Як у «Правому секторі» Почаївську Лавру правопорушником обізвали
Нещодавно на сайті «Релігія в Україні», котрий відомий своїми упередженими публікаціями щодо Української Православної Церкви, з’явився матеріал про те, що члени угрупування «Правий сектор» звернулися до представників правоохоронних органів з приводу друкованої продукції, розповсюджуваної на території Свято-Успенської Почаївської Лаври. Мовляв, служителі святині порушили «рівноправність громадян залежно від їх ставлення до релігії».
Аби зрозуміти, чи було насправді правопорушення, давайте спробуємо розібратися у суті претензій. Йдеться про такі Почаївські листки та брошури:
-
«Розкол. Патріотизм чи злочин?»;
-
«Католицизм и его борьба с Православием»;
-
«Чому світове Православ’я не визнає Київського Патріархату?»;
-
«Святые отцы о ереси латинства (о католичестве)»;
-
«Осторожно секта! …».
Тепер давайте торкнемося тематики кожного конкретного друкованого матеріалу, аби зрозуміти: правопорушення з боку Лаври таки було чи інформація про нього «висмоктана з пальця»?
Кілька слів про розкол
У Православній Церкві існує таке поняття як розкол. Воно є, незалежно від того, на території якої країни Вона діє. Поняття розколу ще багато віків тому використовували Святі отці по відношенню до тих людей, котрі відкололися від єдності зі світовим Православ’ям. Подібна термінологія є внутрішньої справою Православної Церкви як такої та невід’ємною частиною її вчення. Щонеділі на Літургії священик та миряни промовляють Символ Віри, де вони стверджують, що вірують у Єдину Святу Соборну і Апостольську Церкву. Ті релігійні організації, котрі були у Її складі, але відкололися, є розкольниками, згідно з цим поняттєво-категоріальним апаратом.
Якщо аналізувати дане питання навіть не з точки зору духовних аспектів, а з позиції світського законодавства, то такі терміни не порушують нічиїх прав. У багатьох визнаних Помісних Православних Церквах є проблема розколу, а термін «розкольник» вільно використовується. Ніхто не подає до суду, оскільки подібні аспекти є внутрішньою справою релігійної організації. В даному контексті можна провести аналогію з мусульманським світом. На території України мешкає немало мусульман, проте, згідно зі своїм вченням, християн та представників інших конфесій вони вважають «невірними». Така позиція – внутрішня справа їх релігійної організації. Зважаючи на те, що вони не йдуть вчиняти християнам жодних насильницьких дій та не чинять вандалізму по відношенню до християнських святинь, жодного правопорушення немає. З точки зору чинного законодавства нашої світської, як би це не подобалося представникам течії «за-єдину-помісну», держави, внутрішня позиція релігійної організації є її власною справою. Тож, хто завгодно може вважати іншого невірним, відповідно до своєї релігії, не завдаючи тій людині шкоди. Це не є правопорушенням.
Інша річ, у нашій державі, котра потихеньку починає втрачати свій світський характер, є люди, які хочуть поставити Церкву на службу своїй ідеології та злити в одне ціле Її з державою. Проте, подібний підхід є нетиповим для Православної Церкви, оскільки Спасителем було сказано «Царство Моє не від світу цього». Як свідчать історичні приклади, процес надмірного зближення Церкви та держави завжди завершувався негативно – як для Однієї, так і для іншої. Тому цілком логічно ставити питання про те, чим же насправді є розкол – виявом патріотизму чи моральним злочином, який, хоч і не несе юридичних наслідків, та йде проти совісті.
Про католицизм
Будь-яка людина, котра прагне ознайомитися з інформацією про відносини православних і католиків в історичному контексті, може дізнатися багато непростих для сприйняття фактів. Проте, історію не перепишеш. І, згадавши скільки на території України було вбито й замучено православних, коли насаджувалася унія, буде важко сказати бодай щось хороше про той період. Боротьба католицизму з Православ’ям дійсно свого часу мала вираз у активних діях. Добре, що нині все гаразд. Але хіба є правопорушення у тому, щоб говорити про історичну правду?
«Київський патріархат» та світове Православ’я
Світове Православ’я не визнає таку релігійну організацію як «Київський патріархат». Представників УПЦ КП не запрошують до сходження Благодатного Вогню (чи не тому, до речі, багато хто з них не вважає його чудом?), самопроголошеного «Патріарха» Філарета не кликали на зібрання Предстоятелів Православних Церков до Шамбезі у зв’язку з підготовкою до Всеправославного Собору. Більш того, на цьому зібранні першоієрархи Помісних Церков виразили підтримку Українській Православній Церкві та заслухали інформацію про переслідування її вірних зі сторони «Київського патріархату», які виражаються у рейдерських захопленнях храмів, побиттях тощо. «Київський патріархат» дійсно знаходиться за межами світового Православ’я. Тому говорити про даний факт – це просто констатація. Знову ж таки, чи є у ній щось антизаконне?
Святі отці та єресь «латинства»
Православ’я та католицизм представляють релігійні організації, котрі не мають між собою євхаристичної єдності. Подібне теж є загальновідомим фактом, як і те що Святі отці Православної Церкви негативно ставилися до католицизму як такого – звісно, не маючи ненависті до католика як людини та Божого творіння. Тут діє аналогічний приклад, котрий був наведений вище стосовно мусульман. Вони вважають християн «невірними» у питаннях віри. А чому християни повинні бути вірні ісламу? Аналогічне стосується католицизму. Православна Церква вважає єрессю усе, що суперечить Її вченню. Оскільки не лише догмати, а й сам Символ Віри в католиків є видозміненим, зазначення цього факту з використанням характерної для Православної Церкви термінології не є розпалюванням релігійної ворожнечі. Про це говорилось віками. Чому ж саме зараз, на хвилі псевдопатріотизму, подібні твердження «піднімаються» представниками окремих націоналістичних організацій та тлумачаться у довільному руслі.
Ну і про секти
Поняття «секта» не є характерним винятково для Православної Церкви. Воно є широко вживаним у різних сферах знань. До прикладу, у психології, де існує теоретична база щодо деструктивних та тоталітарних сект, шляхів виходу з них тощо. Релігійні організації, котрі порушують права людини, віднімають у неї свободу та сприяють психологічному закабаленню з повним підкоренням волі лідеру, є сектами. Знову ж, навіщо приховувати очевидне та бачити розпалювання релігійної ворожнечі там, де її немає? Складається враження, що для окремих представників «Правого сектору» констатація існування сект є значно більшою проблемою, ніж сам факт їх діяльності з усіма супутніми проблемами у вигляді шахрайських схем, виманювання у людей коштів та руйнування їх психічного здоров’я.
А на завершення про «безгрішний» «Правий сектор»
Представники «Правого сектору», котрі звинувачують УПЦ дискримінації за релігійною ознакою, написали на цю тему «цікаву» заяву. Назвали вони її «Московська «церква». Ненависть і порушення законодавства». З самої назви можна зрозуміти, про яку «любов» йтиметься далі зі сторони самої організації. На сайті цитуються норми законодавства України та зазначається, що нібито УПЦ порушує права інших на свободу совісті. Проте, в чому полягає порушення? У тому, що наша Церква, не закликаючи до жодного насильства чи соціальної дискримінації іновірних, має свою позицію? Так подібне можна сказати про будь-яку релігійну організацію. Незрозуміло, де тут правопорушення.
Дуже «красномовним» є завершення матеріалу на офіційному ресурсі «ПС»: «Геть від задрипанки Москви і її патріархату!». Цікаво, а що хотіли цим показати представники «Правого сектору»? Свою велику тактовність та прагнення до міжконфесійного миру?
