Любов до себе або самолюбство: де ж межа?
Любов до себе. Як часто на цій темі багато людей заходять у життєві лабіринти!.. Спробуємо провести грань і дати собі відповідь на життєве питання самовизначення.
Чому ми повинні любити себе? Тому що у кожному з нас Бог заклав прагнення до щастя та радості. Це не помилка. Це реальність. У кожної людини існують інстинкти самозбереження та продовження роду – так учить нас шкільна програма природничих наук, що стосуються антропології. Але наскільки безглуздо було би заперечувати цей факт з точки зору релігії! Ці інстинкти входять в область гармонійного становлення особистості, входять у процес вдосконалення та спасіння.
Спробуємо розставити крапки над «і» у цьому питанні. Отже, для нас – християн – головним джерелом та правилом у нашому духовному житті служить Святе Письмо, з якого ми бачимо, що зазначені нами інстинкти – не низинна сторона людської життєдіяльності, а важливі для спасіння. Так, у посланні ап. Павла до Тимофея читаємо: «Жінка буде спасенна, народжуючи дітей, якщо буде жити у вірі та любові, свято та розсудливо» (1 Тимофія 2:15). Звичайно ж, мова тут стосується і чоловіка, який стає батьком і бере на себе відповідальність за дружину та дітей. Зі Старого Заповіту знаходимо цікаві слова про продовження людьми свого роду: «Господь побачив, що Лія була нелюбима, і відкрив її утробу, а Рахіль була неплідна. Лія зачала і народила сина, і нарекла ім'я йому: Рувим, бо сказала вона: Господь споглянув на недолю мою, бо тепер покохає мене чоловік мій. І завагітніла вона ще, і породила сина, і сказала: Господь почув, що я нелюбима, і дав мені також цього. І нарекла ім'я йому: Симеон. І зачала ще й народила сина, і сказала: ось тепер приліпиться до мене мій чоловік, бо я народила йому трьох синів. Тому й нарекла ім'я йому: Левій. І ще зачала і народила сина, і сказала: ось тепер я буду хвалити Господа. Тому нарекла ім'я йому Іуда...» (Книга Буття 29:31-35).
Варто замислитися над тим, що наш інстинкт продовження роду – це набагато складніший процес, ніж у тварин. Але як все це входить в область ЛЮБОВІ ДО СЕБЕ? Ми вже говорили про те, що кожна людина прагне щастя. Так чи не у чадородінні щастя людини? «Жінка, коли народжує, терпить скорботу, бо настала година її; але як дитинку породить, вже не пам'ятає скорботи від радості, тому що людина народилась на світ» (Св. Євангеліє від Іоанна 16:21). І не просто людина народилась на світ, а народився продовжувач роду – це завжди радість та щастя.
І тут логічно включається інстинкт самозбереження – ми піклуємося про дитину, дбаємо і про себе, розуміючи, що ми повинні покласти багато праць для доброго дитинства та виховання нашого улюбленого чада. Повертаючись до тварин – бачимо, що у них є щось подібне, але тільки на первинних стадіях, та й не у всіх видів. Наприклад, самка єнота може з'їсти своїх дітей...
Отже, ми бачимо, що існує природний процес нашого життя: ми народжуємося, у сім'ї нас виховують та вирощують люблячі батьки, а після ми вже й самі стаємо батьками, продовжуючи людську історію.
Але є одне «АЛЕ» у цьому процесі життя: ми повинні любити себе, а не бути самолюбивими. Як же це? Адже ці поняття здаються нам зовсім ідентичними, але ні! Є любов до себе – це прагнення жити у гармонії з Богом, з ближніми та з самим собою. Людина, яка любить себе – зовсім не егоїст, ця людина живе у гармонії з усім, що її оточує, всьому вона дарує світло, свою любов і отримує у відповідь незмірну радість, почуття реалізованого потенціалу.
Тут можна поговорити з аскетичного боку. Господь наш Іісус Христос, що прийшов у наш світ заради нашого спасіння, що любить нас безмежною любов'ю, розп'ятий був за нас і помер. Хто, як не Він, воістину, альтруїст? І ось, Бог, якого ми шануємо, сказав такі вічні слова: «Якщо праве око твоє спокушає тебе, вирви його і кинь від себе: бо краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, а не все тіло твоє було ввергнено у пекло. І якщо правиця твоя спокушає тебе, відітни її і кинь від себе: бо краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, а не все тіло твоє було ввергнено у пекло» (Св. Євангеліє від Матвія 5: 29,30).
А все тому, що земне наше життя завжди складається з вибору (добра чи зла). У тварин його немає. А наші душі борені, оскільки вічні, дияволом – адже він вже загинув та йому завидно наше спасіння. Як сказав один західний поважний богослов, «Світ пропонує вам комфорт. Але ви не були створені для комфорту. Ви створені для величі». Саме комфорт пропонує нам князь світу – граючи на нашому егоїзмі, на нашому самолюбстві. Самолюбство руйнує гармонію життя, руйнує будь-які стосунки з ближніми та з Богом. Зауважимо, що самолюбні люди не можуть зберегти сімейних союзів. Скількома демотиваторами сьогодні рясніють соцмережі, розкриваючи страшну картину егоїзму та його наслідків у долях людей. Наприклад, «... і вони жили довго та щасливо, поки «ти перестав приділяти мені увагу» їх не розлучило».
Чи є панацея від таких помилок? Спробуємо запропонувати.
Як сказав один із шанованих українських священиків, «Коли ми відкриваємося любов'ю до всіх людей, такою простою людською, безкорисливою, тоді і нас знаходить любов людей. Тому більше простоти та любові у спілкуванні та стосунках. Любов – це коли ти не чекаєш, що зробить для тебе кохана людина, а коли весь час думаєш, що б зробити для коханої людини».
Отже, підбиваючи підсумок порушеної теми, залишимо питання трохи відкритими з тим, щоб кожен із нас трохи пошукав власні відповіді і зміг знайти свій шлях до щастя!
Будемо любити себе справжньою любов’ю, оскільки Бог нас дуже любить, і ми призначені для щастя та блаженної вічності у спілкуванні з Ним! І тоді у житті не буде місця нашому его. А будь-які труднощі будуть нам байдужі, бо ми твердо знатимемо, що любов перемагає все!
