Юрій Решетніков: Постріли у священика… Що далі?
За повідомленнями ЗМІ, у ніч з 25 на 26 липня на Оболоні двома пострілами у голову було важко поранено священика місцевого храму УПЦ о. Романа Ніколаєва, стан якого залишається критичним. За однією з версій, злочин скоєно квартирними злодіями.
Якщо ця версія вірна, останнім немає різниці у священика якої Церкви, чи якого патріархату стріляти, як власне немає різниці у кого стріляти взагалі.
Водночас дико виглядають деякі коментарі щодо того, що трапилось, які практично схвалюють скоєне у відношенні священика УПЦ. Очевидно, що такою «суспільною підтримкою» можуть скористатися як ті, хто щиро вважає, що усі нинішні біди в Україні від УПЦ, так і ті, завданням яких є сіяти нестабільність у нашій державі.
Проте видається, що таке ставлення до того, що відбулось, є в значній мірі результатом безпрецедентної інформаційної кампанії проти УПЦ, що ведеться багатьма ЗМІ і не лише ними впродовж останніх півтора роки і яка значно перевищує, зокрема за своєю системністю, усі антипротестантські інформаційні кампанії, що траплялися раніше. При цьому схоже на існування певного табу щодо поширення інформації як про те, що йдеться не лише про найбільшу релігійну спільноту України, до якої себе відносять близько 9 млн. громадян в усіх областях нашої країни, так і про те, що десятки тисяч вірних цієї церкви нині захищають незалежність нашої держави зі зброєю в руках, сотні з них при цьому загинули або були поранені від куль ворогів, які на відміну від деяких журналістів і іже з ними не розрізняють у вірного якої церкви влучити, про ту щоденну допомогу, яку надають парафії УПЦ Збройним Силам, вимушеним переселенцям, мешканцям прифронтових територій, госпіталям та пораненим бійцям у них, про що не важко дізнатися, зайшовши, наприклад, на офіційний сайт УПЦ.
Виглядає так, що нині УПЦ за чиїмось задумом відіграє роль такої собі «невістки» - об’єкту класичного запитання «хто винен?». При цьому автори цього цькування свідомі того, що Церква не чинитиме цьому організованого опору, що робить цю інформаційну кампанію ще підступнішою.
Попри це за минулий рік УПЦ залишило не більше 20 парафій (з більш ніж 13 тисяч!). При цьому у більшості випадків відповідне рішення стало результатом зовсім не волевиявлення безпосередньо парафіяльної громади, а позацерковних чинників – або так званих «сільських референдумів», або діяльності усякого роду камуфльованих «громадських активістів». Очевидно, що в останніх випадках думку самих вірних ніхто і не думав враховувати. Так само не відбулось і масового виходу вірних з УПЦ, мабуть через те, що останні безпосередньо, а не зі ЗМІ знають про справжні настрої у своїх громадах, як і про те, що належність до УПЦ аніяк не заважає бути громадянином України та її патріотом.
Проблемою є і те, що кампанія проти УПЦ набуває останнім часом і ознак певних елементів державної політики у сфері державно-конфесійних відносин. Свідченням цьому є як дискримінаційні по відношенню до УПЦ дії окремих представників влади, так і втручання у внутрішні справи церкви, зокрема, обмеження щодо присутності капеланів з числа священиків УПЦ у Збройних Силах за наявності у них тисяч вірних цієї церкви, проблеми з реєстрацією статутів громад УПЦ у багатьох областях і такі ж проблеми з реєстрацією статутів монастирів цієї церкви у Міністерстві культури України, доволі дивні як для державних інституцій звернення обласних і районних рад до вірних УПЦ із закликами щодо переходу до інших релігійних інституцій, численні заклики окремих народних депутатів України та інших щодо якоїсь перереєстрації УПЦ, абсолютно упереджене ставлення до УПЦ в Аналітичній доповіді Національного інституту стратегічних досліджень до Щорічного послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2015 році» тощо.
У України, як вихідця з колишнього СРСР, є історичний досвід «простих рішень» щодо церковного питання, зокрема щодо «заборон на професію» для віруючих громадян, заборони тих чи інших релігійних спільнот (Українська греко-католицька церква, п’ятидесятники тощо) або інтернування їх вірних («Свідки Єгови» Західної України). Схоже на те, що комусь кортить і нині скористатися цим досвідом по відношенню до УПЦ. Водночас історія наочно доводить, що такі «прості рішення» лише загострюють суспільний конфлікт, і навіть якщо його впродовж тривалого часу вдається силами репресивного апарату тримати у скритій формі, то рано чи пізно він все одно обов’язково вибухає з доволі серйозними суспільними наслідками (згадаємо події, що супроводжували відродження УГКЦ на теренах Західної України у першій половині 90-х років минулого сторіччя).
Так само доволі своєрідно виглядає така схильність до «простих рішень» властивих тоталітарним режимам з боку полум’яних борців з тоталітарною минувщиною, навіть якщо такі пропозиції супроводжуються правильними патріотичними гаслами. Виглядає так, що повалити пам’ятники минулого є набагато простішим, ніж провести справжню декомунізацію у своєму способі мислення.
Парадоксально, але в умовах війни проти України замість справжньої консолідації нації ведеться системна робота щодо дискредитації найбільшого релігійного об’єднання країни та його вірних, а відтак щодо розколу нації за релігійною ознакою на додаток до інших наявних векторів розшарування суспільства. Так само, як кампанія проти УПЦ має мало спільного як з ідеалами релігійної свободи, яким Україна була вірна впродовж усього періоду своєї незалежності, так і з задекларованим прагненням до європейських цінностей.
Юрій Решетніков
