«Монах і біс». Духовна брань навколо одного фільму...

В рамках VII Міжнародного фестивалю «Віра і слово» довелося подивитись фільм «Монах і біс» та поспілкуватися з його режисером Миколою Досталем.

Перші враження неоднозначні і змішані, так само, як і почуті раніше відгуки друзів і знайомих, священнослужителів і мирян. Спробуємо в них розібратись.

Для початку спробуємо почути режисера. У своєму слові перед показом та у відповідях на питання після він підкреслив, що задум фільму склався у нього під впливом двох житій святих – святителя Іоанна Новгородського (XII ст.), який здійснив паломництво в Єрусалим на бісі, та преподобного Ніла Сорського (XV-початок XVI ст.), який проповідував євангельський ідеал нестяжання, бідності заради Господа Іісуса Христа.

Образ подвижника, показаний у фільмі, є збірним і творчо переосмисленим. Це такий собі юродивий монах-мандрівник. Ні про яку історичність, як, власне, і про канонічність, мови не йде. Тим більше, що дія фільму відбувається на початку XIX ст. при імператорі Олександрі І. Фільм претендує на позачасовий символізм і притчевість.

Основні теми, які розкриваються в картині, як мені видається, це духовна брань і нестяжання, проблема фарисейства і грошолюбства в Церкві, і навіть вибір цивілізаційного шляху Росії, дилема між консерватизмом і лібералізмом. Однак головною ідеєю, яку хотів втілити режисер, за його свідченням, є ідея всеперемагаючої подвижницької любові. Наскільки це йому вдалося – питання відкрите.

Заради справедливості слід зазначити, що фільм знімався не тільки і не стільки для вимогливої воцерковленої, скільки для найбільш широкої, у тому числі й світської аудиторії.

З цієї «кочки зору» його передусім і слід оцінювати. Тут – суцільні плюси. Небанальність теми для російського, та й світового кіно, іскрометний гумор, яскрава афористичність мови (він так і напрошується, щоб розібрати його на цитати), простота і гротескність сюжету, органічний акторський склад. Все це робить фільм потрібним і цікавим для найширшої аудиторії.

Критика, майже обурення, виникає тоді, коли ми починаємо дивитись на нього очима православного ревнителя, зелота.

З цієї позиції кіно, за своєю суттю, – вид лицедійства. Лицедійство імпліцитно передбачає обман. Обман є гріхом. За цією логікою кіно, як і всяке інше світське мистецтво, є гріховним і неприпустимим для православного заняттям.

Якщо все ж закрити на це очі і почати оцінювати зміст фільму, то, по-перше, бентежить весела подача такої серйозної теми, як духовна брань з нечистими духами. Коли йдеться про криваву боротьбу, результат якої – вічне життя або вічна погибель, якось не до сміху. Та власне і сам сміх у православній традиції завжди знаходився, щонайменше, під підозрою, якщо не під засудженням. Згадаймо хоча б прп. Іоанна Лествичника.

По-друге, викликає подив спілкування героя з бісом, яке доходить до панібратства. Адже отці Церкви вчать не вступати в співбесіду з нечистими духами, відсікати молитвою їхні гріховні прилоги чи помисли.

По фільму також складається стійке враження, що всі зовнішні чудеса, звершені героєм, – від біса. Єдине справжнє чудо у фільмі – це навернення самого біса. Причому це навернення відбувається в результаті його обману монахом, який хитрістю і силою затягнув біса до Храму Гробу Господнього в Єрусалимі. Виглядає це так, що добро може бути досягнуто за допомогою зла, обману і насильства.

Крім того, з православної догматики ми знаємо, що біси не можуть покаятися і звернутися до Бога, тому що раз і назавжди вільно відмовилися від Нього. В силу духовної досконалості ангельської природи, на відміну від нас, людей, ангели приймають рішення один єдиний раз і назавжди залишаються вірними йому. Ті ангели, які відреклися від Бога і повстали проти Нього, назавжди стали демонами. Для них вже немає зворотнього шляху.

По фільму у багатьох виникає стійке враження, що біс не тільки покаявся, але і став людиною. Хоча сам Микола Досталь стверджує, що ні про яке перетворення біса в людину не йдеться, та й питання про його каяття та подальшу долю залишається відкритим, проте враження – вперта річ... Виглядає все досить виразно, якщо не однозначно.

При всій серйозності цих зауважень, при неможливості дати однозначно позитивну або негативну оцінку фільму «Монах і біс», важливо, що він може стати майданчиком для плідного спілкування між церковними та світськими людьми, мостом між ними. Перед світськими людьми фільм ставить питання про сенс життя, про її вічну цінність в очах Божих, про жертву, яку задля вічного життя здатна принести людина, про існування Бога, духовного світу та загробне життя, про ту битву між Богом і дияволом, яка розгортається на полі людських сердець.

Віруючим не потрібно ставитися до фільму, як до посібника з православної догматики і аскетики. Не будемо забувати, що це художній твір. Більш конструктивна позиція – використати його як привід для розмови з невіруючими, довколацерковними і інославними, для того, що називається гучним словом «місіонерство».