Хто дезінформував Президента про релігійну ситуацію в Україні

6 вересня Президент України Петро Порошенко, виступаючи з щорічним посланням перед Верховною Радою України, торкнувся питання, пов'язаного з релігійною ситуацією в країні. Він говорив про автокефалію, єдину помісну церкву, свободу совісті та інші важливі речі.

Закономірно, що позиція голови держави не могла не викликати живого інтересу з боку релігійних організацій. Слова Петра Олексійовича, сказані з трибуни українського парламенту, заслуговують уважного вивчення і аналізу, оскільки відображають офіційну позицію держави щодо віруючих.

Промова Президента ґрунтувалася на так званій Аналітичній доповіді, підготовленій Національним інститутом стратегічних досліджень. Не дивно, що тези, озвучені головою держави щодо релігійної сфери, відразу ж викликають асоціацію з чимось знайомим. Справді, серед авторів Аналітичної доповіді ми відразу ж знаходимо прізвища Сергія Здіорука та Володимира Токмана.

Ці два експерти відомі своєю негативною позицією по відношенню до Української Православної Церкви. Саме Здіорук і Токман пропонували дискримінувати УПЦ – змусити її змінити свою назву, не допускати до публічних урочистостей, забрати у неї всі Лаври і т. д. Підставою для дискримінації УПЦ вони називають її «юридичну та структурно-організаційну підпорядкованість УПЦ (МП) Московської патріархії». Виходячи з цього припущення, вони роблять висновок ні багато ні мало про «загрозу збереженню територіальної цілісності та суверенітету української держави». Також вони стверджують, що Росія «через структури УПЦ» інспірує «напругу і конфліктність» у міжконфесійних відносинах.

Коли мова йде про «аналітику», зазвичай пропонують докази, посилання на факти, конкретні приклади, статистику, соціологічні дослідження, юридичну оцінку і т. д. Нічого цього в «аналітиці» згаданих релігієзнавців немає. Уявіть собі, щоб лікар ставив діагноз пацієнту «на око», без урахування досліджень і аналізів, а потім прописував сильнодіючі антибіотики, ігноруючи можливі наслідки та побічні ефекти.

На сторінці 367 Аналітичної доповіді ми знаходимо підрозділ «Загрози та виклики національним інтересам у релігійному середовищі України». Вже сама назва віддає профанацією релігійної проблематики, оскільки держава має в першу чергу дбати про законність, права і свободи своїх громадян. Коли сфера приватного ігнорується на користь публічної сфери – нації, держави, – це свідчить про авторитарні тенденції у політиці.

Виявляється, «ключовою загрозою» для національних інтересів автори доповіді вважають «діяльність Української Православної Церкви Московського Патріархату». Невже аналітики не знають, що такої релігійної організації в Україні не існує? Користуватися журналістськими штампами замість офіційної юридичної назви у документах такого рівня просто неприпустимо.

Далі, аналітики стверджують, що «за своєю духовною орієнтацією і функціональністю УПЦ (МП) – невід'ємна складова Руської Православної Церкви». Після цього вони відкривають «страшну таємницю», цитуючи статут УПЦ в тій частині, де йдеться про єдність УПЦ з іншими Помісними Церквами через Руську Православну Церкву» (мова йде про євхаристійну єдність).

При цьому ігнорується пункт 1 Статуту, де йдеться про те, що УПЦ є «самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої». В Статуті чітко вказується, що призначення єпископів, вибори Предстоятеля, церковний суд, управління фінансами і всіма внутрішніми церковними питаннями здійснюється без втручання РПЦ. У всьому іншому єдність УПЦ і РПЦ стосується євхаристійних і молитовних відносин, але не адміністративних. Ніяких доказів впливу РПЦ на церковне життя УПЦ у доповідачів НЕ ІСНУЄ!

Взагалі, дивною є ситуація, коли світські релігієзнавці починають вважати себе експертами в церковному канонічному праві. Логічним було б, якби вони запросили людину з богословською освітою, яка б їм пояснила нюанси міжцерковних відносин. Часто слова «автокефалія», «помісна церква» вживаються політиками за аналогією з політичними, або навіть геополітичними, поняттями, хоча це некоректно.

Аргумент про те, що Предстоятель УПЦ є постійним членом Синоду РПЦ, а окремі єпископи УПЦ – членами Міжсоборної присутності (дорадчого органу РПЦ), свідчить не про вплив Руської Церкви на українську, а швидше, навпаки. За логікою авторів доповіді виходить, що якщо б єпископи РПЦ брали участь у засіданнях Синоду УПЦ, то це було б доказом впливу української церкви на РПЦ.

Далі в доповіді слідують голослівні звинувачення, не підкріплені конкретикою: фактами, датами, іменами, статистикою і т. д. І сама доповідь починає нагадувати більше журналістську публіцистику, яка виражає суб'єктивні бажання автора, а не об'єктивну реальність. Зрештою, не наводиться ЖОДНОГО прикладу порушення УПЦ законів України! Але ж це найсуттєвіший момент. Повертаючись до медичних аналогій та прикладів: як ми можемо говорити, що кава шкодить здоров'ю, якщо у нас не буде жодних конкретних прикладів розладів здоров'я, викликаних вживанням кофеїну?

Якщо УПЦ не порушує жодного закону України, тоді в чому взагалі проблема? Якщо у вищезазначених аналітиків є статистика судових рішень проти УПЦ – нехай її оголосять. Як медицина повинна бути доказовою, так і релігієзнавча аналітика повинна оперувати науковими поняттями і доведеними фактами. Однак факти свідчать про те, що УПЦ є законослухняною релігійною організацією.

Держава не може уражати в правах багатомільйонну організацію тільки через те, що їй не подобається її світоглядна або політична позиція. А в доповіді УПЦ «інкримінується» саме недостатньо «патріотична» політична позиція. «Найстрашнішим» аргументом автори доповіді називають те, що УПЦ вважає конфлікт на сході України «громаданською» або «братовбивчої» війною. Однак так вважає сама держава, якщо керуватися встановленими юридичними фактами.

Нещодавно Апеляційний суд Києва відхилив позов про визнання агресії Росії проти України. Тобто це як і раніше залишається політичною заявою. А Церква не може керуватися політичною кон'юнктурою і «фактами» з телевізора. У свою чергу, чиновники не можуть використовувати оціночні судження щодо релігійних організацій, називаючи їхню позицію «патріотичною» чи «цинічною», бо це суб'єктивні висловлювання, що порушують права Церков. Якщо аналітикам і політикам нічого сказати у юридичній та правовій площині – нехай вони краще мовчать.

Тим більше неприпустимо використовувати неправдиві та неперевірені факти. Кричущим прикладом розпалювання міжконфесійної ворожнечі і очорнення УПЦ є твердження доповідачів про те, що УПЦ нібито уникає допомоги українським солдатам, забороняє відвідувати і підтримувати українських військових у зоні АТО і т. д. Це абсолютно фейкова інформація (і це в серйозній аналітичній доповіді!), яка легко спростовується елементарним факт-чекінгом.

Особливим цинізмом відрізняється заява про те, що УПЦ провокує патріотичні сили на насильство проти неї. У західній правовій культурі давно відкинули поняття «віктимної поведінки» і ніколи не дозволять собі заявити, що винна в насильстві його жертва. Тим більше що факти з очевидністю вказують на Київський патріархат як джерело дестабілізації міжконфесійних відносин в Україні. Саме УПЦ КП використовує «риторику ненависті» для накручування православних віруючих, саме Київський патріархат вдається до допомоги праворадикальних сил – «Правого сектору» та «Свободи» – для захоплень храмів. Крім цього, УПЦ КП перебуває у конфлікті з УАПЦ, греко-католиками і навіть з католиками.

Автори доповіді дезінформували Президента, що в кінцевому рахунку позначається на його меседжах. Варто зупинитися на кожному з них.

1. «Не будемо байдуже спостерігати за втручанням іншої держави в церковні справи. За її спробами використовувати в своїх інтересах почуття частини українських православних».

Як ми вже сказали, ніяких доказів такого втручання не існує. Якби вони були – про них давно б трубили на всіх телеканалах і в ЗМІ.

2. «Хотів би подякувати вам за звернення Верховної Ради до Вселенського Патріарха Варфоломія, як предстоятеля нашої Церкви-Матері, щодо надання томосу про автокефалію нашої Православної Церкви».

Дещо незвичне звернення, оскільки серед депутатів є і греко-католики, і представники інших конфесій та релігій. Для них слово «наша» щодо Константинопольського Патріархату трохи недоречно. Не зовсім зрозумілий і вислів про «нашу Православну Церкву». Яка саме Церква мається на увазі – УПЦ, УПЦ КП, УАПЦ, УАПЦ(о), чи багато інших ПЦ? Кому саме надавати автокефалію?

Константинополь вже відповів, що для будь-яких дій з його боку необхідно працювати над єдністю українського православ'я. Проте Київський патріархат навіть чути не хоче про те, щоб проявити хоч якусь повагу до УПЦ чи УАПЦ, перешкоджаючи таким чином об'єднанню православних і створюючи конфліктогенні ситуації.

3. «Такий крок був і є необхідним, виходячи з традиції, згідно з якою для Вселенського Патріарха в таких питаннях дуже важливою є думка світської влади».

Історія свідчить про те, що думка світської влади часто не враховувалась Константинополем. А прагнення народів і правителів до незалежної церкви жорстко обмежувалося і засуджувалося як «етнофілетизм».

4. «Взяти до уваги опитування громадської думки, які показують, що все більша частина і кількість українських православних громадян хочуть мати, як це прийнято в більшості православних країн, єдину помісну автокефальну українську Церкву».

На жаль, Петро Олексійович не вказав, які саме соціологічні опитування маються на увазі. Що стосується другої частини меседжу – Помісна Церква в Україні вже є. Більшість православних віруючих є її прихожанами. Українська Православна Церква має близько 13 тисяч парафій, що охоплюють всю Україну, в той час як УПЦ КП – менше 5 тисяч. Різниця – більш ніж істотна. Так, кількість віруючих Київського патріархату чимала, однак не настільки велика, щоб вважати, що Українська Православна Церква не зможе нормально розвиватися без них. Не Київський патріархат потрібен УПЦ, а УПЦ потрібна йому. Тому претендувати на автокефалію може сама УПЦ, без урахування УПЦ КП і УАПЦ.

Проблема єдності українського Православ'я багато в чому надумана. У Великобританії, наприклад, існує Англіканська Церква, яка відокремилася від Католицької Церкви, і ніхто з політиків не намагається об'єднати їх назад. Звісно, Православній Церкві хотілося б, щоб якомога більше українців були православними. Але не ціною спотворення церковного віровчення. У кінцевому рахунку це внутрішня справа самих православних, і втручання держави в це делікатне питання віри недоречно.

5. «Я хочу запевнити, що поява автокефальної Церкви ніяким чином не означає появу державної церкви».

На наш погляд, саме прагненням до створення «державної Церкви» продиктоване бажання фактично ліквідувати УПЦ. УПЦ – єдина церква, яка не підкорилася націоналістичній ідеології. Автокефалія потрібна не для того, щоб позбутися міфічного впливу РПЦ, а для того, щоб затвердити вплив держави на Церкву.

«Єдина» помісна церква, в якій значну вагу отримають націоналісти та політичні православні, стане слухняним інструментом в руках держави, а якщо бути точніше – то певних політичних сил.

Ні, звичайно, періодично Церква буде засуджувати «корупцію», поділ на багатих і бідних, але її слова швидше будуть підтверджувати правило, оскільки ніякого впливу не матимуть. Засудження корупції – це один з інструментів піару самих корупціонерів.

Крім того, Церква, просочена націоналістичними установками, не потребуватиме зовнішньої цензури, оскільки буде мати внутрішню самоцензуру. Зовні вільна, вона буде внутрішньо поневолена необхідністю схвалювати будь-які дії націоналістів. Яскравим прикладом цього є гробове мовчання УПЦ КП та УГКЦ з приводу судового процесу над «торнадівцями». Київський патріархат не поспішає відкликати нагороду Руслану Онищенко і підняти свій голос на захист його жертв.

6. «В конституційних принципах взаємодії держави з релігійними організаціями не зміниться жодна кома, і свобода совісті нічим, ніким і ні для кого не буде обмежена».

Абсолютно правильна декларація. Хотілося б, щоб голова Департаменту у справах релігій та національностей її почув.

7. «Кожен українець має і буде мати право вірити в Бога по-своєму, ходити до своєї церкви».

Найсвітліший момент у виступі Президента. Свобода віросповідання – це саме те, чого домагається УПЦ. І для цього зовсім не потрібна «єдина помісна Церква» – досить забезпечити свободу залишатися вірним своїй Церкві.