Програмна брехня від «Київського патріархату» на телеканалі Рада. Частина 1: екскурсія у минуле Київської Митрополії

23 серпня цього року лже-патріарх Михайло Денисенко дав розгорнуте інтерв'ю телеканалу Рада (1), інтерв'ю, яке від початку і до кінця являло собою гримучу суміш безапеляційної неправди та відвертого цинізму. Фактично, це була програмна промова лідера українських розкольників, а краще сказати – програмна брехня, яка показала справжню суть невизнаного псевдо-патріархату!

Однак, схоже, самого Михайла Антоновича ця обставина аніскільки не бентежила: швидше за все, облагодіяний нинішньою владою, він втратив зв'язок з реальністю і, в тому числі, забув про те, що для всієї повноти Вселенського Православ'я є відлученою від Церкви людиною. Вже один цей факт сам по собі розбиває всі аргументи розстриги Філарета. І все ж ми вирішили більш детально розібрати це інтерв'ю для того, щоб нагадати нашим опонентам з УПЦ КП і тим, хто ще вірить брехливим заявам М. А. Денисенка, про ту правду, яку сьогодні так старанно намагаються приховати від людей наші світські засоби масової інформації, а також розкольники з самопроголошеного «Київського патріархату». Ховати правду у будь-якому випадку безперспективно, «бо немає нічого захованого, що не виявиться, і немає таємного, що не вийде наяві» (Мк. 4:22).

Чи була передача Київської Митрополії незаконною?

Зізнаюся, особисто мені початок інтерв'ю здався досить комічним: як говориться, без найменшого вагання Михайло Антонович видав «на гора» кілька найабсурдніших тез про те, що, мовляв, Росія відмовляє нам у праві на державну незалежність, хоча Українська держава і заснована князем Володимиром вже більше 1000 років тому.

Тільки ось невдача: будь-який школяр знає, що якщо вже князя Володимира і можна називати засновником держави, то ніяк не України, а Київської Русі. Причому в склад цієї держави входили, наприклад, Новгород, Володимир, Суздаль та інші міста північної Русі, які, в принципі, ніколи не мали відношення до України як такої. Втім, особисто мене вразив не стільки Михайло Антонович, до чиєї брехні нам не звикати, а журналістка, яка брала інтерв'ю і «благоговійно» проковтувала подібні безглуздості розкольницького лідера. Вона заковтувала їх, немов голодна риба наживку, навіть не думаючи при цьому попросити свого співрозмовника дати хоча б якесь малесеньке посилання або цитату на інформацію, де від імені «всієї Росії» було зроблено таку екстравагантну заяву.

Після цього, мабуть, відчувши свою безкарність, Михайло Антонович остаточно розійшовся і прямо заявив про незаконність передачі Київської Митрополії до складу Московського Патріархату у 1686 році. Більш того, він прямо заявив про те, що Константинополь досі не визнає факту цієї передачі і досі є матір'ю-церквою для Київської Митрополії.

Насправді подібна тактика обдурення людей не нова: головне в ній – це змішати брехню і правду таким чином, щоб непосвяченому глядачеві було важко відокремити реальні історичні факти від вигадок, які йому намагаються видати за правду.

Так, Константинопольська Церква дійсно є церквою-матір'ю для Київської Митрополії, і з цим фактом ніхто не збирається сперечатись. Але тільки вибачте, а до чого тут самопроголошений «Київський патріархат», який Михайло Антонович заснував у 1992 році?

Сьогодні для всієї православної світової спільноти спадкоємицею і правонаступницею Київської Митрополії є канонічна Українська Православна Церква, очолювана Блаженнійшим Митрополитом Онуфрієм (Березовським). Цей факт визнають і в Константинополі. Тому, якщо вже хто і повинен говорити про незаконність перепідпорядкування Київської Митрополії у 1686 році, то тільки не лже-патріарх Філарет.

Втім, для того щоб зрозуміти ставлення Константинополя до тих далеких подій, потрібно було не перекручувати факти, а процитувати самого Константинопольського Патріарха Варфоломія, який у своєму знаменитому зверненні до Української нації сказав з цього приводу наступне: «І справді, Церква-Мати (тобто Константинополь – прим.автора), за відомих несприятливих обставин, обмежила себе задля того, щоби з готовністю надати Українській Церкві всіляку церковну, духовну і матеріальну підтримку, орієнтуючись не тільки на повніше застосування духовної спадщини Візантії, але й на оборону її православної ідентичності від важкого політичного тиску поширювачів неправославного вчення, особливо в дуже важкі для побожного українського народу часи» (2).

Далі у своєму зверненні Патріарх Варфоломій розповідає про те, як боляче було Константинополю відрізати від себе Київську митрополію, а також Грецьку, Сербську, Болгарську і Албанську церкви. Однак він постійно підкреслює, що це було зроблено для блага перерахованих вище Церков (в тому числі і на благо українського народу) і в суворій відповідності з канонічним правом. Власне, саме тому НІКОЛИ в історії Православ'я НІХТО не заперечував (і не заперечує досі) передачі Київської Митрополії до складу Московського Патріархату (3). Заяви представників Константинопольського Патріархату з цього приводу (конкретно про те, що автокефальний статус УПЦ може отримати тільки від Москви (4)) прямо спростовують брехню, озвучену М. Денисенко.

І, між іншим, вже багато разів ієрархи Помісних Православних Церков, в тому числі і з Константинопольського Патріархату, висловлювались в тому сенсі, що подолання розколу в Українському Православ'ї можливе лише через повернення розкольників до Церкви через покаяння.

Зокрема про це говорив і сам Патріарх Варфоломій: «... до єдності Української Церкви один канонічний шлях – через покаяння відпавших в розкол. Про об'єднання на рівних не може бути й мови, оскільки «сьогодні не існує такої інституції, як Київський Патріархат» (5).

Ясна річ, що Михайло Антонович вирішив «делікатно» обійти цей момент, зробивши вигляд, що він не стороння людина для Православної Церкви. Ось тільки навряд чи в Константинополі зрадіють тому, що анафематствуваний чернець-розстрига береться судити про взаємини Вселенського Патріархату з іншими помісними Православними Церквами.

Втім, справа тут не в Денисенку, а в тому, що ж насправді сталося в далекому минулому? Чому Київська Митрополія була  передана до складу Московського Патріархату? І про який політичний тиск поширювачів неправославного вчення у дуже важкий час для українського народу говорив Вселенський Патріарх?

Що ж сталося у 1686 році?

Для того щоб відповісти на це питання, необхідно згадати, по-перше, про катастрофічні наслідки, які принесло за собою татаро-монгольське ярмо, в результаті якого була знищена велика частина Київської Русі. Так, наприклад, після розгрому татарами Києва кафедра Київського митрополита деякий час залишалася вакантною, і тільки «близько 1246 р. митрополитом був поставлений свт. Кирило II..., він прибув з Нікеї в Київ раніше 1250 р. Незабаром він покинув розорене татарами місто і в 1250 р. переселився у Володимир-на-Клязьмі, звідки робив поїздки по єпархіях митрополії... У 1283 р. Київську кафедру зайняв грек митр. Максим... У 1299 р. митр. Максим переселився у столицю Північно-Східної Русі Володимир-на-Клязьмі... взявши з собою кафедральний причт і адміністрацію... як виправдання переїзду були висунуті «насилиа от татар в Киеве», так що «весь Киев разыдеся»... Той факт, що новий митр. св. Петро (1308-1326) – уродженець Волині – залишив своєю резиденцією Володимир-на-Клязьмі (наприкінці життя оселився в Москві), говорить про об'єктивний і незворотний характер змін, що сталися...» (6).

Отже, Київ був розорений. І більше того (це по-друге): у 1453 році під натиском мусульман впав останній оплот Візантійської імперії – її столиця Константинополь. В силу чого Константинопольський Патріархат позбувся можливості контролювати митрополії, які опинилися поза межами нової ісламської держави, що виникла на уламках імперії.

У цій ситуації Київська митрополія опинилася надана немовби сама собі. На жаль, це не пішло їй на користь: митрополія швидко розділилася на північно-східну і південно-західну частини. Північно-східна частина Київської митрополії, як і слід було очікувати, перебувала в межах Московської держави, а її південно-західну частину становили єпархії, що залишилися на території, підконтрольній Польському королівству, на той час дуже могутньому, державною релігією в якому було християнство західного обряду, тобто Католицтво. І навіть незважаючи на договір 1654 року більшість єпархій Київської митрополії залишилися на території Польського королівства, що знаходилось в стані війни з Москвою.

Так от, коли Патріарх Варфоломій говорив про політичний тиск на православ'я з боку поширювачів неправославного вчення, він мав на увазі саме тиск Католицької церкви, яка прагнула всіма правдами і неправдами окатоличити православних українців.

Так, саме з подачі Ватикану у 1596 році у Бересті була укладена унія між православними і католиками, в результаті якої на світ з'явилася нинішня УГКЦ – Українська Греко-Католицька Церква, яка за формою, тобто в богослужінні, використовує православну обрядову практику, а по суті, тобто насправді, є Католицькою церквою східного обряду, підпорядкованою Ватикану, головою якої є Римський Понтифік (7). Саме тому протопресвітер Георгій (Металліонос), який є ординарним професором історії богослов'я Афінського університету, охарактеризував Брестську унію як метод, «... яким феодальне папство користувалося для підпорядкування православ'я Риму. Хитромудрою передумовою, включеною у цей метод, є, так зване, збереження свободи і безперервності східних традицій» (8).

Ситуація ж ускладнилася ще й тим, що більшість православних єпископів під тиском польської влади перейшли на бік унії, тобто фактично перейшли в католицтво. Таким чином:
«Польські власті почали відкрите, «легальне» гоніння на православ'я з метою його повного знищення... В містах оголосили недопущення православних до муніципальних посад, саботували звичайну видачу дозволів на заняття тим чи іншим ремеслом чи торгівлею. Селяни (хлопи), за їх залежності від панів, потрапили в додаткову муку. Змушувались гнати свого православного попа і приймати насильно призначуваного уніатського. Де панам не вдавалося передати церкву попу уніатському, там сама церква, як будівля зі всією церковною обстановкою, віддавалася в оренду на відкуп єврею. Він господарськи володів ключами, за плату в свою користь відкривав її для треб і служб. Господарював блюзнірськи, не соромлячись словами і діями, ображав релігійні почуття православного народу... На чолі православної церкви залишилися тільки два єпископи: Гедеон Болобан Львівський та Михаїл Копистенський Перемишлський. Перший дожив до 1607 р., а другий до 1612 р.

Їм доводилося напівтаємно, але посилено, розмножувати православне священство і триматися за всі місця і церкви, які ще не були захоплені для унії. Але ось і ці єпископи померли. Легально придбати зі Сходу яку-небудь єпископську фігуру не було можливості... Практика підказувала, що православним було безпечніше хрестити дітей, ховати небіжчиків і здійснювати деякі інші треби, звертаючись до попів уніатських, а шукачам священства — переходити за кордон і отримувати поставлення в Валахії і Молдавії від греків. Але занепад православного священства з плином часу фатально наростав.

В протилежність обезголовленому та пригнічуваному православ'ю, протекційна уніатська церква при усілякому сприянні влади активно розвивала свою організованість. Після пасивного за характером митр. Михайла Рогози († 1599) його наступником, природно, став сам творець унії Іпатій Потей. Не соромлячись прийомами наклепів, доносів, грабежів і захоплень, арешту священиків православних і надсилання на їхні місця уніатів, Іпатій захоплював і монастирі з їхніми маєтками. Намагався захопити і Києво-Печерську Лавру... Розумний і свідомий творець і вождь унії, митр. Іпатій цілком поділяв погляди уряду, що для Польщі досягнута церковна унія є лише перехідним моментом. Ідеал не зберігання східного стилю унії, а якнайшвидша латинізація, щоб ця «хлопська віра» скоріше переробилась у «віру панську», уподібнилася латинству і зникла в ньому. Творці унії розуміли, що це не так легко, але намагалися «йти напролом», досягти можливого максимуму. В цьому напрямку і діяв Іпатій, поспішаючи облатинити унію якомога швидше. В особливій агітаційній книжці «Гармонія» Іпатій засуджував православ'я і хвалив латинство. Вселяв уніатській масі думку, що годі й затримуватися на дурній, важко виправній позиції. Треба швидше переходити у чисте латинство. Іпатій укладав свої теоретичні міркування практичною програмою для свого духовенства у 12 пунктах. Ці пункти наказували настільки повне підпорядкування римській владі і латинським порядкам, що викликали навіть подив і хвилювання в уніатського духовенства... Іпатію і не треба було творити нічого нового, а лише копіювати методи, які вже виправдали себе у перемозі над реформацією через єзуїтський орден. Він теж створив спеціальний орден і вручив йому виховання нового уніатського душпастирства» (9).

В результаті такої політики польської влади та уніатського духовенства до початку XVIII століття такі єпархії, як Львівська, Луцька та Перемишльська остаточно стали уніатськими.

Всі ці факти переконливо показують те погане, а краще сказати, фактично безвихідне положення, в якому опинилася Київська митрополія на рубежі 16-17 століть. Тож не буде перебільшенням сказати, що саме передача південно-західної її частини до складу Московського Патріархату врятувала західні православні єпархії України від цілковитого знищення.

Можна, звичайно, довго сперечатися про те, наскільки канонічним було приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату, проте сам факт того, що в Константинополі ніколи не намагалися анулювати акт 1686 року і те, що ось вже більше 300 років Константинопольська Церква визнає законність рукоположень в УПЦ, говорить сам за себе.

Так само, говорячи про канонічність чи неканонічність тих чи інших церковних документів, потрібно враховувати ще й те, що насправді, згідно з Православним віровченням, критерієм канонічності у Православній Церкві є не процедура прийняття того чи іншого рішення, а рецепція Церквою здійснених змін.

Втім, якщо ми звернемося до церковних канонів, що регулють спори про канонічну приналежнісь тієї чи іншої території, то ми побачимо, що 17 правило 4-го Вселенського Собору наказує в таких випадках «керуватися критерієм давності встановлених меж. Якщо спірна територія протягом тридцяти років перебувала у віданні однієї єпархії, її канонічна приналежність не може бути оскаржена. Цю норму підтвердив пізніше і Трульский Собор своїм 25 правилом» (10).

До чого тут Балкани і Польща?

Таким клубком брехні, який нам належить розплутати, є постійне звернення розкольників до історії здобуття автокефалії деякими Балканськими Православними церквами (Грецькою, Болгарською, Сербською) і Польською Православною Церквою. Проте, розбираючи ці приклади, нам слід враховувати кілька фундаментальних посилок, про які постійно забувають наші розкольники, а саме:

По-перше, в усіх цих випадках автокефалія надавалась канонічним Православним церквам. Отже, якщо екстраполювати ці приклади на нинішню українську ситуацію, то мова може йти виключно про надання автокефалії Українській Православній Церкві, але аж ніяк не розкольникам з УАПЦ або «Київського патріархату». Насправді в Православ'ї в принципі не припустима ситуація самопроголошення. Тому ні про яку автокефалію для УПЦ КП, на превеликий жаль для М. А. Денисенка, не може бути й мови.

По-друге, наші розкольники постійно замовчують про те, що у вказаних ними випадках не було місця для внутрішнього розколу в тій чи іншій Православній Церкві, що прагне до автокефалії, тобто скрізь ідея автокефалії сприймалася з повною одностайністю і схваленням як кліру, так і мирян. І саме тому у цих випадках автокефалія була тим зцілюючим засобом, що дозволив зберегти внутрішньоцерковну єдність. А ось розкол у Болгарській Церкві, який виник у 90-х роках минулого століття і який був абсолютною копією розколу, що виник в українському православ'ї, був вилікуваний не наданням автокефалії самопроголошеній «церковній» структурі, а поверненням розкольників в лоно Матері Церкви через покаяння, тобто так, як це тільки і можливо в подібних випадках.

На жаль, наші розкольники і співчуваючі їм ура-патріоти постійно забувають про те, що автокефальний статус може бути наданий тільки тій церковній структурі, яка вже є частиною Вселенського Православ'я. Людям світським, далеким від Церкви, буває важко зрозуміти те, що Церква – це не мирський інститут, не фірма, не Міністерство у справах релігій. Церква – це містичне Тіло Христове, Яке здійснює Себе в цьому світі. Церква – одна! Вона заснована Іісусом Христом, і тому, щоб стати членом Церкви, до неї можна тільки приєднатися! До Церкви можна увійти і перебувати в ній. Втім, можна і відколотися від Церкви, протиставивши їй свої дріб'язкові, кар'єрні інтереси, як це сталося у випадку М. А. Денисенка.

І це лише дві причини, в силу яких «Київський патріархат» ніколи не отримає визнання (канонічного статусу) від Вселенського Православ'я. Про інші причини ми вже писали трохи раніше (11) і тому не будемо зайвий раз повторюватися.

Але  давайте розглянемо ті приклади, про які говорить Михайло Антонович, дещо докладніше.

Як це було насправді?

Якщо слухати наших розкольників, то створюється враження, що Константинополь ледь не з «радістю» відгукнувся на прохання Балканських та Польської церков про надання їм автокефалії.

Однак насправді все було з точністю до навпаки, а саме: на Константинопольському Соборі 1872 року прагнення Балканських церков до незалежності від Вселенського Патріарха було засуджено як єресь філетизму (12). В результаті чого, наприклад, між Болгарською і Константинопольською Церквами на 70 років було розірвано євхаристійне спілкування.

Давайте послухаємо, що говорить про це нинішній Вселенський Патріарх: «...православна традиція залишається вірною місії Церкви проповідувати «всім народам», не підпорядковуючи Її тим національним прагненням, котрі є чужими та суперечать характерові Церкви. З цієї причини Вона підпорядкувала духовне відношення між Церквою та національністю до національності абсолютного і канонічного критерію територіальності церковних юрисдикцій, а також усталеного порядку домовленостей Її відношення до Держави. В цьому сенсі Великий Константинопольський Собор (1872 р.) засудив будь-які своєвільні етнофілетичні та націоналістичні тенденції в Церкві як еклезіологічну єресь, оскільки вони заперечували б територіальний характер церковних юрисдикцій чи прийняту владу Держави щодо визначення стосунків між нею та Церквою. Нехтування цими двома критеріями не лише суперечить Православній традиції, але й вносить небезпечну плутанину в саму літургійну структуру Церкви» (13).

З часом проблему Балканських Церков вдалося вирішити з користю для обох сторін. Так само, як це було зазначено вище, тобто з точки зору корисності, в Константинополі розглядають і передачу Київської Митрополії до складу Московського Патріархату. Причому там намагаються не згадувати про антиканонічну заяву Патріарха Григорія VII, який назвав три підстави, що дозволили йому дарувати автокефалію Православній Церкві в межах відродженої Польської держави. Це, по-перше, необхідність узгодження церковних кордонів з новими політичними кордонами, по-друге, право Константинопольського Патріаршого Престолу надавати підтримку Православним Церквам, які «опинилися в потребі», і, по-третє, нібито мало місце порушення канонічних правил у 1686 році.

Абсурдність такої заяви була обумовлена тим, що, як ми вже про це писали, сам акт 1686 року Патріархом Григорієм VII анульований не був, в тому числі територію України він як і раніше визнавав законною юрисдикцією Московського Патріарха.

Закінчилась ця історія як їй і годилося, а саме: у 1948 році Польська Церква звернулася до Московської Патріархії з проханням про дарування автокефалії. Прохання це було задовільнено і згодом визнано усіма Помісними Православними Церквами, в тому числі і Константинополем. Саме таким чином і було вилікувано польське питання.

Ось чому сьогодні в Константинополі говорять про те, що надання автокефалії Українській Православній Церкві можливе виключно Томосом Московського Патріарха.

Посилання:

1. Интервью Денисенко М.А. телеканалу «Рада». https://www.youtube.com/watch?v=xq-Vk4qMmkA&feature=youtu.be
2. http://arhiv.orthodoxy.org.ua/uk/dopovidi_ta_promovi/2008/07/26/17703.html
3. Алексей Смирнов. Церковь-Мать лишенная родительских прав. http://uoj.org.ua/publikatsii/govorit-istoriya/tserkov-mat-lishennaya-roditelskikh-prav
4. http://uoj.org.ua/video/predstavitel-konstantinopolya-reshenie-ob-ukrainskoy-avtokefalii-za-moskvoy-...
5. Александр Драбинко. Православие в посттоталитарной Украине (вехи истории). Киев – 2002 г., стр.128.
6. Православная Энциклопедия. Статья «Киевская епархия». Т.33. Церковно-научный центр «Православная Энциклопедия». Москва, 2013., с.156.
7. Иеродиакон Иоанн (Курмояров). Ложь во спасение, или почему греко-католики не признаются в том, что они не православные. http://pravlife.org/node/3349
8. 400 лет Брестской церковной унии. Сборник материалов международного симпозиума Неймеген, Голландия. Издательство ББИ. 1998 г. стр. 94-97.
9. Карташев А.В. Очерки по истории Русской Церкви. http://modernlib.ru/books/kartashev_anton_vladimirovich/ocherki_po_istorii_russkoy_cerkvi/read/
10. Акт 1686 года остается в силе. http://uoj.org.ua/social-dialogue/mikola-danilevich/akt-1686-goda-ostaetsya-v-sile
11. Иеродиакон Иоанн (Курмояров). Почему Вселенское Православие никогда не признает раскольников. http://uoj.org.ua/publikatsii/tochka-zrenija/pochemu-vselenskoe-pravoslavie-nikogda-ne-priznaet-rask...
12. Филетизм (греч. φυλετισμός – «расизм, трайбализм») или этнофилетизм (от др.-греч. ἔθνος – «народ» + φυλή – «род, колено», племя») – тенденция в поместных православных Церквях приносить общецерковные интересы в жертву национал-политическим, племенным интересам.
13. Звернення Його Всесвятості Патріарха Константинопольського Варфоломія І до української нації. http://arhiv.orthodoxy.org.ua/uk/dopovidi_ta_promovi/2008/07/26/17703.html