Навіщо владі «філаретівський» ЄПОЦ?

«Стережіться фальшивих пророків, 
що приходять до вас ув одежі овечій,
 а всередині хижі вовки.
По їхніх плодах ви пізнаєте їх».

Євангеліє від Матвія, 7 глава.

Останнім часом широкої підтримки влади набула ідея фікс глави т. зв. Київського патріархату, відлученого від Церкви розкольника Філарета (Денисенка), про створення в Україні «Єдиної помісної церкви» (в народі для стислості іменованої ЄПОЦ).

На тлі пропагандистського галасу, розгорнутого у підконтрольних ЗМІ, якщо придивитись, можна розгледіти суть його ініціаторів. В першу чергу – самого «патріота-патріарха». Можна з різних ракурсів і точок зору оцінювати кричущу ситуацію, що склалася у зв'язку з політикою влади, «заточеною» на знищення канонічної Української Православної Церкви.

Тієї самої «Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської», яку на Русі затвердив св. Хреститель Володимир більше тисячі років тому і яка є невід'ємною частиною Церкви Христової, створеної Самим Спасителем. Тієї самої, що є найбільшою громадою (понад 12 тис. парафій). Тієї, що окормляє православних християн у нинішній складний час, не поділяючи їх на «своїх і чужих», бажаючи спасіння всім душам. Один з вражаючих доказів цього – Хресний хід в ім'я миру і любові в Україні, що відбувся минулого літа, незважаючи на погрози та напади з боку ненависників Православ'я.

Про сумний шлях падіння «патріарха» Філарета написано чимало. Колись могутній екзарх України став розкольником, який наразі підданий анафемі та не визнаний жодною з Помісних Церков світу. Змінити ситуацію не змогли активні старання ані самого Михайла Антоновича, ані його лобістів з вищих ешелонів влади.

Не зайвим буде нагадати деякі факти його біографії, щоб освіжити в пам'яті контекст сучасних процесів в українському Православ'ї.

Після смерті патріарха Пимена 3 травня 1990 р. місцеблюстителем Патріаршого Престолу був обраний саме він, митрополит Київський Філарет. Після чого, за словами митрополита Никодима, він прийшов до голови Верховної ради СРСР А. Лук'янова із проханням про підтримку його на виборах нового патріарха, посилаючись на аналогічну обіцянку Центрального комітету партії.

Він так був упевнений у своїй перемозі, що перед Собором навіть передав наступникові справи у Києві. Однак Лук'янов відповів: «Михайло Антонович, тепер ми вам не можемо допомогти: як Собор вирішить, так і буде».

Часи вже змінилися, і влада не мала особливого бажання, та й не могла чинити тиск на вибір членів Церкви, яка почала звільнятися від її багаторічного гніту.

В результаті таємного голосування 7 червня 1990 р. на Помісному Соборі в Даниловому монастирі Філарет отримав лише 66 голосів, митрополит Володимир (Сабодан) – 107, а став патріархом митрополит Алексій – 139.

Ймовірно, цей конфуз сильно сколихнув гординю екзарха, який вірнопі́ддано служив Радам мало не з самого початку свого просування по щаблях церковної ієрархії. На початку 1960-х, на зорі своєї діяльності, Денисенко, догоджаючи бажанням першого секретаря ЦК КПРС Хрущова, сприяв закриттю Києво-Печерської лаври, вигнанню монастирської братії.

Так само і в перші роки горбачовської «перебудови», коли в Україні почали виповзати з щілин на світ Божий різні «конфесії» та секти, митрополит Київський і Галицький Філарет послідовно боровся за «єдинонеподільність» у Церкві, проти греко-католиків та автокефалів. Ідею відродження УАПЦ повністю відкидав, стверджуючи, що вона не має ні історичних підстав, ні підтримки серед народу. Ще на початку 1989 р. переконував, що українська мова, як мова праці та побуту, не підходить для богослужбового вжитку.

Після невдалих для нього патріарших виборів ображений Михайло Антонович не миттям, так катанням, пробує вийти на перші ролі – спочатку в канонічній УПЦ. Але більшість ієрархів, у тому числі українських, не побажали бачити його на чолі нашої Церкви. Денисенко поклявся перед святим хрестом і Євангелієм під час Архієрейського собору РПЦ (березень-квітень 1992 р.), що не протистоятиме соборному рішенню. Проте клятву порушив – за що і був пізніше анафематствуваний.

До цього часу вже була легалізована раніше налаяна ним УАПЦ, і наш персонаж вирішив приєднатися до неї. Щоправда, незабаром і там розсварився і вирішив зайнятися зміцненням націонал-розкольницького монстра, який ледь вилупився з яйця, – Київського патріархату, – політичної і комерційної структури, уподобаної екстремістами з УНА-УНСО та інших нацистських формувань. Зусилля екс-екзарха не були марними: за допомогою впливових прозахідних сил КП довгі роки має режим сприяння, всебічну рекламну, ідеологічну, фінансову та іншу підтримку. Після досить таємничої смерті у київському ботанічному саду першого «патріарха» Володимира Романюка, його заступник Філарет отримує всю повноту влади в КП.

За більш ніж два десятиліття свого існування КП проявив себе як агресивну структуру, яка прагне у будь-який спосіб привласнити майно канонічної УПЦ та встановити владу над душами (і гаманцями) її парафіян. Нічого спільного з істинним Христовим пастирським служінням діяльність фірми Філарета не має. Це підтверджується численними обурливими фактами дій філаретівських прихильників. Серед яких – напади на храми і їхнє осквернення, побиття священиків і парафіян, насильство і погрози, блюзнірство і святотатство. А також гори брехні та наклепу, що зводяться на УПЦ, – аж до надуманого обвинувачення святої Церкви в агресії проти України та сепаратизмі. Тепер приватизовану «Комерц-політ-контору» псевдопатріарх намагається зробити основою для свого ж ЄПОЦу.

Для цього він здійснює спроби її «канонізувати», домагаючись визнання КП від Константинопольського Патріархату та її предстоятеля Варфоломія. Без такого визнання легалізація цього «товариства з обмеженою відповідальністю» неможлива. А от якби така «канонізація» відбулася, це дуже розв'язало б руки і Денисенку, і київській політичній антиправославній еліті, дозволивши розпочати небачені раніше гоніння на святу УПЦ «на законній підставі».

Зауважу, втім, що визнання розкольницької організації закордонними Помісними Церквами – це абсолютний нонсенс, на який не можуть піти навіть ті їхні лідери, хто, можливо, мріяв би подібним чином розширити свій вплив на українській території.

Повернемося до питання, з яких ракурсів оцінювати надзавдання та ідею ЄПОЦу.

«Єдиний механізм – це отримання від Константинопольського Патріарха Томосу про автокефалію Київського патріархату, – заявив Денисенко,  коментуючи слова Петра Порошенка про те, що Україна повинна мати свою автокефальну Церкву. – Якщо б ми отримали цей документ, тоді постало б питання: в Україні є дві Православні Церкви, і обидві визнані – і Московського Патріархату, і Київського патріархату. Але не може бути в Україні Церкви, яка має свій центр у столиці країни-агресора. Логічно вона не має права називатися Українською Церквою».

Головний розкольник попереджає, що буде, якщо УПЦ КП отримає константинопольський «мандат», – вона почне насильницьке відібрання храмів і майна Української Православної Церкви, поставленої поза законом. Він (як і влада, яка його підтримує) нічого не бажає чути про Соборні Правила надання автокефалії.

А вони такі. Жодна автокефальна Церква не має повноважень надати автокефалію якій-небудь частині Вселенської Церкви, яка перебуває в юрисдикції іншої автокефальної Церкви. Канони забороняють архієреям однієї церковної області поширювати свою владу на Церкви за межами своєї області – «нехай не змішують Церков» ( 2-е правило II Вселенського Собору). В історії відбувалося, що автокефалія проголошувалась органом державної влади або місцевим єпископатом, який самовільно вийшов з підпорядкування соборному єпископату автокефальної Церкви, але такі рішення також не визнаються за законом.

Філарет же гне свою лінію: «Тоді перед парафіями УПЦ постане питання ідентичності – російської чи української, треба буде заново проводити реєстрацію. Нещодавно Президент у залі Верховної Ради зазначив, що в Україні не буде державної Церкви, у всіх будуть рівні права. Але коли перед парафіями постане питання вибору, яку назву обрати – українську чи російську, то відповідь буде проста. Яку назву оберуть українці? Маю великий сумнів, що українці хотіли б належати до Російської Церкви.Тоді приєднання парафій Московського Патріархату до Української Церкви неминуче».

«Зараз, наприклад, вони не хочуть об'єднуватись, тому що наша Церква – неканонічна. А коли вона стане канонічною? Яка причина не бути у єдиній Помісній Православній Церкві? Тому відбудеться об'єднання, таким чином сформується єдина Помісна Православна Церква. Це не означає, що тут не буде Російської Церкви. Вона буде, тому що ми знаємо, що в Україні є парафії та громадяни, які підтримують Росію. Але це буде порівняно невелика частина. А пануючою, підкреслюю – недержавною Церквою, буде Помісна Православна Церква, незалежна від Москви», – заявив Денисенко.

Таким чином, «ті, які будуть прихильниками Російської Церкви, перебуватимуть у меншості». «І тому зараз і наша Церква, і Президент, працюємо в одному напрямку – визнання Київського патріархату, як автокефальної Української Церкви. Друге питання – прийняття закону щодо Церкви, яка має свій центр у столиці країни-агресора, та не має права називатися українською. І це реальний шлях до утворення єдиної Помісної Церкви. Я не кажу про УАПЦ. Автокефальна Церква приєднається, якщо будуть приєднуватися парафії Московського Патріархату, тоді будуть перереєстровуватись всі православні парафії», – підбив підсумок Денисенко.

Грубо кажучи, для Філарета ЄПОЦ – знаряддя у справі заволодіння чужим майном та доїння ошуканих парафіян, відірваних за допомогою держави від Канонічної Церкви.

А для чого ЄПОЦ потрібен українській владі? Думається, цілепокладання тут схоже. Управління і маніпуляція свідомістю населення та перетворення його на слухняного виконавця своєї волі, нібито освяченої Єдиною помісною церквою. Адже багато хто з «пересічних громадян» не розбираються в тонкощах. Їхнє «православ'я» часто починається і закінчується купівлею свічок та освяченням пасок на великі свята.

До того ж вони, ці захожани, часом гадки не мають, чим відрізняється Канонічна УПЦ від розкольницького КП, а той – від інших «релігійних організацій». У цій каламутній воді дуже зручно зробити Київський патріархат єдиним релігійним центром, куди стікатиметься така зневажена відомими політиканами «біомаса», отримуючи там «опіку» у вигляді псевдотаїнств та «молитов». Підсумком такого спектаклю буде багатомільйонна генерація дурнів, котрі наївно вважатимуть, що вони поклоняються Христу, хоча на ділі – самому антихристу.

Але безплідна смоківниця була проклята Господом. Про це, мабуть, забули і колишній «екзарх», і його прибічники. Про це забули – а може, й не знали, – нинішні можновладці. Образ смоковниці – це образ фарисейського Ізраїлю, який не визнав Христа Месією. Дуже все це нагадує сьогоднішню Україну.

Що стосується Філарета, цілком можна погодитись з думкою про нього відомого проповідника о. Андрія Ткачова – Філарет винен в тому, що відбувається на Донбасі, і давно перетнув межу добра і зла: «Він взагалі сам з Донбасу. По-моєму, цим все пояснюється. Ця людина є надто одіозною фігурою, надто  винуватою у всьому, що відбувається, щоб вивуджувати з її слів якісь моральні моменти. У цієї людини нічого хорошого з язика давно вже не злітало. Він не знає, навіщо йому це потрібно. Очевидно, він потрапив у сіть, і йому з неї не піти. Філарет вже не виконує свою волю, мені здається, давним-давно. Роки його поневоленого лукавого стану обчислюються багатьма десятиліттями. Філарет – це приклад великого довготерпіння Божого».

Якщо людина, котра називає себе «патріархом», заявляє, що його земляки повинні «кров'ю змити гріх» участі в голосуванні за федералізацію, якщо він спекулює на крові тисяч загиблих у братовбивчій війні – в тому числі невинних дітей, стариків, жінок, – можна уявити, до якої міри падіння він дійшов. Такими жахливими уявляються і плоди «філаретівського» ЄПОЦу, за допомогою якого він та його владні куратори сподіваються підпорядкувати собі народну свідомість.

«Усяке ж дерево, що доброго плоду не родить, зрубується та в огонь укидається» (Матв.7:19).