Рік після Гавани: шляхи Ватикану та уніатів розійшлися?

12 лютого виповнюється рік з моменту історичної зустрічі Папи Римського та Предстоятеля Руської Православної Церкви.

Контакти Ватикану з російською владою і Церквою змушують главу УГКЦ Святослава Шевчука постійно виправдовуватись та пояснювати своїй пастві, чому Папа діє саме таким чином. А саме – не вдається до риторики засудження «російської агресії» і «русского мира». Зустрічі Папи Франциска з президентом Росії у 2015 році та предстоятелем РПЦ у 2016 році продемонстрували, що мотивація Ватикану в корені відрізняється від тієї, яка рухає уніатами.

Першою подією, яка продемонструвала розбіжність з уніатами, стала зустріч Папи Римського з президентом Росії Володимиром Путіним. Глава УГКЦ Святослав Шевчук стверджує, що Гаванська зустріч з патріархом Кирилом «порушила тишу щодо війни в Україні». Однак що заважало Папі Римському порушити цю тишу ще під час зустрічі з Путіним? «Адвокати» Папи тоді намагалися переконати громадськість у тому, що ця зустріч була тонким «тролінгом» Путіна, і що Франциск за допомогою натяків у формі різних люб'язностей послав Путіну «жорсткий» меседж. У своєму останньому інтерв'ю Шевчук пояснює, що це – особливість Ватиканської дипломатії: нічого прямо не говорити, але «натякати». Поворушив Папа мізинцем – це означає одне, підняв догори брови – інше. На жаль, що саме це означає, знає, напевно, лише архієпископ Святослав.

Ми знаємо чимало прикладів, коли Папа досить прямолінійно, без усяких натяків, висловлювався про конкретні політичні речі. Як це було в Мексиці, після кубинської зустрічі з патріархом Кирилом, коли Папа звинуватив мексиканську владу в корумпованості і зв'язках з наркоторговцями. У цьому контексті висловлювання «Ватикан не визнав анексію Криму, але прямо про це не висловлювався» звучить безглуздо. Як можна стверджувати про чиюсь позицію, не знаючи самої цієї позиції? Адже про неї ми можемо дізнатися лише з прямих недвозначних заяв і тверджень, а не з якихось туманних натяків та символів. Більш того, «позицією» можна назвати лише публічно висловлене твердження. Все інше – не має значення і сенсу.

Другим ударом для греко-католиків стала зустріч Папи з Предстоятелем Руської Православної Церкви Патріархом Кирилом та засудження «уніатизму». Формулювання, які були використані в тексті документа (складені, за словами Шевчука, без участі греко-католиків), не залишають жодних ілюзій для уніатів – Католицька Церква не розглядає більше унію як інструмент об'єднання з Православною Церквою, визнавши її історичну несправедливість. Звісно, греко-католицьку церкву ніхто ліквідувати не збирається, визнаючи її право на існування. Проте й розвивати УГКЦ Ватикан не поспішатиме. Греко-католики часто повторюють, що кращої моделі, окрім унії (тобто визнання першості Папи Римського), нібито ніхто не запропонував. Але це неправда, Православна Церква пропонує католицькій Церкві прийняти православне вчення про Церкву і таким чином увійти в простір Єдиної, Соборної і Апостольської Церкви. У будь-якому випадку, зараз православно-католицький діалог здійснюється на вищому рівні, а не за допомогою сепаратних переговорів з окремими помісними церквами. Екуменічний досвід уніатів, про який згадує Шевчук, навряд чи може бути корисним, оскільки контакти з українськими розкольниками та протистояння УПЦ не можна назвати конструктивним внеском у діалог з Православ'ям.

Як і під час зустрічі з Путіним, на Кубі Папа не сказав ані слова докору на адресу Росії або РПЦ. Більше того, 26-й пункт декларації прямо вказує на визнання конфлікту на Сході України – громадянською війною. У спільній декларації лунає заклик до всіх сторін конфлікту до розсудливості та діяльної миротворчості. А «українські Церкви» закликаються до праці над досягненням громадської злагоди, утримання від участі в протиборстві і відмови від підтримки подальшого розвитку конфлікту. Як можна закликати до відмови від протиборства та до миру, якщо б це була виключно зовнішня агресія?

Саме ці пункти Святослав Шевчук у згаданому нами інтерв'ю назвав «неправдивим» відображенням української дійсності. Намагаючись пом'якшити позицію Ватикану, Шевчук стверджує, що Росія «нав'язує» себе Папі, і що Франциск у приватній розмові з ним заявив, що цю декларацію можна інтерпретувати як завгодно. Такими твердженнями Шевчук виставляє Папу безвольною та безвідповідальною людиною, яка підписала декларацію під тиском, а потім відмовляється від своїх слів. Однак є підписаний офіційний документ, інтерпретації якого зовсім не нескінченні, як ми переконалися.

На гостре зауваження журналіста про те, що Папа все ж назвав війну «братовбивчою» і прямо не засудив «агресію», Шевчук висуває абсолютно невиразний аргумент. В якості підтвердження визнання Ватиканом «російської агресії» Шевчук згадує приїзд держсекретаря Ватикану кардинала П'єтро Пароліна та початок акції «Папа для України». Ця акція, на думку лідера греко-католиків, є «видимим знаком», який Папа Римський подав у підтвердження свого неприйняття «російської агресії». У цьому твердженні є маленьке непогодження – за заявою самого Пароліна у Запоріжжі, до цієї акції приєднався і Московський патріархат! У цьому контексті інтерпретація акції «Папа для України» як підтвердження якогось осуду виглядає безпідставно. Швидше, це вираз збігу інтересів Ватикану і РПЦ у питанні допомоги мирному населенню Донбасу.

Що стосується посилань глави УГКЦ на слова Пароліна про «міжнародне право», то наведемо слова кардинала повністю: «Для того, щоб побудувати тривалий мир, потрібно сісти за стіл переговорів і говорити про мир. Папа Римський нагадує про те, якими є закони міжнародного права, і закликає пам'ятати про страждання окремих людей». Де тут якийсь осуд? Більш того, заклик до переговорів прямо протилежний словам Шевчука про колаборантів на Донбасі.

Потрібно зауважити, що Гаванська декларація також зачепила питання страждань християн Близького Сходу (8-10 пункти). Невипадково католицьке духовенство Сирії висловило солідарність з діями Росії. Джордж Абу Хазен, апостольський вікарій Алеппо для католиків, підтримав дії Росії в Сирії. Єпископ Халдейської католицької церкви Антуан Аудо заявив, що 80 відсотків католиків провінції Алеппо підтримають на виборах Башара Асада. У цьому світлі стає зрозумілим, що Ватикан розглядає РПЦ і Росію як союзника у вирішенні широкого кола проблем. Уніати, зациклені виключно на собі, не бачать всієї картини в цілому.

Журналісти РІСУ, які брали інтерв'ю в Шевчука, в підводці згадали, що патріарх Кирил нібито назвав війну в Сирії «священною» і тому втратив репутаційні вигоди від зустрічі на Кубі. Проте предстоятель РПЦ говорив не про війну в Сирії, але про боротьбу з тероризмом як таким. Звісно, «священний» обов'язок кожної країни боротися з цим антилюдським явищем. У цьому сенсі висловлювання патріарха абсолютно логічні. Тим більше, що цілий блок Гаванської декларації присвячений проблемі гонінь на християн в Сирії та Іраку. Як і патріарх Кирил, стурбований цією проблемою і римський понтифік.

Про що Шевчук не згадує, то це заяви Клаудіо Ґуджеротті, який прямо говорив про те, що українська армія воює з сепаратистами («confrontano i due contingenti: quello dei separatisti e-quello esercito ucraino»). Не з колаборантами, як стверджує Шевчук, але саме з сепаратистами. Все, що сказав Ґуджеротті, укладається, швидше, в логіку антимайдану, ніж майдану. І твердження про тиск заходу, і про те, що тепер захід кинув Україну наодинці зі своїми проблемами.

Гуманітарна концепція Ґуджеротті (а також всієї ООН) входить у протиріччя з позицією української влади, яку беззастережно підтримує Святослав Шевчук. А саме – люди, які залишилися за лінією розмежування, нічим не відрізняються від людей, що знаходяться на підконтрольній Києву території. Отже, мають право на допомогу та соціальні виплати, пенсії від держави. Полеміка Ґуджеротті з українським релігієзнавцем Людмилою Филипович тільки підтвердила наявність істотного розходження в розумінні ситуації українськими ультрапатріотичними колами і Католицькою Церквою.

Перераховуючи добрі справи, які Рим зробив для українців, Шевчук забуває згадати те, що Ватикан завжди тримав УГКЦ в рамках та жорстко припиняв спроби якоїсь самостійності в серйозних питаннях. Приміром, у 1991 році місцеблюститель Галицької митрополії Володимир Стернюк був відправлений у відставку. Новопризначений Ватиканом уніатський кардинал Мирослав Любачівський звинуватив його у перевищенні повноважень і в самовільному присвоєнні прав першоієрарха, а також у тому, що Стернюк прийняв у лоно Католицької Церкви авантюриста Вікентія Чекаліна. Позбавлений дияконського сану в РПЦ, Чекалін примудрився стати екзархом Руської католицької церкви східного обряду. Саме він був одним з «батьків-засновників» розколу в українському православ'ї на початку 90-х років. Таким чином, УГКЦ не має і половини тієї свободи, яку має УПЦ у відношенні Московського патріархату, і знаходиться під наглядом Риму.

Різне розуміння Ватиканом і УГКЦ християнської місії підтверджує й сам Шевчук, коли говорить, що роль і завдання УГКЦ полягає в тому, щоб служити народові і виховувати чесноти з метою побудови незалежної України. Однак завдання Церкви не можуть зводитись до вузьконаціональних інтересів. Кожна помісна церква має враховувати універсальний аспект і покликання Церкви – дбати про спасіння душ людей, а не тільки про їхню земну батьківщину. Церква не завжди може і має бути «на боці народу», як безапеляційно стверджує уніатський архієпископ. Саме в силу необхідності «виховувати» християнські чесноти. А виховання передбачає вказівку на помилки та неправильне розуміння тих чи інших речей.

У кінцевому рахунку, Шевчук визнає, що позиція Папи – «бути над конфліктом». В цьому він правий. Найбільш правдоподібним допущенням є те, що Ватикан дійсно не конкретизує своє ставлення до конфлікту на Сході України, що не може не викликати невдоволення з боку української влади і греко-католиків. Не так давно Мінкульт висунув УПЦ ультиматум про те, що вона повинна визнати «агресію Росії». Але чому тоді не висунути такий же ультиматум Українській Католицькій Церкві? Як і римські католики, УПЦ уникає політизації церковної позиції, залишаючись в рамках гуманітарного розуміння проблеми. Чому ж Шевчук так різко висловлюється про миротворчі ініціативи УПЦ? Яка, до того ж, збігається з позицією практично всіх православних першоієрархів. Прагнучи представити позицію УПЦ і РПЦ як переслідування вузьких інтересів, Шевчук забуває, що існують і інші Православні Церкви, які поділяють їхній підхід до українського конфлікту. Чому тоді Мінкульту не висунути ультиматум всій повноті Православ'я у цьому питанні?

Підсумовуючи все сказане, можна зробити висновок, що шляхи УГКЦ та Ватикану все більше розходяться. Націоналістичний бекграунд уніатства заважає йому сприйняти досвід універсальної церковності. Як наслідок, Ватикан значною мірою ігнорує УГКЦ та воліє просувати свої інтереси і позицію через Українську Католицьку Церкву.