Принцип велосипеда

Принцип велосипеда – це цікавий механізм спілкування людей, паралельно дотичний сімейним цінностям.

Сам велосипед символізує людське життя. Керівником цього механічного транспортного засобу є Бог. Адже, якщо ми запустимо сам велосипед без водія, він проїде декілька метрів тільки по інерції динаміки руху і впаде. Так і наше життя без Бога піде шкереберть. Переднє колесо – це діти, які все життя втікають від своїх батьків (заднього колеса) і говорять: мамо і тато, це моє життя, я хочу прожити його по-своєму, краще я буду жаліти за тим, що я попробував, ніж за тим, що не попробував. А батьки, в свою чергу, наголошують, щоб діти не набили тих самих шишок, що й вони, не зробили тих самих помилок. З самого велосипеду як транспортного засобу ми знаємо, що переднє колесо ніколи не втече від заднього, а заднє ніколи не наздожене переднє.

Чомусь в розумінні молоді «спробувати все» означає спробувати наркотики, алкоголь, сексуальні зв`язки… А якби «спробувати все» означало б спробувати бути чесним, милосердним, справедливим і добрим. Але, на жаль, наші діти вибирають не найкраще і потім, можливо, будуть жаліти.

Та все ж слід зазначити, що батьківсько-дитячі проблеми криються у тому, що батьки не завжди обдумують свої розмови та вчинки по відношенню до дітей. Як правило, прояв батьківських дій – це спонтанний вияв емоційності. Не є таємницею, що погляди дітей на взаємовідносини із батьками протилежно відрізняються від таких же батьківських.

Дуже прикро, що відсутнє належне спілкування, через що виникає неабиякий дисбаланс у відносинах батьків та дітей. У той час, коли батьки майже весь день на роботі, а діти – в школі, їхнє спілкування є неможливим. Його, як правило, заміняють засоби масової інформації, телевізор, магнітофон, комп'ютер, друзі. У даному середовищі цілком відсутня гармонія взаємовідносин батька та дитини, більше того – вона знищується.

Батьківсько-дитяча війна була б неможливою, якби перші дослухалися до менших і використовували принцип рівності та дружби, на противагу цілковитій батьківській зверхності. Тобто, коли батьки не диктують егоїстично свою волю, не силують робити лише те, що їм до вподоби, коли не ставлять своїх дітей на сто сходинок нижче від себе, а навпаки – дають доцільну, врівноважену, а найголовніше – засвідчену своїм власним життям, пораду. У якійсь мірі, про такі стосунки можна сказати як про дружні, толерантні, невимушені. Тобто стосунки рівних.

Та ми прекрасно розуміємо, що між батьками та дітьми неможлива дружба у повному значенні цього слова. Вона є всього лиш своєрідним допоміжним елементом виховного процесу, і, зрештою, не єдиною формою взаємовідносин. Дітям слід пам'ятати, що саме батьки привели їх на світ, дали їм життя. Друзі приходять згодом. Ніхто на світі не замінить батьків. Батькам, в свою чергу, варто запам'яти, що перш за все – діти, а вже після них все інше. На превеликий жаль, не все є так, як би це мало бути. Тому й існують проблеми.

Батьки хочуть бачити в дітях себе, а діти – себе в батьках. Такий своєрідний «процес нереалізації»! Тато в дитинстві хотів стати музикантом, а став пожежником, і він з дитинства силує своє чадо до гри на скрипці. Це неправильно і, я навіть сказав би, шкідливо. В свою чергу, діти повністю копіюють своїх батьків.

Господь створив усе в гармонійній субординації: діти є дітьми, батьки – батьками. І нам варто сприймати дійсність такою, якою її створив Бог.

Сучасній молоді слід задати компроментуюче питання: «Якщо б цей день був останнім у твоєму житті, з ким би ти його провів?» Напевно, не слід подавати тут варіанти відповідей. Нехай кожен зокрема задумається над цим питанням. Від відповіді залежить правильність його життєвої позиції.

Дуже часто своїм студентам я задаю запитання: «Чи хочете ви жити довго і щасливо?» Зазвичай відповідь ствердна. Тоді слідує наступне запитання: «А що для цього потрібно?» І тут починається… Відповіді інколи приголомшують: багато працювати, стати президентом чи депутатом, відкрити свій бізнес, зробити кар`єру, виїхати за кордон і т.д. А відповідь на це риторичне запитання дає нам Господь в Декалозі. П`ята заповідь гласить: «Шануй батька і матір твоїх і добре тобі буде, і довголітнім будеш на землі». Як все просто. Мій знайомий олігарх, перед тим, як піти з державної роботи і розпочати свій власний бізнес, спочатку поїхав до свого батька і запитав у нього дозволу. Звичайно, мені заперечують, що він – вірменин за походженням, і така у них традиція. Дорогі мої, «відкрию вам Америку»: у нашому народі є теж така забута, на жаль, традиція. І ми не повинні вважати батьків за жителів минулого століття. А всеціло підтримувати їх і прислухатися до них.

Та батьки теж дуже часто порушують хиткий мир із дітьми. Насамперед те, що впадає в очі, так це «Батьківська армія». Наприклад, такі накази, як «негайно перестань», «ти чув, що я сказав», «замовкни», «щоб це більше не повторювалось, бо...» і так далі. Тут абсолютно виключена форма спілкування. Чому? По причині відсутності розуміння у власних вчинках батьків. Я міркую, що слід згадати педагогічний метод, про який говорять святі отці: «Почни дитину виховувати з себе!» А з себе так важко почати.

Потрібно також звернути увагу на «синдром Карлсона». Тут дуже мало спільного з мультиплікаційним героєм Астрід Ліндгрен, бо її Карлсон грається з Малюком. Виховання відбувається у розширеній формі – Чоловічок із пропелером вчить хлопчика, а хлопчик, в свою чергу, виховує гостя. Шкода, що Карлсон нашого синдрому інший – прилетів, побув і полетів «по справах». Батьки мало участі беруть у вихованні своїх чад. Їх виховує бабуся, школа, вулиця, під`їзд, а батьки «виховують нальотами» – час від часу. Це дуже прикро, адже дитина негативно сприймає моральне знущання зі сторони, тим більше батьківської. У даному разі вона не бачить жодного батьківського розуміння, не бачить бажання батьків увійти в її ситуацію, подивитись на неї очима любові. Тому діти й перечать у відповідь, ображаються та проявляють свою впертість. Невже так важко сказати: «Будь ласка, не роби цього, сину», «Доню, поясни, будь ласка, чому ти так вчинила» чи ще щось у тому дусі. Впевнений, що ефект буде більш позитивний.

Із сучасною ситуацією в нашій країні мало хто переймається «вихованням майбутнього». На думку великого вчителя українського народу Василя Сухомлинського, «слово у матері має бути – ніжним, добрим, уважним, розумним, відчувати сердечком, а не дратівливим, сварливим, злим – саме від його і залежить виховання у дітей почуття «потрібності» та відповідальності». Але жаль, що майже у кожній сім’ї діти не чують тих лагідних, турботливих слів.

Проблема відносин батьків з дітьми є найдзвичайно складною і потрібною, тому що ці стосунки вкрай зіпсовані: батьки не розуміють дітей, думають про, те що хлопці і дівчата надто безвідповідальні, та ставляться до всього легковажно, а діти, в свою чергу, вважають батьків схильними до гіперопіки (надмірної опіки).

В наш тяжкий час кожна сім`я рано чи пізно зустрічається з певними труднощами, які стосуються виховання дітей. Є дуже багато ситуацій, коли батьки самі винні в тому, що відбувається. Але ми повинні об`єднатися і разом виступити проти аморального ворога, щоб врятувати наше майбутнє, зберегти сім`ї, підтримати починання дітей і, врешті решт, побудувати морально-ідеальне християнське суспільство. Насамкінець зауважу, що святий Паїсій Афонський завжди говорив: «Єдина цінність життя — це сім`я. Як тільки загине сім`я, загине і світ. Покажи свою любов передусім у своїй сім`ї». А також: «Коли зруйнується сім`я, буде зруйновано усе: і духовенство, і чернецтво!»