Стосунки з інославними християнами: де межа між спілкуванням та екуменізмом?
Доволі цікаве питання постає напередодні Всеправославного Собору 2016 р.: як православним поводитися з інославними? Про те, як не переплутати просте спілкування з порушеннями догматів віри і канонів Святої Церкви.
Сучасне секуляризоване суспільство все частіше нав’язує Церкві своє світосприйняття. І потрібно визнати, що окремі, часто публічні, члени церковної спільноти повністю засвоюють ці виклики світу, змішуючи світське і церковне.
В основі подібних ситуацій лежать глобалізаційні процеси, що покликані до багатьох цілей. Екуменізм тут займає не останнє місце. Чому так відбувається? Тому, що, як би там не було, але більша частина населення Землі ідентифікує себе з тією чи іншою релігією. Більшість, зрозуміло, за прихильниками християнства.
Вочевидь, саме через це одним із елементів глобалізаційної політики у ставленні до християнства є екуменізм. Фактично, певні сили намагаються знищити межі між різноманітними християнськими течіями, аби утворити певний універсальний абсолют, – християнство, що не буде поділене тими чи іншими відмінностями у віровченні.
Традиційно в Православ’ї прийнято вважати християнські течії з відмінним віровченням – інославними. Сам термін «православ’я» походить від словосполучення «правильно славити». Він цілковито аналогічний грецькому «ὀρθοδοξία», що в перекладі означає «правильне судження». Думається, що не дарма саме цей термін ось вже друге тисячоліття є характеризуючим критерієм окремої гілки християнства.
Саме по собі, Православ’я є не просто релігійною течією, але й синтезом певних історичних процесів, що будували Церкву, доводячи Її до цього вигляду, в якому ми бачимо Її тепер. Тобто, Православ’я – це та модель християнства, що є найбільш прийнятною у відношенні до всіх догматичних істин цієї релігії. Цей факт підтверджується й містичною складовою Православ’я.
Що стосується інославних християн, – православний світогляд не заперечує права на їхнє буття. Однак Церква молиться «про з’єднання всіх», бажаючи якнайшвидшого викорінення розколів, єресей та інших протиріч, що в різні періоди християнської історії шкодили церковній цілісності. Церква закликає єднатись навколо істини, а не хибних ідей, що далекі від еклезіологічних принципів.
Отже, які саме прояви екуменізму є загрозою для християнства? В першу чергу, варто відзначити, так звані, екуменічні молебні, випадки співслужіння представників різних конфесій, тощо. Зазвичай в голові цих процесів стоїть банальна фраза, що використовують прихильники подібних «об’єднань», – «Бог – один!». Безсумнівно, Бог – Єдиний абсолют в цьому світі, однак чи в одного і того ж Бога вірять православні і, наприклад, баптисти?
Якщо вдатись у глибини віровчення цих двох християнських конфесій, стає зрозумілим, що в ньому присутні суттєві відмінності, в тому числі, й стосовно Особи Бога. Треба зазначити, що подібні відмінності наявні майже в усіх християнських конфесіях. Хіба це не є суттєвим протиріччям?
По-друге, очевидними є відмінності еклезіологічного характеру. Наприклад, у Православ’ї Головою Церкви є Христос, а в англіканстві – король або королева. В такій течії, як пресвітеріанство, взагалі відсутній єпископський ступінь священства, а в квакерів – саме священство.
Третій важливий аспект, на якому варто зупинити увагу – шанування Богородиці. Ні для кого не є таємницею, що в більшості протестантських та неопротестантських течій Пресвята Діва Марія вважається простою людиною. В той же час, у католицизмі шанування Богородиці дійшло до такого ступеню, що в РКЦ було введено догмат про непорочне зачаття Божої Матері. З цього ж нюансу виникає запитання щодо шанування святих, що донині є каменем спотикання між традиційними та новими християнськими течіями.
Подібних суперечностей ще дуже і дуже багато. Надто багато для того, аби вести мову про якесь молитовне, а тим більше – євхаристійне спілкування. Надто великою є прірва між православним та іншими видами християнства, аби йти на ті відчайдушні кроки, до яких сьогодні вдаються представники окремих конфесій.
Православній Церкві доволі часто дорікають тим, що саме Її представники стоять на заваді єдності християнства. Однак, це банальні маніпуляції, розраховані на певну частину православних. Так, Христос закликав до єдності, однак Він і не відкидав того факту, що настануть часи, коли виникатимуть лжехристи, які будуть спокушати вірних, відводячи їх від істинного шляху. Тому до компромісу в питанні єдності християн ще дуже далеко.
Яким же може бути спілкування між православними та інославними? В цьому плані варто було би виділити кілька аспектів. Перший – шукати взаємоповаги, не втручаючись в особистий простір одне одного. Діалог, що буде побудовано на загальнохристиянських принципах, в окремих країнах назрів уже дуже давно. Україна, в цьому плані, не є винятком. У першу чергу, йдеться про наявні міжконфесійні конфлікти, що штучно роздмухуються для дестабілізації суспільного фону.
Друге, на чому можна було би зосередити увагу – спільні соціальні заходи, покликані до вкорінення в суспільстві євангельських ідей. Тут може стати в нагоді церковний досвід у збереженні традиційних сімейних цінностей, боротьба з абортами та ювенальною юстицією, допомога хворим та голодуючим, викорінення проблеми алкоголізму і наркоманії і т.п..
Християнству, безсумнівно, ще є що показати цілому світові. Тому подібні стосунки православних із інославними могли би стати поштовхом до поширення тих ідеалів, що сьогодні цілковито знівельовано або замінено псевдоцінностями. Більше того, подібне спілкування однозначно не було би перепоною в дотриманні тих чи інших питань, що є принциповими для Православ’я.
