Критський Собор в контексті сучасності: коофіцієнт корисної дії та подальші перспективи
Минув Всеправославний собор, якого всі чекали з великим напруженням. В кожній частині православного світу ця подія сприймалась по-своєму. Хтось вважав, що ця подія стане передвісником кінця світу. В зв’язку з цим влаштовувались різноманітні антисоборні хресні ходи та інші зібрання. Дехто очікував від собору якихось екстраординарних рішень, які були б своєрідною новацією в Православ’ї.
Однак особисто в мене, як в християнина та священика, лишилась гіркота від Всеправославного собору: і від процесу його підготовки, і від того, як його було проведено, і від того, яким став підсумок зібрання представників Православних Церков на Криті. Думаю, що мою думку поділяє чимала кількість людей, які очікували, що Всеправославний собор за своїм духом і суттю стане схожий на Вселенські. Однак весь процес, від початку і до кінця, було зіпсовано багатьма чинниками.
Невдала претензія на вселенськість
Не те, щоби сам задум про скликання Всеправославного собору був поганим… ні. Особисто я цілком підтримую думку Олександрійського патріарха Феодора, який закликав зробити подібне зібрання постійним, регулярним. Можливо, кожних 5-ть років було би занадто часто, але те, що потреба в цьому є – це однозначно.
Тільки от все почало сипатись з того періоду, коли Критське зібрання, ще до його початку, почали порівнювати з Вселенськими соборами. Я кажу не про тих, хто казав щось, на кшталт «Патріарх Варфоломій – новоявлений антихрист! Адже сказано, що 7-й Вселенський собор був останнім і після нього не повинно бути більше нічого подібного!». Маю на увазі, як раз таки тих, хто ще до початку проведення собору почав ідеалізувати його на рівні Вселенських.
Порівнювати зі Вселенськими соборами Критське зібрання було би некоректно. В основі цього лежить безліч причин, серед яких я особливо хотів би виділити дві. По-перше, серйозність і фундаментальність тих питань, які розглядались на 7-ми Вселенських соборах сьогодні є абсолютним фундаментом Православ’я. По-друге, святість 7-ми Вселенських соборів є загальноприйнятим і беззаперечним фактом в історії та догматиці Православної Церкви. 7-й Вселенський собор однозначно став печаттю зібрань подібного характеру. Тому, в більш поміркованих колах, Критське зібрання не прийнято називати ні «святим», ні «вселенським».
Та зрештою, не вийшов цей собор вселенським і де-факто, оскільки, як нам відомо, в ньому відмовились брати участь чотири Помісних Православних Церкви, а одну з них взагалі не було запрошено. До речі, і серед 7-ми Вселенських соборів були такі, в яких не були презентовані ті чи інші Помісні Церкви.
Та на відміну від Критського зібрання, ми надаємо 7-ми Вселенським соборам звання «святі», оскільки на них було сформовано вчення Церкви, ті догмати, які є віро повчальними та основоположними в усі часи. А «вселенськими» ми визнаємо їх тому, що рішення, прийняті святими мужами, є дійсно обов’язковими для всього Православного світу без виключення. Тобто, за 500 з лишнім років, була остаточно опрацьована та сформована своєрідна Конституція Православної Церкви.
Що ж стосується Всеправославного собору на Криті, з багатьох аспектів склалось враження, що дане зібрання повинне було стати своєрідною декларацією єдності. І, незважаючи на те, що 5-ть Помісних Церков, з тих чи інших причин, не були представлені на Криті, це аж ніяк не означає, що в Православ’ї немає єдності. Єдність є! І вона повинна, в першу чергу, засвідчуватись молитовним та євхаристичним спілкуванням, що власне ми мали змогу спостерігати в Шамбезі, за кілька місяців до початку собору.
Православні конфлікти інтересів
Але існують і певні конфліктні моменти, які зумовлені чисто людським фактором, наявним у Церкві. Серед них – відмова окремих Церков взяти участь у Критському засіданні. Нажаль, чимала кількість ЗМІ і представників окремих структур зіграли на почуттях віруючих людей, маніпулюючи саме цими нюансами.
Наприклад, коли від приїзду на собор відмовились представники Антіохійського патріархату, в ЗМІ почали запускати неправдиву інформацію про теорію змови сирійців з РПЦ. Мовляв, Путін має великий вплив на Асада, а відтак, Антіохійську Церкву змусили не їхати на собор.
Однак справжня причина відмови Антіохійського патріархату лежить на поверхні вже не перший рік. Полягає вона в тому, що Єрусалимський патріархат, без узгодження з Антіохійським, поширив свою діяльність на територію Катару, який споконвічно знаходився під канонічним віданням Дамаску. Саме це протиріччя, а не будь що інше, стало причиною відмови антіохійців.
Зрештою, Антіохійський патріархат можна і треба зрозуміти. Як можна було скликати Всеправославний собор, знаючи про наявність такого конфлікту між Єрусалимом і Дамаском? Скоріше за все, питання канонічних територій навіть не було внесено в порядок денний на передсоборному засіданні в Шамбезі, що і стало останньою краплею.
Тому наявність подібного конфлікту між Єрусалимом і Дамаском є визначальною в питанні того, чому насправді відмовились їхати сирійці. В контексті цієї ситуації, доволі легко спростовуються і всі інші легенди, які формуються навколо відмов від приїзду на Крит окремих Помісних Церков. Як би не розгорталась зараз інформаційна кампанія з цього приводу, очевидно, що винуватити в усьому РПЦ – абсурдно.
Натомість, в цій ситуації припустимо було би критикувати «соборний розум», який так поспішав провести засідання, що зовсім не звернув уваги на ті суперечки, які вже не перший рік мають місце в між церковних стосунках. Думається, що в цій ситуації, на такі речі потрібно було би звернути увагу в першу чергу.
Результати Всеправославного собору в контексті актуальності
Найбільшим розчаруванням Критського зібрання стали його результати. Лишається абсолютно незрозумілим, для кого вони були прийняті і де їх використовувати. Далекість від церковних потреб сучасності більшості з прийнятих рішень, ставить під питання необхідність самого собору.
Наприклад рішення собору про «Автономію і спосіб її проголошення». На перший погляд, ця тема могла би стати найбільш важливою з тих, яку обговорювали на Криті, але все було знівельовано тим, що спосіб проголошення автономії, в принципі, вже було сформовано давно. Чого не скажеш про спосіб проголошення автокефалії.
Наведу один з пунктів: «При застосуванні цього інституту (автономії, – авт..) в церковній практиці сформувалися різні ступені залежності Автономної Церкви від тієї Автокефальної Церкви, до якої вона відноситься». І все. Далі можна навіть не говорити, оскільки вже перший пункт цієї теми вказує, що автономія надається лише за рішенням автокефальної Церкви-Матері і на тих умовах, які в останній сформують.
Всі інші речі, які описуються в даній темі, цілком відповідають тим механізмам життєдіяльності автономної Церкви, які прекрасно існували до цього, і без рішень Всеправославного собору.
Та особливо гостре в православному середовищі питання автокефалії навіть не було піднято. І нам тепер і далі доведеться думати-гадати, що це за таке явище «автокефалія». Адже в сучасному світі воно майже міфічне, а про те, як її формувати і проголошувати, як виявилось, не змогли визначити навіть на Всеправославному соборі… або не хотіли.
В чому полягає важливість питання автокефалії? Зовсім не в тому, що хтось є її прихильником чи противником. Але в тому, що чимала кількість розкольницьких угрупувань проголосили свою незалежність, маніпулюючи вже існуючими канонічними нормами та історичними прецедентами та вводячи цим в оману велику кількість людей. Хіба один раз ми чули фрази, на кшталт «Незалежній державі – незалежну Церкву!»?
Тобто виходить, що Церква і далі не захищена від подібних явищ, а єдине, що в даному питанні рятує ситуацію – принцип соборності і канонічності. Але і вони не дають вичерпної відповіді на запитання, що таке «автокефалія» і як вона формується. Зважаючи на вище викладене, говорити про актуальність питання проголошення автономії просто недоречно.
Далі хотілось би виділити пункт «Місія Православної Церкви в сучасному світі». І перше, що впадає в око – відсутність пропозицій, прихована за зведенням високопарних висловлювань та цитат зі Святого Письма. Тобто в цьому документі не прозвучало жодної вказівки на те, як і за якими напрямами повинна будуватись місія Православної Церкви в світі.
Тут ми стикаємось з проблемою, яку можна назвати «бічем» Православ’я. Адже, в порівнянні з римо-католиками і протестантами різних деномінацій, місія в Православній Церкві частіше за все ставала надбанням ініціатив однієї людини, чи групи осіб, які ще й зустрічали внутрішній спротив. Видатних місіонерів Православної Церкви ми можемо перерахувати на пальцях, а саме явище місії виведено в розряд такого собі напів-містичного явища, розмірковувати над яким є ледь не дурним тоном.
Візьмемо, до прикладу, Африканський континент. Не зважаючи на те, що в цьому куточку Світу Православна Церква презентована кількома патріархатами, основна доля християнського місіонерства серед африканського населення належить саме римо-католикам і протестантам. При цьому всьому, діяльність інославних місіонерів абсолютно різнопланова: від елементарного надання гуманітарної допомоги до лікування хворих та поранених в зонах громадянських конфліктів. Та незважаючи на різні напрямки роботи цих місіонерських корпусів, основна мета – навернення до християнства.
Чи може сьогодні чимось подібним похвалитись хоча б одна з Помісних Церков? Запитання риторичне. Натомість ті одиниці, які сьогодні складають місіонерський корпус Православної Церкви, в кращому випадку сприймаються за юродивих, в гіршому – отримують покарання через власні ініціативи. Подібна ситуація свідчить про повну відсутність місіонерського інституту в Православній Церкві, а відтак і місіонерства – як явища.
Висновки? З надією на краще…
Чи є результативним зібрання заради зібрання? Судіть самі… Когось влаштовує вже той факт, що подія подібного масштабу відбулась. Інші, навпаки радіють тому, що Собор залишив після себе ще більший шлейф конфліктів та непорозумінь. Але, хотілось би вважати Критське зібрання своєрідною «пробою пера», після чого повинна бути проведена серйозна робота над помилками.
Якщо Всеправославний собор дійсно стане регулярним органом правління в Православній Церкві, своєрідним круглим столом, тоді хочеться очікувати від нього менше деструктиву і більше конструктиву. Непогано було би залучати до цих процесів більш актуальні питання, щоб наступні засідання, не були, як це – ні холодним, ні гарячим.
