Митрополит Олександр (Драбинко) пішов ва-банк! Частина 2

З приводу подолання розколу владика також кардинально змінив свої погляди. Якщо раніше він був згоден з наведеною вище Заявою Архієрейського Собору і вважав, що до подолання розколу в Українському Православ'ї піднімати питання автокефалії передчасно, то зараз він змінив свої погляди на прямо протилежні: «...по-перше, Київський патріархат, з низки причин, які я раніше вже аналізував у своїх працях, на жаль, сьогодні перебуває поза межами канонічного світового православ'я.... По-друге,... Потрібні не окремі переходи. Потрібне принципове рішення – відновлення церковної єдности. А зробити це можна буде лише тоді, коли Православна Церква в Україні отримає канонічну автокефалію» (19).

Відверто кажучи, важко очікувати від богословськи освіченої людини більш дивної заяви. Справа в тому, що згідно православної еклезіології (владика постійно вживає це слово у своїх виступах та інтерв'ю) в Православній Церкві неможлива ситуація самопроголошення (20). За цією і за низкою інших причин «Київський патріархат» ніколи не отримає визнання (тобто канонічної автокефалії) від всієї повноти Вселенського Православ'я. Власне тому (і владика про це добре знає) існує лише один спосіб подолання розколу – спосіб, який владика описував раніше у своїх працях, і який, в принципі, не залежить від того, чи отримає УПЦ автокефальний статус або так і залишиться Автономною Церквою у складі Московського Патріархату. Ось що писав з цього приводу владика Олександр: «Офіційне ставлення УПЦ до об'єднавчого процесу, а також до можливої у зв'язку з його успішним завершенням зміни канонічного статусу було висловлено в Заяві Ювілейного Архієрейського Собору УПЦ і залишається незмінним до теперішнього часу... Однак каменем спотикання в цьому благому і нагально необхідному намірі є небажання розкольницьких угруповань, підтримуваних деякими політичними силами, йти до створення цієї Церкви тим канонічним шляхом, який пропонує Українська Православна Церква згідно з багатовіковими традиціями Вселенського Православ'я» (21).

Ось вам і доказ згоди владики Олександра з цитованими ним церковними документами і тими методами подолання розколу, які пропонує Церква, а саме: «...відповідно до канонічних правил Церкви, якщо відбувається розкол, то одна з двох новоутворених Церков не є канонічною, а таким чином і не-Церквою в загальноприйнятому сенсі. Виходячи з цього, Священний Синод заявив: «Розкол, який є бідою, трагедією українського православного народу, необхідно якомога швидше усунути. Ми теж прагнемо до того, щоб Українська Православна Церква стала Помісною – рівноправною сестрою в сім'ї православних Церков... поспішність або антиканоничність в діях, пов'язаних з отриманням автокефалії, завжди породжувала і буде породжувати розколи... Немає сумніву, що організатори розколу порушили мир у Церкві та в Україні взагалі. У них один шлях до єднання: покаяння і повернення в лоно святої Вселенської Православної Церкви, частиною якої в Україні, як всім добре відомо, є тільки Українська Православна Церква...(Звернення Священного Синоду Української Православної Церкви до православного духовенства, чернецтва та мирян України. 27.07.93 р.)» (22).

Як одна брехня породжує іншу, або до чого тут Константинополь?

А до того, що владика не просто бачить вирішення проблеми розколу в отриманні для Церкви канонічної автокефалії, але і в тому, щоб цю автокефалію нам дав саме Константинополь. Саме тому він постійно говорить про те, що Константинопольський Патріархат є для УПЦ Церквою-Матір'ю, а також постійно говорить про нібито «незаконність» передачі Київської Митрополії до складу Московського Патріархату (23). Причому, мало того, він наполягає на тому, що і сам Константинополь вважає цю подію незаконною і т. д.


Для того щоб спростувати ці нісенітниці, нам залишається тільки процитувати самого Патріарха Варфоломія та інших православних ієрархів, які висловлювалися з приводу подолання розколу в Українському Православ'ї. Отже, ось що сказав Патріарх Варфоломій у своєму знаменитому зверненні до української нації у 2008 році (саме це звернення так любить цитувати владика Олександр): «І справді, Церква-Мати (тобто Константинополь – прим. автора), за відомих несприятливих обставинах, обмежила себе задля того, щоби з готовністю надати Українській Церкві всіляку церковну, духовну і матеріальну підтримку, орієнтуючись не тільки на повніше застосування духовної спадщини Візантії, але й на оборону її православної ідентичності від важкого політичного тиску поширювачів неправославного вчення, особливо в дуже важкі для побожного українського народу часи» (24).

Далі Патріарх Варфоломій розповідає про те, як боляче було Константинополю відрізати від себе Київську митрополію, а також Грецьку, Сербську, Болгарську і Албанську Церкви. Однак він постійно підкреслює, що це було зроблено для блага перерахованих вище Церков (в тому числі, і на благо українського народу) і в суворій відповідності з канонічним правом. Власне, саме тому НІКОЛИ в історії Православ'я НІХТО не заперечував (і не заперечує досі) передачі Київської Митрополії до складу Московського Патріархату (25).

І саме тому сьогодні ієрархи Помісних Православних Церков висловлюються в тому дусі, що подолання розколу в Українському Православ'ї можливе лише через повернення розкольників до Церкви через покаяння. А автокефальний статус УПЦ може отримати тільки від Москви (26).

Втім, і сам владика Олександр раніше цитував Патріарха Варфоломія саме в цьому ж ключі: «Вселенський Патріарх відзначив також, що до єдності Української Церкви один канонічний шлях – через покаяння тих, що відпали в розкол. Про об'єднання на рівних не може бути й мови, оскільки "сьогодні не існує такої інституції, як Київський Патріархат"» (27).

У пошуках дешевого авторитету, або чому владика не говорить правду?

Відповідь на це питання досить проста: змінилася політична кон'юнктура – до влади прийшли праворадикали, в Україні стало модним робити акцент на національній ідентичності. Іншим чином сьогодні дешевого авторитету не завоювати. Ось владику і понесло: «Не можна жити так, ніби нічого не сталося, коли третина православних громад України перебуває поза канонічним та евхаристійним спілкуванням із рештою православного світу... В Україні зростанні, молоде, свідоме своєї національної ідентичності покоління. І для цього покоління зв'язок із Росією, - разом зі зв'язку язком церковним – це архаїзми...» (28). Або ось, наприклад: «Як показують соцопитування, нині більшість віруючих в Україні є прихильниками незалежності від Москви не тільки в політичній організації життя, а і в духовній...Якщо віряни висловлються за автокефалію та за відновлення церковної єдності, – ми, священики, маємо до них дослухатися» (29).

І все ж я сподіваюсь, що після Всеукраїнського Православного Хресного Ходу, який нещодавно відбувся, владика Олександр змінив свою думку з приводу того, чого хоче більшість православних віруючих людей в Україні (думку яких він так вперто ігнорує). Ну а тим, кого цікавить інформація з приводу фейково-заказушних соцопитувань, можу тільки порекомендувати пройти ось за цим посиланням (30).

Хоча, з іншого боку, владика правий: дійсно, не можна робити вигляд, що нічого не сталося. Багато чого сталося. Зокрема, представники УПЦ КП і УАПЦ обманули мільйони людей, а не привели їх до Христа (як це стверджує владика). Обманули саме тим, що до Христа не приходять через усвідомлення своєї національної ідентичності, бо у Христі «...нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, але все та в усьому Христос» (Кол. 3:11).

Безумовно, церква освячує, приймає в себе все найкраще, що є в національному переказі, що не суперечить її вченням, але  Христос прийшов на цю грішну землю не для того, щоб підняти і освятити ту чи іншу націю, чого від Нього власне і чекали юдеї, а зараз чекають націоналісти. Він прийшов для того, щоб спасти кожну людину, незалежно від її національної приналежності. Тому, завдяки націоналізму, люди йдуть з Церкви та від Христа, а не навпаки.

Саме тому ми повинні всіляко намагатися донести до українського суспільства правду, згідно з якою представники самопроголошеного «Київського патріархату» є шахраями, які привласнюють собі гроші наших співгромадян (31).

В тому числі ми повинні донести до людей правду про те, що вони обмануті (особливо це стосується молодих людей, за яких так переживає владика), донести ідею про те, що націоналістична ідеологія перебуває в глибокому протиріччі з Православним віровченням і, по суті, є однією з різновидів язичництва (32).

До речі, непогано було б процитувати в цьому аспекті і Патріарха Варфоломія, який, між іншим, сказав наступне: «Так, православна традиція залишається вірною місії Церкви проповідувати "всім народам", не підпорядковуючи Її тим національним прагненням, котрі є чужими та суперечать характерові Церкви. З цієї причини Вона підпорядкувала духовне відношення між Церквою та національністю до національності абсолютного і канонічного критерію територіальності церковних юрисдикцій, а також усталеного порядку домовленостей Її відношення до Держави. В цьому сенсі Великий Константинопольський Собор (1872 р.) засудив будь-які своєвільні етнофілетичні та націоналістичні тенденції в Церкві як еклезіологічну єресь...» (33).

Інше питання полягає в тому, чому владика Олександр цього не робить? Чому не цитує ці слова Константинопольського Патріарха? Особисто для мене відповідь на це очевидна: він шукає скандалу, шукає можливості звернути до себе увагу, шукає дешевого авторитету в ура-патріотичних колах. Ось чому я не вірю заявам владики про те, що «Ми рухаємося повільно, але певно. Нам не потрібні масові проплачені акциї або скандальні видання» (34).

Ні, владико, ви поспішаєте, бо розумієте, що ваш час іде, що в Церкві у вас немає підтримки, і тому вам потрібні саме скандальні публікації, подібні цьому інтерв'ю, яке ми розбираємо. Тому що без скандалу ви не зможете використовувати адмінресурс, а просто кажучи, – допомогу праворадикалів, які прийшли сьогодні до влади.

Втім, ви можете робити все, що захочете. На жаль, свободу, даровану нам Богом, людина може використати і проти Церкви! І  у мене буде до Вас два особистих прохання:

Перше: Владико, будь ласка, припиніть дискредитувати пам'ять Блаженнішого Митрополита Володимира.

До чого, наприклад, ви зробили ось цю заяву: «Я стою на позиції Блаженнішого Митрополита Володимира, який свого часу просив вселенське православ'я спільними зусиллями виробити сценарій подолання церковного розділення в Україні... в останній період свого життя Митрополит Володимир прийшов до чіткого розуміння потреби відновлення церковної єдності та потреби остаточного канонічного унезалежнення нашої Церкви... Тепер стосовно ініціативи українських депутатів. Я підтримую головний меседж цього Звернення» (35).

Але ж ми, на підставі публічних висловлювань Блаженнішого, можемо легко перевірити те, що він насправді думав і з питання розколу, і щодо питання автокефалії. Ось, наприклад, ви самі цитуєте його слова в своїй книзі: «Еклезіологічна позиція Української Православної Церкви щодо єдності православних в Україні була визначена її Предстоятелем Блаженнішим Митрополитом Володимиром: «Зараз багато говорять про якесь «з'єднання гілок Православ'я». Насправді є Церква дійсна, є відхід від цієї Церкви і є повернення в цю Церкву, для того щоб знову стати її членом, кліриком або єпископом. Ми повинні пам'ятати, що немає гріха, якого б не пробачав Господь, і немає гріха, якого би Церква не покрила своєю любов'ю. Церква чекає на тих, хто пішов. Чекає, щоб вони повернулися. І тоді буде Єдина Церква...» (36).

Чи можна, наприклад, процитувати відповідь Священного Синоду УПЦ (засідання якого відбулося під головуванням Блаженнішого) на звернення Синоду УПЦ КП від 16 липня 2008 року, в якому чітко сказано: «Таким чином, штучна та поспішна автокефалізація Української Православної Церкви сьогодні нам видається невиправданою та такою, що може призвести до нових церковних розділень».

Тобто, ви самі зі слів Блаженнішого описали сценарій подолання розколу, який полягає у поверненні розкольників в лоно Церкви. Так чому ж сьогодні ви пропонуєте нам повірити в лукавість Блаженнішого, який, якщо вірити вашим словам, публічно говорив одне, а Вам особисто – прямо протилежні речі?

Втім, Ваше посилання на звернення українських депутатів до Патріарха Варфоломія говорить саме за себе, а точніше, воно вказує на те, з ким ви зараз і кому служите. Саме тому особисто я не вірю Вам, коли ви приписуєте Блаженнішому Володимиру відгук про революцію «гідності» в тому дусі, що: «Україна очищується» (37).

Блаженніший не міг такого сказати хоча б тому, що з самого початку майдану (а він у цей час був ще живий) Церква почала (і досі продовжує) молитися про припинення громадянського протистояння в Україні. Він не міг сказати це і тому, що не було ніякої революції «гідності». Сьогодні це зрозуміло навіть малим дітям. Зрештою, від кого могла очиститися і продовжує очищатися Україна? Від свого ж власного населення (38)? Від територій? Від економіки, яка розвалилася? Від гідного рівня життя? (для тих, хто не знає, нагадаю, що після революції «гідності» Україна стала найбіднішою країною в Європі). Зрештою, від Православ'я, на яке в Україні фактично почалися гоніння?

Особисто я не вірю в те, що Блаженніший цього не розумів. Незрозуміло інше, а саме: навіщо ви хочете переконати нас в тому, що так воно і було насправді? Будь ласка, припиніть це робити. На мій погляд, Блаженнішому було б соромно за багато які Ваші висловлювання. Власне тому я переходжу до другого прохання: будь ласка, не пишіть більше нічого про совість! Принаймні до того часу, поки Ви не вибачитесь перед мільйонами віруючих, релігійні почуття яких ви образили і продовжуєте ображати своїми публікаціями.

Митрополит Олександр (Драбинко) пішов ва-банк! Частина 1

Посилання:

19. Газета «Експрес», № 56, (8781) 28.07 – 04.08.2016, стр. 3, 12.

20. Почему Вселенское Православие никогда не признает раскольников.

21. Александр Драбинко. Православие в посттоталитарной Украине (вехи истории). Киев – 2002 г., стр.201,202.

22. Александр Драбинко. Православие в посттоталитарной Украине (вехи истории). Киев – 2002 г., стр.181.

23. Українське православ'я: шлях до відновлення церковної єдності

24. Звернення Його Всесвятості Патріарха Константинопольського Варфоломія І до української нації

25. Алексей Смирнов. Церковь-Мать лишенная родительських прав

26. http://uoj.org.ua/video/predstavitel-konstantinopolya-reshenie-ob-ukrainskoy-avtokefalii-za-moskvoy-...
http://uoj.org.ua/video/arkhiepiskop-polskoy-tserkvi-problema-ukrainy-eto-vnutrenniy-vopros-rpts-vid...
http://uoj.org.ua/video/episkop-serbskoy-tserkvi-pravoslavnye-ierarkhi-ne-podderzhivayut-ideyu-ukrai...

27. Александр Драбинко. Православие в посттоталитарной Украине (вехи истории). Киев – 2002 г., стр.128.

28. Газета «Експрес», № 54 (8770), 21.07 – 28.07.2016, стр. 1, 4,9.

29. Газета «Експрес», № 56, (8781), 28.07 – 04.08.2016, стр. 3, 12.

30. http://uoj.org.ua/publikatsii/otnosheniya-konfessij/chto-stoit-za-sotsiologiey-kievskogo-patriarkhat...
http://uoj.org.ua/publikatsii/zashchita-tserkvi/kievskij-patriarkhat-statistika-vmesto-dukha-i-blago...

31. Кто они мошенники в рясах.

32. Можно ли воцерковить украинский национализм.

33. Звернення Його Всесвятості Патріарха Константинопольського Варфоломія І до української 

34. Газета «Експрес», № 56, (8781), 28.07 – 04.08.2016, стр. 3, 12.

35. Газета «Експрес», № 56, (8781), 28.07 – 04.08.2016, стр. 3, 12.

36. Александр Драбинко. Православие в посттоталитарной Украине (вехи истории). Киев – 2002 г., стр.201.

37. Газета «Експрес», № 54 (8770), 21.07 – 28.07.2016, стр. 1, 4,9.

38. Что будет с Украиной через 20 лет?