Чи подасть Андрій Юраш у відставку?

65 років тому Ханна Арендт опублікувала свою знамениту книгу «Витоки тоталітаризму», в якій виклала свій погляд на причини виникнення тоталітарних режимів XX століття. Відмінною особливістю її праці був глибокий історичний аналіз витоків тоталітарного мислення, задовго до того, як воно оформилося в системну ідеологію.

Арендт вважала, що основою гармонійного суспільства є баланс між публічною та приватною сферою. Порушення балансу на користь публічності дає можливість державі втручатися в життя людини, зводячи до мінімуму можливість прояву людиною себе у приватній сфері. Іншими словами, колективізм і піднесення інтересів «нації» або «держави» над інтересами особистості, окремих громадян або організацій незмінно пов'язані з насильством і редукцією громадянських свобод.

Міркування німецько-американського філософа єврейського походження будуть залишатися актуальними в усі часи. Її дослідження служить нам попередженням про необхідність бути пильними та уважними щодо ідеологічних тенденцій, які можуть перетворитися на нові тоталітарні чи авторитарні ідеології.

У цьому відношенні дуже цікаві джерела світогляду тих чиновників, які зараз здійснюють державну політику в Україні. Одним з таких державних мужів є Андрій Юраш – директор Департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури України.

Андрій Юраш зразка 2000 року

16 років тому в журналі «Політика і культура» (ПіК, № 1 за 2000 рік) опублікували статтю тоді ще простого релігієзнавця Андрія Юраша під назвою «У Церкви – свої проблеми». Вона представляє значний інтерес, оскільки в ній майбутній чиновник Мінкульту виклав свою програмну концепцію державно-церковних відносин.

На самому початку статті Юраш окреслює коло проблем, пов'язаних з міжконфесійними відносинами в Україні. Це і «відсутність дієвих нормативних актів, які б регулювали державно-церковні та міжконфесійні відносини», і наявність міжконфесійних конфліктів, і свавілля місцевих органів влади у процесі вирішення цих конфліктів, а також «непослідовність державної релігійної політики».

Релігієзнавець підкреслює, що все це перешкоджає вирішенню ряду питань: «часто це питання повернення церковної нерухомості, реєстрації нових громад, визначення порядку користування церковним майном після поділу монолітної спільноти на дві громади».

На його думку, тільки після приходу «професійного релігієзнавця» Віктора Бондаренка в керівництво Держкомітету у справах релігії були зроблені перші кроки по створенню державної політики, яка «визнає сучасний поліконфесійний статус українського суспільства».

Після констатації наявних проблем Юраш пропонує свої принципи «безконфліктної державної політики». Перша рекомендація релігієзнавця стосується визнання та адекватної реакції на поліконфесійний характер релігійного життя України. На перший погляд, Юраш виступає за повагу релігійних організацій.

Другий принцип полягає в уніфікації релігійної політики в державі, щоб всі місцеві органи влади керувалися «центральною державною лінією». Тому що «не може державна релігійна політика бути мозаїкою регіональних симпатій без будь-яких загальнонаціональних інтересів». Зазначимо, що в цьому формулюванні не згадуються права людини і приватних осіб. Юраш в жодному місці своїй статті не вживає поняття прав, надаючи перевагу поняттю «інтереси». Такий підхід викликає здивування, оскільки державна політика в будь-якій сфері повинна насамперед враховувати необхідність захисту конституційних прав громадян. Той, хто говорить про «безконфліктну політику» і жодного разу не згадує слово «права», викликає заслужену підозру.

Юраш все ж звертає увагу на необхідність «розширення і удосконалення законодавчої бази». На її основі повинні вирішуватися, наприклад, питання користування церковним майном після розподілу парафії на дві або більше громад; почергового користування храмом; можливість реєстрації громад однієї конфесії в певному населеному пункті і т. п.

Четвертий принцип спочатку обнадіює своєю демократичністю: «Задекларувати невтручання держави в релігійне життя». Однак відразу за цим твердженням йде «у той же час не забуваючи контролювати її, щоб вона відповідала інтересам національної безпеки». Очевидно, що «невтручання» і «контроль» – це діаметрально протилежні речі. Таким чином, протиріччя в позиції Юраша починають вимальовуватися сильніше.

Далі автор статті говорить про необхідність «жорстких санкцій» за порушення чинного законодавства, зокрема за «прояви релігійного насильства», «явний фаворитизм однієї конфесії з таким же відвертим утиском прав іншої». Подібні висловлювання не можуть не імпонувати. На жаль, отримавши можливість реалізувати свої принципи на практиці, Андрій Юраш, схоже, про них забув. Але про це трохи пізніше.

П'ятий принцип «безконфліктної політики» вимагає «відмовитися від визначення якоїсь конфесії як державної, офіційної, тобто такої, яка користується певними преференціями юридичного, фінансового або іншого плану». Майбутній куратор релігійної сфери в Україні підкреслив, що це зауваження є принциповим для поліконфесійної країни.

Разом з тим, він заявив, що «щодо релігійних проблем стрижнем державної релігійної політики стала підтримка сильної і незалежної Православної церкви». Подібну тезу важко поєднати з констатацією поліконфесійності України і відмовою від «фаворитизму».

У шостому пункті йдеться про «головних партнерів для державно-конфесійного діалогу». Такими Юраш вважає «найчисленніші православні церкви»: УПЦ КП, УАПЦ та УПЦ МП (саме в такій послідовності), а також УГКЦ та інші релігійні організації.

Передостаннім принципом у списку Андрія Юраша значиться «строгий контроль за діяльністю закордонних місіонерів», причому як тих, що займаються проповіддю нетрадиційних культів, так і традиційних конфесій. Спроби такого контролю завжди пов'язані з ризиком порушення демократичних норм. Реакція, яку викликав «пакет Ярової» в Росії, повинна послужити пересторогою для українських чиновників, які хочуть все взяти під «контроль».

Нарешті, восьмий пункт говорить про необхідність підтримки екуменічних ініціатив, як всередині України, так і на міжнародній арені. Тут Юраш шкодує про те, що українські християнські конфесії не представлені в структурах Всесвітньої ради церков безпосередньо. На його думку, це «зміцнить авторитет держави». Чесно кажучи, це дуже нагадує радянський підхід до використання релігійних організацій в екуменічному русі.

16 років потому: «фаворитизм» замість поваги до всіх конфесій

Порівнюючи запропоновану Юрашом модель державно-церковних відносин з його діями в якості державного службовця в релігійній сфері, доводиться визнати, що вони розходяться з його принципами 16-річної давності. Реалізована ним політика являє собою потворне перекручення його відносно демократичних декларацій.

Очолюваний ним департамент не тільки не домігся зниження інтенсивності конфліктів між українськими конфесіями, але допустив різку ескалацію насильства. Процвітає «фаворитизм» та надання всіх видів преференцій одній конфесії – Київському патріархату. Під приводом захисту «національної безпеки» посилилося втручання держави в справи Української Православної Церкви і відвертий утиск її прав. «Удосконалення законодавчої бази» вилилося в розробку жахливих законопроектів № 4128 і 4511. Замість «поліконфесійності» переслідується «моноконфесійність» у вигляді так званої «єдиної помісної церкви». Дії органів місцевої влади уніфікувалися лише в сваволі по відношенню до УПЦ.

Центральна влада відверто ігнорує конфліктну ситуацію, що склалася на Західній Україні, хоча у своїй статті Юраш зазначав, що саме цей регіон є найбільш проблемним. Київський патріархат дозволяє собі захоплювати храми з залученням праворадикальних сил, одягнених у камуфляж і балаклави з намальованими черепами. Органи правопорядку у багатьох випадках не тільки не забезпечують безпеку і права віруючих УПЦ, але стають на бік загарбників.

Однією з причин ескалації конфліктів є рейдерська схема підміни складу громади. Концепція громади Юраша, яку він придумав багато років тому, зараз служить каталізатором болючих міжконфесійних конфліктів. З його точки зору, громада «розділяється» на дві громади, хоча мова повинна йти не про розкол громади, а про вихід з неї частини віруючих, які утворюють нову. При цьому стара громада нікуди не зникає, а продовжує існувати.

Крім того, світське і церковне розуміння громади можуть розрізнятися. У статуті УПЦ, наприклад, членами громади визнаються тільки «особи православного віросповідання, які підтримують живий зв'язок зі своєю парафією», «кожен парафіянин зобов'язаний регулярно брати участь у богослужінні, сповідатися і причащатися, дотримуватися церковних канонів і приписів, творити справи віри і прагнути до морально-духовного вдосконалення».

Поняття громади, нав'язуване, зокрема, законопроектом 4128, вступає в протиріччя з церковним уявленням про релігійну громаду. Згідно з цим законопроектом будь-яка людина, яка «ідентифікує себе» з громадою УПЦ, отримує всі права її члена. Цілком очевидно, що виникає абсурдна ситуація, коли держава примушує Церкву вважати своїми парафіянами людей, які можуть не «підтримувати живий зв'язок зі своєю парафією» (а то й зовсім не мати до нього ніякого відношення), не брати участь у богослужіннях, порушувати канони Церкви (здійснюючи розкол і самочинне збіговисько), а потім раптом заявляють свої права на церковну нерухомість, побудовану цією громадою, або надану їй.

В цьому і полягає рейдерська сутність схеми, що її просуває Київський патріархат – коли підшукуються люди, які мають до громади УПЦ опосередковане відношення або не мають зовсім, після чого штучно створюється нібито більшість представників громади, які претендують на церковне майно.

Свавілля місцевої влади не обмежується допомогою Київського патріархату в захопленнях храмів. Навіть після того, як у громади УПЦ відбирається храм, органи місцевого самоврядування прагнуть повністю її ліквідувати, перешкоджаючи будівництву нової культової споруди. Або, наприклад, виселяють священика УПЦ з єдиного житла, в якому він прожив 18 років.

Крім цього, міністерством культури затягується реєстрація статутів релігійних організацій УПЦ, про що неодноразово заявляли її представники. Чиновники Мінкульту, зокрема і сам Юраш, так і не змогли виразно пояснити причини затримки.

І все це на тлі масової «риторики ненависті» проти УПЦ. Недостовірна інформація, брехня і загрози розправ щодо цієї конфесії стала для українських ЗМІ, громадських діячів і політиків звичною справою. Можливо, це найсерйозніший приклад дискримінації УПЦ, оскільки саме її очорнення зумовлює зростання напруги у міжконфесійних відносинах. На жаль, департамент Мінкульту у справах релігії ніяк цьому не перешкоджає, а іноді і підливає масла у вогонь бездоказовими звинуваченнями на адресу УПЦ.

У цей же час Київський патріархат отримує всілякі преференції, проти чого колись виступав пан Юраш. Яскравим прикладом такого «фаворитизму» є передача храму Малої Софії Київського патріархату і відмова іншим конфесіям в праві проводити там богослужіння. Сам Юраш пояснив це в дусі: «ми віддали Софію УПЦ КП, тому що ця церква гідно проявила себе на Майдані». А тодішній міністр культури В'ячеслав Кириленко заявив, що «вперше за останні 330 років українська церква повертається в Софію Київську», відмовивши таким чином у праві вважатися «українськими» іншим православним конфесіям. Зайве пояснювати, що така мотивація для державних службовців є неприпустимою. Наявний конфлікт інтересів, оскільки і Кириленко і Юраш могли мати особисту зацікавленість, що завадила їм об'єктивно виконувати посадові обов'язки. Відомо, що перший є членом Вищої церковної ради УПЦ КП, а другий є греко-католиком за віросповіданням. Не секрет, що українські греко-католики симпатизують Київському патріархату і підтримують його в протистоянні з Українською Православною Церквою.

Зовсім нещодавно Київська міська рада звільнила УПЦ Київського патріархату від сплати 2 млн грн пайового внеску у створення соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури Києва при будівництві будівлі, в якій розмістяться резиденція УПЦ КП та її синодальні структури.

Можна згадати також дивне завершення кримінальної справи щодо заснованої Київським патріархатом організації, яку звинувачували у контрабанді товарів під виглядом гуманітарної допомоги для жителів Донбасу. Зокрема, згідно розслідування «17 каналу», під виглядом гуманітарної допомоги для біженців «Патріарша благодійна місія» УПЦ КП намагалася завезти в Україну 110 тонн автозапчастин, 110 тонн одягу та майже 6 тисяч квадратних метрів штучної трави. У матеріалах слідства йшлося про 380 тонн товарів, серед яких натуральні і синтетичні тканини, чоловіче та жіноче взуття, білизна і куртки. Згідно з документами, ці товари повинні були отримати Дніпропетровська і Луганська єпархії УПЦ КП, щоб поширювати серед мирних жителів зони АТО. Як виявилося, ці парафії за вказаними адресами вже тривалий час відсутні, а жителі навіть не чули про існування цих релігійних організацій. Незважаючи на переконливі дані звинувачення, до відповідальності нікого не притягали. Виникає підозра, що вирішальну роль у цьому зіграла причетність цієї організації до Київського патріархату.

Концепція Андрія Юраша 16-річної давнини так і залишилася декларацією, хоча вже тоді були помітні передумови для трансформації релігієзнавця у бік недемократичної націоналістичної позиції. У будь-якій демократичній європейській країні після провалу своєї політики чиновник іде у відставку, або його туди відправляють. Чи вистачить мужності у голови Департаменту у справах релігій та національностей зробити це самому?