Апологія від розколу
Я не заперечую, що згодом Українська Православна Церква, можливо, і стане автокефальною, не розриваючи при цьому зв`язків з іншими Православними Церквами, але хочу наголосити, що це питання суто церковне і нерозривно пов`язане з релігійним віровченням, і через це не може бути справою громадських або державних організацій. І тому «автокефалія», проголошена урядом або будь-якою світською організацією (історія знає такі випадки) і навіть єпископами, без дозволу на це Помісного Собору, є незаконною і не благодатною.
Філарет (Денисенко)
Триває релігійна напруга серед віруючих в нашому суспільстві. План «Бліцкриг» не приніс ніяких результатів, і тому війна проти канонічної Церкви ведеться іншими закулісними методами. Довгоочікувані сотні або навіть і тисячі парафій, на які так надіялися в розколі, не змінили своєї канонічної юрисдикції, не зрадили Христу, не повелися на брехню та шантаж. План Філарета і його поплічників із владних кабінетів провалився, а, відповідно, «фейкові наміри» зі створення Помісної Церкви в Україні не можуть реалізуватися. Тому особи, закріплені за цим «стратегічним» для керівництва влади процесом, удаються до інших дій.
Низка законодавчих норм, які в перспективі змушені будуть поставити перед Українською Православною Церквою певний ультиматум – або об’єднуйтеся з Філаретом, або ми вас знищемо – досить вороже сприйняті у суспільстві. Більше того, навіть релігієзнавці, які відкрито вороже ставляться до УПЦ, говорять про безглуздість таких рішень. Зокрема пан Олександр Саган так прокоментував дані законопроекти: «Законопроект про особливий статус – це популістська спроба втручання нефахівців у державно-церковні стосунки».
Мовою влади
Петро Олексійович Порошенко неодноразово висловлював тезу щодо бажання мати в Україні єдину Помісну Церкву. Насправді ця Церква, яка канонічно пов`язана зі Світовим Православ`ям, в Україні є, але цього не помічають. Із точки зору канонічної коректності проблема і питання Президента повинні мати інше трактування: «Як подолати існуюче розділення та розкол у нашій державі?». Така форма питання є більш адекватною, оскільки ми прийдемо до спільного знаменника щодо формування належної термінології у назві тих чи інших релігійних структур, що відділені від Церкви Христової. І в першу чергу, для вирішення цієї проблеми потрібно враховувати позицію саме канонічної спільноти в нашій державі – Української Православної Церкви.
28 липня 2015 року на Володимирській гірці Президент України сказав наступне (в контексті церковних відносин): «Уповаємо на молитви та сподіваємося на підтримку Вселенського Патріарха… Але я, як Президент і глава держави, запевняю – держава не вдаватиметься до жодних насильницьких кроків, до жодного тиску. Ми маємо берегти і зберегти міжконфесійний мир як зіницю ока. Подолання розділення в Українському Православ`ї має стати, насамперед, основою мирян. Влада радіє, якщо намічається прогрес в об`єднавчих процесах, як і засмучується, коли чиїсь дрібні амбіції віддаляють нас від великої мети». З цієї доповіді ми можемо винести декілька головних тез:
- по перше, не буде «насильницьких кроків»;
- по-друге, подолання розділення – ініціатива мирян;
- по-третє – чиїсь дрібні амбіції заважають міжконфесійному миру.
За останній рік близько трьох десятків храмів було захоплено представниками розколу, і лише близько п`яти перейшли добровільно. Стосовно мирян, то усі ми чудово знаємо, які настрої панують у суспільстві. І головна мета Церкви – це зняти градус напруги серед людей. А стосовно амбіцій… важко дати інтерпретацію цим словам, але у 1992 році «амбіції» одного з релігійних діячів створили церковний розкол і не дозволяють сьогодні його зцілити.
Напередодні Пасхи Христової, 23 квітня 2016 року, на Всеукраїнській Раді Церков глава держави прокоментував позицію влади щодо вирішення церковного розділення: «У кожного своя дорога до Бога, і я дуже хочу, щоб кожен мав можливість знайти Слово Боже, помолитися, бо це рятує душі… Звичайно, я кардинально не допускаю, щоб держава втручалася – і я цього не допущу – в міжцерковні відносини. Це справа віруючих і Церков…». Знову акцентується увага на тому, що це виключно компетенція Церкви подолання існуючого розділення.
На урочистій академії з нагоди так званого 50-ліття перебування пана Денисенка на Київській кафедрі, Президент України сказав: «Як тільки постала незалежна Українська держава, Ви («Патріарх» Філарет – авт.), у повній відповідності до традицій і канонів Православ`я, послідовно взялися до ідеї Української незалежної Церкви…». В даному контексті є певні суперечливі твердження. У цій тематиці можна навести слова міжнародних інституцій (у церковному середовищі – це Помісні Церкви), що, буквально, в унісон засудили дії тоді ще митрополита Філарета.
Вселенський Патріарх Варфоломій: «У відповідь на телеграму і лист Вашого Блаженства з приводу проблеми, що виникла у Вашій святішій Сестрі – Руській Православній Церкві, що привела її Священний Синод, за відомими йому причинами, до зняття донедавна почесного члена Синоду митрополита Київського Філарета, ми бажаємо по-братньому повідомити Вашій любові, що наша Свята Вселенська Христова Церква, визнаючи повноту виняткової з цього питання компетенції Вашої Святішої Руської Церкви, приймає Синодальне рішення про вищесказане» (1).
Архієпископ Афінський і всієї Еллади Серафим: «Довідавшись з вашої телеграми від 16 серпня (1992 р. – авт.) про недавнє рішення Руської Православної Церкви стосовно зняття священного сану з названих у ній осіб за антиканонічні дії проти священноначалія, народу Божого і всієї Церкви і статуту РПЦ, ми висловлюємо згоду з цим рішенням і заявляємо Вам про свою беззастережну підтримку. Ми відмовляємося мати будь-яке спілкування з вищезгаданими особами, позбавленими єпископського сану» (2).
Міжнародна Православна спільнота засудила дії екс-митрополита Філарета і не підтримала його новоствореної інституції. Дивним виглядає інше, на своєму так званому «Архієрейському Соборі» розкольники приймають рішення, яким стають в радикальну опозицію не те що до УПЦ, а взагалі до Православ`я загалом: «Релігійна організація, яка іменує себе «Українська Православна Церква», є неканонічним витвором Московського Патріархату в Україні, плодом самозваного Харківського псевдо-собору 1992 р. та спецслужб, які його організували і провели». Дивно, що усі Представники Помісних Церков визнали рішення Харківського Собору і підтримали митрополита Володимира, і лише певна структура самозванців трактує події минулого безглуздо і на своє деструктивне бачення. Більше того, якщо представники розколу називають Українську Православну Церкву «неканонічним витвором», то чому саме представники УПЦ єдині з України брали участь у передсоборній нараді у Шамбезі і, в перспективі, включені в число учасників майбутнього Всеправославного Собору? Хіба це не є свідченням канонічного статусу Церкви? Тому заяви розколу – це пусті балачки. А по-друге, Філарета ніхто і не запрошував на засідання представників Помісних Церков, і ніде не озвучували питання про визнання чи надання певного статусу українським розкольникам. Вони – в ізоляції, їхню позицію ніхто не враховує, адже, щоб отримати якийсь статус, варто бути в Церкві, а вони – поза цією огорожею. І заяви пана Зорі щодо певних надій на Всеправославний Собор – залишаються мріями, оскільки питання розколу давно уже всі вирішили – дорога в «батьківський дім» тільки через покаяння.
Автокефалія – мрії та реалії…
Також президент висловив надію і сподівання, що в Україні буде Єдина Помісна Церква: «Всі соціологічні опитування показують, що більшість громадян хочуть мати Єдину Помісну Автокефальну Церкву…Церкву Євхаристійно і молитовно поєднану, але адміністративно незалежну від інших Церковних юрисдикцій…». Знову ж таки, ця Церква є в Україні. На підтвердження цих слів приведу лист Патріарха Московського Олексія ІІ до тодішнього міністра юстиції України Онопенка Василя Васильовича: «Украинская Православная Церковь с октября 1990 года канонически является независимой и полностью самостоятельной в своем управлении. Какой-либо административно-финансовой подотчетности Московской Патриархии не существует. Связь Украинской Православной Церкви с Полнотой Русской Православной Церкви, а через нее со всем православным миром обуславливает законный канонический статус УПЦ…В связи с этим мы заявляем, что Московская Патриархия не имеет никаких претензий на какое бы то не было движимое или недвижимое церковное имущество Украинской Православной Церкви».(3).
Стосовно статусу «автокефалії», то варто згадати про один надзвичайно важливий момент. В минулому 2015 році можновладці та суспільство спостерігали за процесом об`єднання Київського Патріархату з автокефалами. Прихильники цього діалогу сподівалися що нову об`єднану інституцію визнає чи коректніше сказати легалізує патріарх Варфоломій. Однак нічого не вийшло – і це свідчення того, що з Філаретом ніхто не може домовитися. Якщо близько 600 парафій УАПЦ не змогли домовитися про об`єднання з КП, то невже це не свідчить що в суспільстві немає єдності по питанню «автокефалії»? А уявіть настрої по всій Україні? Тому штучно усіх зганяти в одну структуру – це велика і трагічна помилка, яка призведе до ще більших конфліктів. В 1992 році в Даниловому монастирі патріарх Олексій ІІ висловив надзвичайно важливу тезу: «Нас уверяют, что предоставление автокефалии Украинской Православной Церкви решит все вопросы, как ранее нас уверяли в необходимости независимости в управлении и даровании митрополиту титула Блаженнейшего. Но титул Блаженнейшего не спас положения, предоставление независимости и «незалежности» тоже не дало результата. Не вернулись ушедшие в неканоническую автокефалию приходы, раскол укрепился. Возьмем ли мы на себя ответственность за разделение, есть ли у нас уверенность в том, что это принесет благо Святой Церкви? Такой уверенности нет ни у украинского епископата, ни у всего Собора».(4).
Як бути???
Негативним є той факт, що тенденція підміни понять та наклепів не зникає. Українську Православну Церкву фактично об'явили ворогом «№1» в усіх бідах та нещастях. З кожним днем змінюються методи по узурпації канонічної Церкви і разом з тим проголошують: «держава не втручається в міжконфесійні справи». Але, незважаючи ні на що, УПЦ виконує свою місію – проповідь Христа. В Святому Письмі є надзвичайно унікальне місце, коли апостол Петро запитав Спасителя про долю Іоанна Богослова, на що Господь сказав: «Ти за мною йди, що тобі до того?» (Мф.21.20-22). Так і Українська Православна Церква незважаючи ні на які труднощі веде віруючий народ вузькою і тернистою стежиною Правди Божої. Спочилий Митрополит Володимир (Сабодан) казав: «Та я вірю, що розкол в Українському Православ’ї тимчасовий. За деякий час, відомий Богу, буде Православ’я мати єдину Церкву в Україні. А поки важкі дні, і мені відверто шкода, що нас не всі розуміють, особливо в західних регіонах України. Виникають зіткнення між людьми єдинокровними, єдиновірними. Причини цього виключно політичні та особистісно-амбітні…».
1. Лист Патріарха Константинопольського Варфоломія Святішому Патріарху Московському і всієї Русі від 26 серпня 1992 р.
2. Телеграма Святішому Патріарху Московському і всієї Русі Алексію ІІ Архієпископа Афінського і всієї Еллади Серафима. Афіни, 5 вересня 1992 р.
3. Лист міністру юстиції України Онопенко В.В. Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія ІІ від 29 грудня 1993 р.
4. З виступу учасників Архієрейського Собору Руської Православної Церкви 1992 р.
