці брошури: «Тільки не мовчіть, отче». Ясна річ, що після таких закликів наше мовчання розцінювалося б як згода з висунутими проти УПЦ звинуваченнями.

А по-друге, сучасна православна місія в Україні вимагає від православного священнослужителя (як, втім, і від будь-якої воцерковленої людини) не просто гарного знання сучасних політичних реалій, але й уміння дати їм вичерпну християнську оцінку. На жаль, дуже часто без цього вміння наша проповідь Христа розцерковленому українському суспільству стає просто неможливою.

Початок громадянського протистояння в Україні (2)


По суті справи, відкрите громадянське протистояння в Україні розпочалось на Майдані наприкінці 2013 року. І розпочалось воно не з протестів студентів, які виступали за євроінтеграцію, та не з обвинувачень тодішньої української влади у зраді інтересів України. Громадянське протистояння почалось після того, як у справу втрутились українські націонал-радикали! В тій чи іншій формі протистояння мало місце і до Майдану. «Революцію гідності», на жаль, використали націоналісти (або їм дозволили це зробити) для закріплення остаточного розколу в серцях і умах наших громадян.

Історично так склалося, що Україна є полікультурною країною. Країною, де багато років мирно уживалися представники різних націй, культур, релігій і світоглядів. І все було б спокійно й далі, якби не знайшлась сила, яка вирішила нав'язати всім українцям, незалежно від того, де вони знаходяться (в Криму, на Донбасі, в Одесі або, наприклад, на Волині), свою, нетерпиму до думки інших людей, націоналістичну ідеологію.

Власне, в цій ситуації спрацювала стара приказка про те, що благими намірами вистелена дорого в пекло! І дійсно, бажаючи Україні процвітання в спільноті європейських держав, українські націоналісти і самі того не помітили, як розпалили в країні пожежу громадянської війни.

Адже з самого початку було зрозуміло, що жителі Криму, Сходу та Півдня України не приймуть націоналістичної ідеології Степана Бандери і Дмитра Донцова. Не приймуть культури гуцулів, лемків та інших національних меншин із Західної України. Не приймуть нав'язаної Ватиканом унії і тим більше не приймуть політичної авантюри під назвою «Київський патріархат». Точно так само с самого початку було зрозуміло, що величезна кількість жителів цих та інших українських регіонів вважають своєю рідною мовою саме російську мову і ні за що не відмовляться від російської культури.

Націоналісти обрали в цій ситуації найбільш нерозумний і, що найсумніше, найбільш руйнівний для країни шлях, а саме: вони вирішили силою нав'язати країні свою ідеологію. Тобто замість того, щоб йти шляхом більшості цивілізованих країн (США, Великобританії, Канади, Франції, Бельгії, Люксембургу, Швеції, Німеччини, Норвегії тощо), де мирно уживаються представники різних національностей та культур, де багато регіонів, нарівні з державною мовою, використовують свою національну мову, де можна зустріти країни з наявністю двох-трьох державних мов, наші націонал-радикали пішли шляхом насильницького насадження своїх героїв типу Бандери і Шухевича, свого тоталітарного, антихристиянського (3) та антидемократичного світогляду.

І тому немає нічого дивного в тому, що не всі громадяни України змирилися з цією ситуацією, а наша країна опинилася буквально на межі свого існування (4).

І зрозуміло, Православна Церква не могла залишитись в стороні від цих руйнуючих наше суспільство і державність процесів. І тому з самого кінця 2013 року і донині у більшості православних храмів України священнослужителі канонічної Української Православної Церкви підносять перед престолом Божим молитву про мир в Україні. В тому числі у цій молитві звучить і прохання про припинення громадянського протистояння. Ось деякі слова цієї молитви: «Владыко Вседержителю, Святый Царю. Призри с небесе и виждь, како враждуют людие земли нашея и замышляют друг на друга суетное и злобное… Усердно молим Тя: мир державе нашей даруй, Церкви Твоей и всем людем земли нашея».

Чому УПЦ молиться про припинення «міжусобної брані» фото 1

Схід України: незгасаюче вогнище війни


Ще раз зауважу: цю молитву Церква благословила в той час, коли не було ще анексії Криму, не було АТО, коли ЗМІ навіть і не заїкалися про війну з Росією. Втім, про війну з Росією вони почали стверджувати тільки у самому кінці літа 2014 року, коли наші частини потрапили у численні котли на Сході України. Саме з того часу і почали звучати заяви праворадикалів та їхніх прихильників про російську агресію та звинувачення УПЦ у служінні Кремлю (мовляв, кожна свічка, куплена в храмі, що належить канонічній Церкві, – це куля в спину українського військового).

Будь-яке моральне судження повинно ґрунтуватись на фактах. З тих фактів, які нам відомі, – СБУ виявила на Сході України всього 56 російських військових (5), а начальник генштабу ЗСУ відкрито заявив про те, що наші військові не ведуть бойових дій проти регулярних військ Російської Федерації (6). Навіть сам глава Київського патріархату Філарет визнав, що на Донбасі українським військам протистоять такі ж українці: «Дійсно, сепаратисти – це українські громадяни. І вони воюють проти українців».

Ясна річ, нам заперечать: мовляв, звідки у сепаратистів на Сході України стільки найсучаснішої зброї? Звідки таке знання військової справи і т. д.? Хіба можуть вчорашні шахтарі так добре воювати проти регулярної армії? Та й потім, найголовніше, у що не можуть повірити багато наших громадян, так це в те, що жителі Донбасу на дух не переносять ідеологію українського націоналізму. Для них Донбас все ще перебуває в окупації, а його населення чекає на те, щоб звільнитись від загарбників та повернутися до складу України. От тільки нещодавні похорони людини (для одних наших співгромадян це – герой, для інших – ворог і терорист) під псевдонімом «Моторолла» і багато інших схожих фактів, на жаль, говорять прямо протилежне.

Втім, українські націонал-радикали раптом різко змінюють свою позицію в цьому питанні і починають твердити про те, що жителі Сходу України – це мало не недолюди (7), і тому вони гідні того, щоб їх покарати (8).

Тут є суперечність: якщо мешканці Донбасу знаходяться в окупації та страждають від дій «агресора», тоді за що їх потрібно карати і таврувати? Всі загиблі мирні жителі – це жителі Донбасу. Тобто коли кажуть, що «агресор» вбиває українців, мають на увазі саме їх. Виникає парадокс, як можна одночасно звинувачувати «агресора» у вбивствах українців і говорити, що українці заслуговують на це?

У цьому сенсі дії нашої влади, яка відмовляє мешканцям Донбасу в соціальній допомозі, не виплачує пенсії пенсіонерам, які перебувають на непідконтрольній Україні території, якраз і є свідченням того, що в країні палає вогнище громадянського протистояння між бунтівними регіонами та нинішньою українською владою, яка намагається нав'язати суспільству за допомогою ЗМІ та націонал-радикалів націоналістичну, антихристиянську ідеологію.

До речі, що стосується зброї: ясна річ, це російська зброя, та й наявність російських військових інструкторів в «ДНР» і «ЛНР» ніхто не заперечує (точно так само, як ніхто не заперечує участі у конфлікті і добровольців з різних країн світу, в тому числі і з Росії). Так і в наших військових чимало американської зброї, як, втім, американські військові інструктори готують наших військових для бойових дій на Сході. Але ми не називаємо цей військовий конфлікт війною США і Росії на території України.

Що таке громадянська війна? Які її ознаки? Деякі приклади громадянських конфліктів 20-го століття


Насправді практично жоден громадянський конфлікт (за рідким винятком) не обходиться без участі у ньому третьої сторони. В нашому випадку це з одного боку – країни Заходу, а з іншого – Росія. І тим не менш громадянська війна від цього не перестає бути громадянською війною.

У міжнародному праві ми знаходимо наступне визначення громадянської війни (цитуємо: пункт № 1, Додаткового протоколу № 2, до Женевської конвенції 1949 р., прийнятого в 1977 р.):

«Цей протокол застосовується до всіх збройних конфліктів, які не підпадають під дію ст. 1 Додаткового протоколу № 1 до Женевських конвенцій 1949 р., відбуваються на території будь-якої Високої Договірної сторони між її збройними силами або іншими організованими збройними групами, які, перебуваючи під відповідальним командуванням, контролюють частину її території, що дає їм змогу здійснювати безперервні й погоджені воєнні дії та застосовувати цей протокол».

Не можна не помітити того, що дане визначення є точним описом збройного конфлікту на Донбасі.

Причому в міжнародному праві це визначення громадянської війни з'явилось невипадково. Йому передував досвід багатьох громадянських війн, у тому числі і війн, які розгорались в різних кінцях світу вже у 20 столітті.

Так, наприклад, під час громадянської війни в Іспанії ворогуючі сторони підтримували з одного боку – СРСР, а з іншого боку – гітлерівська Німеччина. І якщо СРСР постачав в Іспанію лише бойову техніку, озброєння та обмежену кількість військових фахівців, то Німецькі ВПС відкрито бомбували іспанські міста (11). І тим не менш цей збройний конфлікт увійде в історію як громадянська війна в Іспанії, а не як війна СРСР з Німеччиною або війна Німеччини з Іспанією і т. д.

А під час громадянської війни в Кореї американські і радянські льотчики, воюючи за протиборчі сторони, сходилися у відкритих повітряних боях, і ніхто не називає цю війну – війною між США та СРСР. До речі, в цій війні приймала участь мільйонна китайська армія. Але, знову ж таки, нікому і в голову не приходить називати ту війну – війною Китаю з Кореєю (12).

Ставлення Церкви до бойових дій


Ну і наостанок хотілося б сказати кілька слів про ставлення Православної Церкви до війни і, зокрема, до війни на Сході України.

Отже: по-перше – я не вважаю за потрібне реагувати на дурні звинувачення наших опонентів щодо куплених свічок у храмах канонічної Церкви, які нібито перетворюються в кулі сепаратистів. Канонічна Українська Церква сьогодні присутня практично в усіх регіонах України і, по суті, є тією єдиною силою в країні, яка працює на об'єднання України, а не на її руйнування. У цьому сенсі нашим ура-патріотам і розкольникам не завадило б замислитись над їх власними висловлюваннями та діями, спрямованими на руйнування миру в нашій країні. Зло, яке вони несуть людям, породжує лише зло і однозначно нічого доброго Україні не принесе.

По-друге – з точки зору Церкви, будь-яка війна є безумовне зло! І хоча Церква в деяких (крайніх) випадках благословляє визвольно-оборонну війну (14), все ж Євангеліє вчить нас іншого, а саме: воно навчає нас не просто любові до ближнього, але навіть і любові до ворогів. Власне, тому досягнення миру між людьми, в тому числі і через припинення військових конфліктів, є пріоритетним для Церкви і кожного по-справжньому воцерковленого православного християнина.

І по-третє – Церква живе за своїми законами, а не за законами світу цього. Саме тому навіть під час таких страшних воєнних конфліктів, якою була Друга Світова Війна, між Православними Церквами протиборчих сторін (так, наприклад, Болгарія і Румунія воювали на боці гітлерівської Німеччини, тобто проти СРСР і Польщі) не було жодного розриву відносин, ні взагалі якихось серйозних непорозумінь. І не сталося це тому, що Церква з самого початку молиться за мир, за те, щоб солдати повернулися додому живими і неушкодженими і т. д., бо Церква взагалі не може виступати проповідницею збройних конфліктів. У зв'язку з цим дозволю собі навести кілька витягів з Соціальної концепції Руської Православної Церкви, отже:

«Війна є фізичним проявом прихованої духовної недуги людства – братовбивчої ненависті (Бут. 4. 3-12)... Вбивство, без якого не обходяться війни, розглядалось як тяжкий злочин перед Богом вже на зорі священної історії. «Не убий», – говорить закон Мойсеїв (Вих. 20. 13)... Несучи людям благу звістку примирення (Рим. 10. 15), але знаходячись у «світі цьому», який перебуває у злі (1 Ін. 5. 19) і сповнений насильства, християни мимоволі стикаються з життєвою необхідністю брати участь у різних бранях. Визнаючи війну злом, Церква все ж не забороняє своїм чадам брати участь у бойових діях, якщо мова йде про захист ближніх і відновлення зневаженої справедливості. Тоді війна вважається хоч і небажаним, але вимушеним засобом...

На противагу війні: Мир у Новому Завіті, як і в Старому, розглядається як дар Божої любові. Він тотожний есхатологічному спасінню. Позачасовість миру, сповіщеного пророками, особливо помітна в Євангелії від Іоанна. В історії продовжує царювати скорбота, але у Христі віруючі мають мир (Ін. 14. 27; 16. 33). Мир у Новому Завіті є нормальний благодатний стан людської душі, звільненої від рабства гріха. Саме про це говорять побажання «благодаті і миру» на початку послань святого апостола Павла. Цей мир – дар Святого Духа (Рим. 15. 13; Гал. 5. 22). Стан примиренности з Богом є нормальний стан тварі, «бо Бог не є богом безладу, але миру» (1 Кор. 14. 33).

Руська Православна Церква (точно так само, як і УПЦ, – прим. автора) прагне здійснювати миротворче служіння як в національному, так і в міжнародному масштабі, намагаючись вирішити різні суперечності та призвести до злагоди народи, етнічні групи, уряди, політичні сили. Для цього вона звертає своє слово до можновладців та інших впливових верств суспільства, а також докладає зусиль для організації переговорів ворогуючих сторін і надання допомоги стражденним. Церква також протистоїть пропаганді війни і насильства, так само як і різних проявів ненависті, здатної спровокувати братовбивчі сутички».

Ось і зараз ми – православні віруючі України, не бачимо жодних причин для того, щоб конфліктувати з православними у Російській Федерації, тим більше немає причин для протистояння між УПЦ і РПЦ. Більш того, в цей важкий час усі православні світу (в тому числі і в Україні, і в Росії) мають об'єднати свої молитви за мир в нашій країні і в усьому світі. І тоді, можливо, побачивши нашу взаємну любов, Господь пошле нам благодатні часи. Адже християни власне цим і викликали подив у мирських людей, які, дивлячись на віруючих у Христа, з подивом вигукували: «Подивіться, яку вони мають любов між собою!»

Тож давайте не будемо забувати, що світ врятує не ненависть (особливо ненависть до інших націй і народів, що так люто культивується націоналістами). Світ врятує Бог і, отже, – Любов! Просто тому, що Бог є Любов!

Посилання:

1. Православний батюшка відповідає на питання розкольників. Частина 1, 2. Ієромонах Іоанн (Курмояров). http://uoj.org.ua/ua/publikatsii/vopros-very/pravoslavniy-batyushka-vidpovida-na-pitannya-rozkolniki...http://uoj.org.ua/ua/publikatsii/vopros-very/pravoslavniy-batyushka-vidpovida-na-pitannya-rozkolniki...

2. Невелика ремарка для тих, хто любить робити зауваження щодо правопису словосполучення «на (в) Україні». Згідно з правилами граматики російської та української мов, прийменник «на» пишеться в тих випадках, коли мова йде про несамостійні території та острови: «на Кавказі», «на Кубані», «на Донбасі», «на Поділлі» і т. д. В 19-му столітті, тобто коли власне й виникла українська літературна мова, наша країна входила до складу Російської Імперії, і тому, і Т. Шевченко, й інші українські класики писали «на Україні». Щодо самостійних, незалежних територій вживається прийменник «в»: «в Росії», «в Німеччині», «в США» і т. д. Тобто в сучасних умовах по відношенню до України, правильно писати «в Україні». Втім, і у цього правила є винятки, наприклад, «в Криму» і т. д. І, до речі, класики дуже часто ігнорували це правило і писали так, як їм це зручно.

3. Чи можна воцерковити український націоналізм. Ієромонах Іоанн (Курмояров). http://uoj.org.ua/publikatsii/nasushchnyj-vopros/mozhno-li-votserkovit-ukrainskij-natsionalizm

4. Що буде з Україною через 20 років? Ієромонах Іоанн (Курмояров). http://uoj.org.ua/publikatsii/nasushchnyj-vopros/chto-budet-s-ukrainoy-cherez-20-let

5. СБУ задокументувало участь у боях на Донбасі 56 росіян http://ru.espreso.tv/news/2015/10/10/sbu_zadokumentyrovala_uchastye_v_boyakh_na_donbasse_56_rossyyan

6. Генштаб збройних сил України визнав, що на території України немає регулярних частин армії РФ https://www.youtube.com/watch?v=Ii60gfg7cf4

7. Генетика Донбасу: соцмережі про скандальну заяву міністра Нищука
РІА Новини Україна: http://rian.com.ua/analytics/20161123/1018974892.html

8. Вчення Філарета. «Про гріх федералізації» http://uoj.org.ua/ua/publikatsii/vopros-very/vchennya-filareta-pro-grikh-federalizatsii?sphrase_id=25822 Також у своїй недільній проповіді від 22 березня 2015 року Денисенко М. А. казав, що вбивство жителів Донбасу не є гріхом. http://www.cerkva.info/news/patriarch/6552-patrfilaret-4nedilia.html

9. Папа Римський назвав війну в Україні братовбивчою. http://news.bigmir.net/world/874879-Papa-Rimskij-nazval-vojnu-v-Ukraine-bratoubijstvennoj

10. «Непатріотичні» силогізми Папського нунція про Донбасі. http://uoj.org.ua/publikatsii/tochka-zrenija/nepatrioticheskie-sillogizmy-papskogo-nuntsiya-o-donbas...

11. Найбільш активно надавали допомогу франкістам Третій Рейх і Італія. На стороні Франко воювали 150 тис. італійців, 50 тис. німців, 20 тис. португальців, 90 тис. марокканців, нацисти і фашисти з інших країн світу https://ru.wikipedia.org/wiki/Гражданская_война_в_Испании

12. Корейська війна – конфлікт між Північною і Південною Кореями, що тривав з 25 червня 1950 по 27 липня 1953 року (хоча офіційного закінчення війни оголошено не було). До складу північної коаліції входили: Північна Корея і її збройні сили; китайська армія (оскільки офіційно вважалося, що КНР в конфлікті не брала участі, регулярні китайські війська формально вважалися з'єднаннями так званих «китайських народних добровольців»); СРСР, який також офіційно не брав участь у війні, але багато в чому взяв на себе її фінансування, а також постачання китайських військ. Численні військові радники та фахівці були відкликані з Північної Кореї ще до початку війни, а під час війни відправлені назад під виглядом кореспондентів ТАСС. З боку Півдня у війні брали участь Південна Корея, США, Великобританія і ряд інших країн у складі миротворчих сил ООН. https://ru.wikipedia.org/wiki/Корейская_война

13. Інтерв'ю Митрополита Онуфрія про війну на Донбасі. http://uoj.org.ua/novosti/nasushchnyj-vopros/intervyu-mitropolita-onufriya-o-vojne-na-donbasse

14. Навіть тоді, коли Церква благословляє священну війну із захисту своєї вітчизни, вона – Церква – розцінює це благословення не як норму, а як свій біль, як хворобу, яку потрібно якомога швидше подолати.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також