Як живе парафія захопленого храму в Угринові на Волині
Від часу рейдерського захоплення храму парафіяни Української Православної Церкви моляться у будинку священика.
“НЕ БІЙСЯ, СТАДО МАЛЕ ОТЕЦЬ ВАШ БЛАГОВОЛИВ ДАТИ ВАМ ЦАРСТВО”
Будинок в Угринові, в якому родина протоієрея Ростислава Сапожника проживає вже 17 років, стоїть майже поруч із сільським храмом. Якщо у церкві виводять динаміки на вулицю, то і на його подвір’ї можна добре чути, що там відбувається. Навіщо ще й динаміки, якщо храм вміщає всіх людей, які сюди приходять, невідомо. Вранці у неділю 19 липня сільська вуличка, яка веде до старовинної угринівської церкви, не була переповнена святково одягнутим людом, який би поспішав на службу Божу у храм. На початок читання Часів у церкві була 21 людина, з них четверо прийшли на панахиду, про що свідчили чорні хустини на головах жінок і коливо, яке принесли. На Літургії додалося ще чоловік з 15. А здавалося б, що після бурхливих подій 10 вересня минулого року храм мав би тріщати від людей. Бо навіть за результатами так званого “референдуму” в Угринові за перехід парафії до УПЦ КП проголосувало 330 чоловік. У святу недільку ж у ньому було їх десята частина… В Інтернеті можна і сьогодні побачити відеозаписи того, як люто виборювали цю споруду люди, які вирішили, що їхня молитва у храмі, який заберуть в КП, буде чи то щирішою, чи швидше почутою Богом. Тут різали замки, били сусідів і товкли священика, який вірою й правдою служив їм. Бо ж стільки, як прослужив в Угринові отець Ростислав, до нього тут не служив жоден батюшка.
Сільські жіночки, які прийшли також на Літургію у дім отця Ростислава кажуть, що в їхньому селі все змінилося за один день. Про те, як захоплювали храм в Угринові і як донині в селі існує не релігійне навіть протистояння, а протистояння мешканців одного села, спровоковане певними силами, вже писано-переписано. Знають про це на всіх рівнях влади, та, як вірно зауважила одна з парафіянок отця Ростислава, порушується навіть конституційне право громади УПЦ на віросповідання і задоволення своїх релігійних потреб. Місцева влада просто проігнорувала заяву парафії УПЦ про виділення для богослужінь приміщення у так званій старій школі, де вільних кімнат чимало. Отож і моляться люди Богу у вітальні дому протоієрея Ростислава, яка на дні свят та у святу недільку перетворюється на молитовну кімнату. Звичайно, що тут і тісно, а в літню пору і спекотно. Але, як зазначив голова єпархіального інформаційно-просвітницького відділу протоієрей Валентин Марчук, який з благословення митрополита Волинського і Луцького Ніфонта очолив богослужіння у неділю 19 липня, такої молитовної обстановки, такої щирої молитви, такого натхненного співу церковного хору давно не доводилося чути і відчувати.
Парафіяни отця Ростислава молилися зі сльозами на очах і на колінах, і це була справді молитва єдиним серцем і єдиними устами. Зовсім по-іншому сприймаються тут слова зі Святого Письма, і тексти молитов: “Ми, сильні, повинні терпіти немочі слабких”. “За святий храм цей і за тих, хто з вірою сюди приходить”. “Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться”, “Хто залишиться вірним до кінця, спасеться”… Звучала молитва за Україну, за те, аби її вороги покаялися, аби Господь дарував сили і здоров’я її захисникам. Така ж молитва – за Героїв Небесної сотні, за воїнів української армії, які відстоюють територіальну цілісність України на сході, звучала щонеділі ще з часів Майдану і з початку так званого АТО у храмі, який ще не захопили. Тоді, звісно, з отцем Ростиславом молилося все село. І тоді, і тепер – роками! – він служив українською мовою. Незадовго до захоплення храму парафіяни його розписали, і це всіх, як кажуть, задовольняло. Та нові господарі свіжі ще розписи… знищили, і намалювали “по-своєму”.
Ті люди, котрі лишилися у парафії Української Православної Церкви, коли йдуть на службу у дім священика, то кажуть, що йдуть у церкву… Та й перші, як кажуть, християни мали свої храми у каменоломнях, у будинках тих, які вже прийняли у своє серце Христа, та навіть молилися у пустелі. Все перетерпіли, ади справдилися слова Ісуса “Не бійся, мале стадо. Бо Отець ваш благоволив дати вам Царство”. Ще у 4 столітті Іоан Златоуст молився словами “Дяка Богу за все”. Святої недільки 19 липня у маленькій молитовній кімнаті в хаті священика було до 20 людей. Не набагато менше, ніж тих, котрі перебували у цей час у їхньому і вже не їхньому храмі. А бути вірним своїй вірі і своїй парафії в Угринові – це непросто. Але і Господь бачить їхнє терпіння, смирення, їхню щиру віру, а щодо тих, котрі чинять над їхніми почуттями наругу – то ж, як кажуть, Бог палицею не б’є… Але й шанс покаятися дає завжди.
“Христос посеред нас! І є, і буде!” – цими словами вітаються тепер у своїй малій церквиці парафіяни УПЦ в Угринові. Чудо Господнє, але воістину відчуваєш, які справедливі ці слова, і присутність Господа зрима. Бо Він – у серцях людей, а не для дій напоказ. Серед тих, котрі молилися з отцем Ростиславом, були і родичі українських військових, які давно вже у зоні так званого АТО. Дівчина з Угринова, котра служить на фронті медсестрою, під час відпустки приймала Святе Причастя в отця Ростислава. Родина з Києва, яка з дітками приїжджає на літо у сусідню Сенкевичівку, приїжджала до нього на Літургію кілька неділь підряд. Всі до одного угринівці, які пішли у зону АТО, це також його парафіяни. Тому так сердечно звучали після закінчення богослужіння слова пісні “Боже великий, єдиний нам Україну храни!” Її співали всі присутні цієї недільки у своїй малій церкві.
Протоієрей Валентин Марчук передав вірним УПЦ в Угринові благословення митрополита Волинського і Луцького Ніфонта, повідомив, що міжконфесійним протистоянням у селі займається і митрополія УПЦ, її юридична служба. І особливо пророче, світською мовою кажучи – актуально звучала цього дня притча зі Святого Письма про те, як Ісус зцілив незрячих, біснуватого і німого. Він звертався до них зі словами “Хай буде по вірі вашій!” Щира істинна віра і додає сил угринівській громаді Української Православної Церкви.
Наталія МАЛІМОН
