Обновленці та Київський Патріархат. Атака клонів

В біології є специфічний термін – філіація, що означає спадкоємний зв'язок між двома явищами. Аналізуючи церковну свідомість «Київського Патріархату», відразу ж помічаєш вражаючу «філіацію» обновленського розколу, що стався в Руській Православній Церкві на початку XX століття за допомогою більшовиків.

Виникає питання – яким чином відбувається таке, що різні за часом люди починають говорити одні й ті самі слова і відтворювати одні й ті самі ідеї. Можливо, існує універсальна логіка розколу, певний умонастрій, що породжує бажання руйнувати, стверджувати анархію та свавілля в Церкві? Може бути, всі розкольники за суттю однакові у своєму способі мислення?

Коли тримаєш у руках пожовклий від часу бюлетень з протоколами засідання обновленського помісного собору 1923 року, розглядаєш шрифт, вчитуєшся в текст, мимоволі переймаєшся духом того часу – тривожним, болісно палким, апокаліптично нетерплячим: «Весь мир до основанья мы разрушим, а затем ...»

Дух революції і політики, проникаючий в Церкву, викликає її зараження та виникнення «новоутворення», як в медицині називають різні види пухлин. Диякон А. Кураєв влучно зауважує, що, за своєю суттю, рак – це «занадто здорові клітини», занадто егоїстичні, охоплені інстинктом самоствердження за рахунок сусідніх клітин.

Обновленці і є таким от «новоутворенням». Коли читаєш їхні промови, доповіді, висловлювання, то виникає неприємне відчуття театральності, зайвого пафосу і категоричності. Надподривні дифірамби революційній радянській владі, гнівне викриття «контрреволюційних елементів», очікування пришестя «раю на землі», свербіж бажання реформувати все і вся. Традицію вони сприймали як відсталиий та реакційний баласт, що заслуговує бути викинутим на «смітник історії».

Саме тому теми та риторика засідань обновленського «Помісного Собору РПЦ» вельми цікаві з точки зору дослідження психології розколу і церковного модернізму. Спробуємо визначити ключові пункти, які пов'язують УПЦ КП з ідеологією обновленства.

Революційний дух та зрощування з політикою держави

У промовах доповідачів обновленського помісного собору часто лунали такі вирази, як: «революційний шлях», «революційні елементи в церкві», «революційна просвіта церковного народу». Протоієрей Володимир Красницький, який часто виступав на засіданнях собору, писав: «Потрібно з'єднати революцію і релігію, потрібно церковному православному суспільству сприйняти революцію, не порушивши свого православ'я».

На початку собору обновленські лідери захоплено зверталися до революційної влади: «Собор посилає і своє вітання верховному вождю робітничо-селянської влади В. І. Леніну», «Великий жовтневий переворот державними методами проводить у життя великі зачатки рівності та праці, наявні і в християнському вченні», «Собор вважає, що кожен чесний громадянин повинен активно стати серед цих борців за людську правду, всемірно проводячи у життя великі основи Жовтневої революції».

Вельми показовим у цьому контексті є добровільне заперечення обновленськими лідерами гонінь на Церкву: «"Декрет про відокремлення Церкви від Держави" – благо для церкви». «У Росії немає гоніння на віру. І ніхто не завадить церкві віддатися чистоті релігійного життя у його надсвітовій величі», «доповідач категорично відкидає весь наклеп тихонівського зарубіжного друку, що говорить про гоніння на православну церкву у Радянській Росії».

Відчуваючи кричущу фальшивість цього твердження, «архієпископ» Олександр Введенський намагається виправдати радянську владу необхідністю розправи з «контрреволюцією»: «Доповідач не причислює анти-релігійну пропаганду до способів і прийомів гоніння на релігію, а вважає звичайною боротьбою, яку в праві вести кожен вільний громадянин вільної країни; якщо, каже він, і трапляється, що церковники попадають на лаву підсудних і несуть ту або іншу кару згідно суду, то кара ця є лише наслідком їх політичної контрреволюційної роботи». Нагадаємо, «згідно суду» десятки і сотні священиків РПЦ  були заслані у табори та розстріляні.

За прикладом своїх обновленських «вчителів» лідери УПЦ КП заперечують порушення прав віруючих УПЦ і роздратовано засуджують звернення канонічної церкви в міжнародні правозахисні структури.

Як обновленці викривали «тихонівську церкву» за те, що вона не засудила «імперіалістичні сили», які душили «молоду революційну Росію», так і Київський Патріархат нападає на УПЦ за відсутність невластивих Церкві політичних заяв із засудженням «країни-агресора».

Для обновленців характерна шизофренічна роздвоєність. З одного боку, вони виступають за відділення політики від Церкви, а з іншого стверджують про необхідність повного схвалення курсу і методів влади: «Священний Собор закликає всіх церковних людей кинути всі спроби використати церкву в земних політичних розрахунках. Церква належить Богу і Йому Єдиному служити повинна. Контрреволюції в церкві не повинно бути місця. Радянська влада не є гонителькою церкви», «Собор звертає увагу, що Радянська влада державними методами одна у всьому світі має здійснити ідеали Царства Божого. Тому кожен віруючий церковник не тільки повинен бути чесним громадянином, але і всіляко боротися разом з Радянською владою за здійснення на землі ідеалів Царства Божого».

На адресу УПЦ часто звучать звинувачення в «політичному Православ'ї» та у відсутності співчуття «революційним» перетворенням у суспільстві. Під цим приводом виправдовується будь-яка дискримінація у відношенні УПЦ та її віруючих. Дивним чином обвинувачі УПЦ не бачать, що саме вони стверджують «політичне Православ'я» і недемократичність. Тільки замість «Радянського союзу» цього разу фігурує «Євросоюз».

Негативне ставлення до канонів

У бюлетені обновленського собору зафіксовано виступ «архієпископа» Олександра Введенського: «Він категорично протестує проти непорушності канонів і вважає необхідним влити в богослужіння церкви новий струмінь творчості. Понад усе для обновленської церкви повинні бути слова євангелія, а не канони, написані часом малограмотними богословами».

У 2008 році в Київському Патріархаті видали так звану «Історико-канонічну декларацію УПЦ КП», в якій зробили спробу обґрунтувати розкол з богословської точки зору. У своїй декларації КП порівнює канони з старозавітним Законом, а бажання суворо дотримуватись канонів називає «фарисейством». Самі канони Київський Патріархат виставляє чимось негативним і вимушеним, посилаючись при цьому на праці російського філософа Володимира Соловйова. Таким чином, розуміння розкольниками співвідношення внутрішнього життя Церкви і канонів наближається до протестантських зразків протиставлення «віри» та «релігії».

В коментарях прихильників Філарета часто можна побачити вислів, що «канони – справа рук людських», тому вони мають начебто відносне значення і їх можна порушувати в ім'я суб'єктивно зрозумілого блага і «любові». Улюблена фраза Філарета – «Дух дихає, де хоче», яку він протиставляє необхідності канонів і церковних правил.

Такий підхід відображає нерозуміння розкольниками того, що саме канони покликані позначити кордон між гріховним способом життя і дорогою спасіння, віри і справжньої любові. Право визначати міру суворості застосування канонів належить виключно повноті Православ'я. У цьому контексті можна вказати на те, що абсолютна більшість Помісних Православних Церков неодноразово висловлювалися на підтримку канонічної УПЦ і засуджували дії «філаретівців». Виходить, що Філарет і його адепти вважають, що повнота Православ'я помиляється, і тільки в Київському Патріархаті залишилося істинне розуміння Церкви і Православ'я. Небажання прислухатися до Церкви викриває розкольників у непомірній гордині і настирливості у своїх помилках . Як тут не згадати слова Феофана Затворника: «Найлютіший з усіх духів – дух настирливості. Це справжній сатанинський дух».

Модернізація церковних традицій

А) Чернецтво

Лідер обновленців Олександр Введенський з презирством висловлювався про «чернечу ідеологію, що панувала в церкві протягом цілих тисячоліть». Всі церковні модерністи, як можна помітити, відносяться до чернецтва з погано прихованою ворожістю, відчуваючи в ньому перешкоду своєму «творчому пориву» та «вільному духу».

В порядку денному собору 1923 року, зокрема, розглядалися питання закриття монастирів, «завдругого шлюбу священства» та дозволу єпископам одружуватись. Ймовірно «патріарх» Філарет дуже жалкував про те, що подібних норм не було в УПЦ, коли він жив під одним дахом з Євгенією Петрівною Родіоновою. В такому разі йому не треба було б приховувати цей факт чи виправдовуватись.

Справи з чернечим інститутом у Київському Патріархаті йдуть дуже погано. За більш ніж 20 років в УПЦ КП не набралося значної кількості ченців, щоб оживити життя монастирів. За статистикою В Українській Православній Церкві налічується 4869 ченців, в той час як у Київського патріархату – 221! Дух модернізму та одержимості політикою вбиває в УПЦ КП інтерес до чернечого життя, де немає місця політичному інтересу.

Б) Мова Богослужіння

Однією з ознак «модернізму» є вкрай негативне ставлення до традиційних мов Богослужіння, зокрема до церковнослов'янської мови, і бажання повністю вилучити їх з церковного вжитку. В цьому аспекті легко помітити дивну ворожість представників УПЦ КП до церковнослов'янської мови і заяви в дусі «повернення до церковнослов'янської мови не буде».

«Струмінь творчості в богослужінні», про який говорив Введенський, щедро «окропив» богослужбові тексти, які Київський Патріархат використовував в україномовному варіанті. Навряд чи він відповідав богословським і філологічним стандартам. Щоб читачі розуміли, повний перклад Біблії татарською мовою, який нещодавно вийшов, зайняв у РПЦ 23 роки! До комісії з перекладу входили безліч вчених та богословів, які довгий час готували цей переклад. Але ж крім Біблії є багато богослужбових текстів, на переклад яких необхідно витратити неабиякий час.

В) Духовні «ноу-хау»

Останні «ноу-хау» деяких священиків Київського патріархату – дозвіл «ловити покемонів» в храмі та надання «духовних» інтернет-послуг, – досить показові тенденції морального розвитку цієї квазі-релігійної організації. Прихильники УПЦ КП, ділячись своїми враженнями, відзначають те, що до їхніх храмів можна прийти «в шортах» та з непокритою головою, і це буде вважатися нормою. Церковне оздоблення деяких храмів Київського патріархату шокує великою кількістю державної символіки та етнічного антуражу (рушників) замість традиційних фресок на стінах. Замість молитовного ходу Хресні ходи перетворюються на політичні мітинги з партійними прапорами та народними піснями.

Постскриптум

Як бачимо, Київський Патріархат виявився «гідним» продовжувачем справи обновленців у знищенні Церкви і православного Передання. «Ракова пухлина» обновленства все ще мучить Церковний організм, підриваючи його сили і імунітет. Одним з методів боротьби з цією хворобою може стати, насамперед, правильна діагностика – усвідомлення природи хвороби та її особливостей. Тільки після цього можна буде зупинити її поширення, а з часом позбутися від неї повністю.