«Православні неврози»: виявити і знешкодити
Як часто горизонт наших очікувань щодо того, що «має» нам дати Бог, тому що «ми православні», не співпадає з тим, що Він «готовий» нам дати. Як часто, коли цього «бажаного» не стається, коли приходить час випробувань, людина переживає страшний стан розчарування в Церкві та Богові, Який не дав їй того, чого «обіцяв» (?). А все через те, що ми приходимо до храму не з тими цілями: «вимолити» сина, налагодити бізнес, вийти заміж, «поправити здоров’я»… При цьому ті, хто «приймає» нас у церкві, нерідко самі підтримують ці, подекуди, утопічні сподівання («на радощах», що людина таки «прийшла до Бога»), замість того, аби чесно сказати про те, до чого вона має бути готовою, коли переступає її поріг.
Митрополит Афанасій Лімасольський в одній зі своїх бесід говорить про те, що багато навернених християн дивуються з того, що їхнє життя «до храму» було значно легшим, аніж «після», й не розуміють, звідки в якийсь момент взялося стільки проблем і скорбот. Сам святитель вказує на те, будучи в Церкві, на нашому духовному шляху ми НЕМИНУЧЕ пройдемо через надзвичайно багато смут і невимовно великий біль. До цього сього слід бути готовим, аби потім не виникало вже відомого багато кому шоку. В цьому контексті митрополит Афанасій згадує зраду Іуди, однією з причин якої називає крайнє потрясіння від того, що Христос не став царем: він «був розчарованим, і відвернувся, і зрадив Христа».
Саме неготовність прийняти чи подолати ті реалії, з якими в якийсь момент доводиться зіштовхуватися православному християнину, може привести людину до межового психологічного стану, відомого в психіатрії як невроз. Симптоматика неврозів загальновідома: погіршення настрою, дратівливість, відчуття апатії, погіршення сну, тривожність, нав’язливі стани, спалахи агресії тощо. Попри світську аргументацію, православний психолог Дмитро Авдєєв вважає, що основна причина неврозів у «безвір’ї» і «невротичні розлади властиві розстроєній гріхами душі», в основі ж будь-яких невротичних проявів лежить відсутність смирення та гординя.
Хоча, здавалося б, у житті людини, яка «живе з Богом», неврозам місця немає, однак часто стається якраз навпаки. Гірше того, релігійні переконання можуть цементувати невроз, – переконана практикуючий православний психолог, викладач психотерапії, науковий співробітник Федерального інституту розвитку освіти Росії Марина Філоник. В минулорічній пост-Пасхальній лекції «Где же радость о Христе?», розповідаючи про «православні неврози» (причини невротичних станів, що спостерігають саме у православних християн), вона зауважила, що людина від початку схильна до неврозів, однак, потрапляючи у певну соціальну систему (прикладом якої і є Церква), де тяжіють певні норми (приміром, «добре»–«погано»), її схильність до них «активується».
Всесвітньо відомий австрійський психотерапевт Віктор Франкл, який помер в кінці минулого століття, не першим осмислив питання, що до сьогодні «провисає» фактично в кожної людини, яка зіштовхується зі «світовою несправедливістю»: якщо Бог благий, чому на землі страждають праведники? Доктор Франкл вбачає у цьому «конфлікт совісті з життєвою реальністю, в якій опиняється віруюча людина, агресивно-несумісної з християнськими ідеалами любові, честі, гідності та правди». Через призму цього психіатр осмислює так звані «ноогенні неврози» – апатії, депресії, втрату «смаку життя», до яких, на думку фахівця, схильні неофіти в другий період свого воцерковлення, коли зникає бажання «зігрівати весь світ світлом Христовим», «летіти «на крилах любові і віри» та відчувається небажання боротися з власними гріхами й пристрастями (хоча саме в цей період розпочинається духовне переродження людини…).
Віктор Франкл вказує на досвід радянського професора психіатрії Дмитра Мелехова, який вважав, що в основі багатьох психічних розладів лежить несмирення. Така аргументація не викликає жодних заперечень, однак людині, в якої народжується вимолена (!) дитина, в якої серйозні вроджені вади, абсолютно байдуже, яке не-смирення чи «гріх» лежать в основі її невротичного стану… Вона була до цього не готовою, коли переступала поріг церкви і щиро вірила у те, що тепер, коли її життя «з Богом», «все буде добре». Такій людині байдуже, що «глибинна сутність неврозів – таємниця, відома лише Господу»: вона просто хоче знати «чому»…
Чи інакше: ігумен Євменій, автор ряду книг з психотерапії, вважає, що якщо людина не може справитись зі своїми накопиченими напругами та гріховними бажаннями, практично будь-який подразник може викликати нервовий зрив. Однак, проблема «православних неврозів» якраз у тому, що багато з них виявляються саме в Церкві (в миру «гріховних бажань» немає). Йдеться про відомий конфлікт між «бажаним» людським і «необхідним» християнським, що подекуди немало ускладнює й без того непросте життя. А переживання людини, пов’язані з оцінкою всього як «гріховного», цей конфлікт можуть навіть поглибити. Хоч, звісно, далеко не для всіх християн «пригнічення» чуттєвої сфери чи потреба в доволі жорсткому самоконтролі завершуються невротичними проявами.
Виявляється, що головне в походженні неврозу – це не зовнішні фактори чи стрес, а особистість людини, при чому особистість з внутрішніми розладами. У святителя Феофана Затворника є думка про того, хто не може контролювати власні пристрасті: «внутрішній світ людини-грішника сповнений самоуправства, безладу і руйнування». Святитель переконаний, що тіло має підпорядковуватися душі, душа духу, а дух Богу. Саме в Богові, на думку святителя, має перебувати людина, тоді тіло, душа і дух будуть наділені силою, яка була втрачена внаслідок гріхопадіння, коли людина загрузла в чуттєвості. Гріх як корінь усякого зла близький до невротичних розладів: він збуджує пристрасті, дезорганізує волю, виводить із-під контролю свідомості емоції та уяву, про що Феофан Затворник пише в своїх творіннях. Саме гріх стає духовним підґрунтям виникнення неврозів.
Дмитро Авдєєв абсолютно переконаний у тому, що якщо в душі людини немає страху Божого, то в ній виявляються різні невротичні страхи. Справедливо, хоча «страх Господній» – це не те, що набувається «воднораз», навіть якщо людина регулярно бере участь у Таїнствах Церкви, – над цим можна «працювати» все життя, та й хто наважиться сказати, що у нього цей «страх Господній» є? І чи всі ті, в кого його таки немає, стають «невротиками»? Звісно, що ні, однак ті православні християни, в яких можна діагностувати невроз, здобувають його за цілком конкретних «православних» причин.
Приміром, уже згаданий австрійський психіатр вважав, що ноогенний невроз підстерігає тих християн, «в яких було сильне бажання «казку зробити бувальщиною», втілити в своїй «окремо взятій» особистості і в парафіяльному житті в «найкоротші терміни» високі ідеали монашества, першоапостольської общини або церковного устрою». Прикро це визнавати, але такі випадки не рідкі. У вже згаданій лекції Марії Філоник згадується внутрішній конфлікт, який виникає в людини внаслідок неможливості досягти нею певного християнського ідеалу. Усвідомлюючи свою духовну неміч, гріховність, людина часто доходить до відчаю, страждаючи від того, що Господь її не любить, не бачить, не пробачить.
Коли невротичні стани виникають внаслідок «надмірної» духовної «аскези», коли з якихось причин людина ставить надто високу для неї планку духовного «росту», слід розуміти, що він хоч і не має бути легким, заганяти людину у відчай також не повинен. Є заповіді – ідеальні норми, що мають визначати життя християнина, а є кожна персональна можливість їхнього втілення у життя. Думаю, слід враховувати те, що «потягнеш» в конкретній ситуації саме ти, бо найперше християнин повинен бути «спокійним» (духовно зібраним) і любити людей (щодо любові до Бога – він має принаймні прагнути цього). Йому має хотітися приходити до Господа зі своїми скорботами, гріхами і проблемами, а не навпаки – йти геть.
Подекуди новонавернені (та й не тільки) християни демонструють такий рівень духовної «праведності», що від їхньої «неврастенії» (у цьому випадку це метафора) страждають всі, хто знаходяться поруч. Вони випромінюють не любов, милосердя і тепло, а суцільні роздратування і ненависть по відношенню до інших. Найбільш вірогідно, що проблема у тому, «як» людина вірить, бо не може прекрасна, сильна і світла віра перетворювати людей на тих, кого жахаються і стороняться всі (окремі аспекти цієї проблеми прокоментувала психолог-консультант Лідія Сідельова в інтернет-статті «Праведність чи невроз»).
Зазвичай таке відбувається без належного духовного керівництва, яке багато православних християн вважають зайвим. З іншого боку, така ж проблема можлива, якщо компетентного «керівництва» просто ніде знайти. Ще один православний психолог В’ячеслав Боровських говорить про те, що часто священики, часто самі не зрілі в плані досвіду – вони, по факту, не можуть надати тим, хто звертається до них із такими проблемами, необхідної духовної підтримки. Він же вказує на велику відповідальність, що лежить на священику, – дати людині такі рекомендації, які б не віддалили її від Церкви, а наблизили до Бога.
Утім, є те, що можна усвідомити і «без священика»: в духовному житті діють інакші причинно-наслідкові зв’язки, аніж у матеріальному. Виходячи з цього, митрополит Лімасольський Афанасій говорить, що якби у нашого життя забрати його продовження в Царстві Божому, то цей світ насправді виглядає театром абсурду, наскільки несправедливими видаються страждання «праведників» і чудесне життя грішників. Відповідей, які могли б задовольнити мільйони запитань «чому так?» немає, якщо в людини немає відчуття вічного. Той же, в кого є хоча б його «теоретичне розуміння», знає, що йти за Христом без свого хреста не можливо, і життєві невдачі необхідні для того, аби душа змогла навчитися смиренню.
Або ж це називається «ціною за спасіння», зазвичай не озвученою неофіту. Тому, якщо ти не навчишся духовній боротьбі, «аскезі», іншим методам протистояння гріху, – тобі і Богу, на жаль, «не по дорозі». Бог – це не «хороший хлопець», як кажуть американці, Який інколи може допомогти, і думати так – це не бути християнином. Щоправда, до такої логіки людину слід готувати одразу («як?» – це вже питання наставницької «кваліфікації»), коли ще духовна піднесеність, легкість і щастя від того, що вона «з Богом», переповнюють її зсередини. Якраз тоді слід інтенсивно робити «напрацювання» на «чорні дні»: читати святоотцівську літературу, допомагати іншим, облаштовувати своє життя – робити все те, що у часи випробувань зможе тебе підтримати.
Те, що проблема «православних» неврозів не має належного розкриття і «вирішення» серед православних «фахівців із теми», – суттєве недопрацювання, адже це непоодинокі реалії нашого церковного життя. Психологічні зриви в православних християн – така сама «норма», як і в не православних і не християн, от тільки, попри типові причини їхніх виникнень, у релігійно орієнтованої православної публіки є свої специфічні «фактори ризику», ігнорувати які не можна. Як не можна залишати без «відповіді» підступні запитання на кшталт «наскільки виправдана будь-яка форма утримання, якщо вона може спровокувати нервовий зрив?», чи «наскільки «доречно» жити, приміром, в режимі «вживлення електронних чіпів» чи очікування «ІІІ світової війни», якщо у багатьох це може спричинити «невроз», чи «наскільки можна поступитися «праведністю», щоб «попередити» виникнення невротичного стану?».
Адже це не ті випадки, коли все можна звести до сентенції «християнином слід залишатися завжди», – навіть якщо це і правда, її недостатньо. Те ж саме стосується пастирської підтримки того християнина, який уже перебуває в невротичному стані, – в усьому потрібна розсудливість і відчуття кожної конкретної ситуації. Навряд чи потрібно говорити людині-у-відчаї (гаразд – людині в духовно-душевному розладі), що її стан – це свідчення її гріховної сутності. Коли християнин потребує медикаментозного лікування та відвідин психолога, останнє, що йому на користь чути, – це те, що у нього проблеми ще й із гріхом. З іншого боку, коли йдеться про духовні наслідки, скажімо, аборту, подружньої зради чи вбивства, а не «банальну» невдоволеність «життям-в-системі-табу», мовчати, звісно, не можна.
І на завершення. Універсальних рецептів виходу з «православних» неврозів, як і з будь-яких інших, немає. Є тільки базові рекомендації і персональний досвід кожного. Однак, якщо це таки сталося:
· в жодному випадку не дорікати Йому бодай у чомусь: окрім того, що це тяжкий гріх, конфліктувати з Творцем тоді, коли саме Його підтримка зможе витягти тебе «безнадійної ситуації», – найнерозумніше з того, що можна робити;
· слід продовжувати дякувати Богові за все навіть тоді, коли здається, що дякувати немає за що;
· ні на секунду не сумніватися у тому, що Господь веде тебе навіть тими тернами, крізь які ти зараз проходиш;
· слід продовжувати трудитися під чітким духовним керівництвом і знати, що Господь завжди «контролює ситуацію»;
· продовжувати змушувати себе до молитви, таїнств Сповіді та Причастя, навіть коли цього не хочеться абсолютно (все як у спорті: попри усі види внутрішнього спротиву результат неодмінно буде);
· продовжувати просити у Господа помочі навіть тоді, коли надії «немає», – те, що неможливо для нас, можливо для Бога.
· шукати інші домінанти в житті («зациклюватися» на чомусь іншому), як це практикують звичайні миряни;
· а ще «молитися, вірити, сподіватися, терпіти, прощати і любити», а Господь обов'язково в потрібний час «знешкодить» як гріх, так і його наслідок – невроз.
