Преподобний Микита Стифат: як простий монах Церкву захищав

«Сила Божа в немочі здійснюється» (2 Кор.12:9). Як таке може бути? Здається нелогічним і неможливим проявляти силу через неміч. Сила має проявлятися за допомогою також якоїсь сили, але не слабкості. Однак це цілком можливо, особливо коли це стосується захисту, наприклад, Церкви, християнського вчення перед лицем неладів. І виграш немочі перед силою відбувається не в нових способах боротьби, а тому що вона не вступає в боротьбу, в суперечку і змагальність на тих засадах, які нав'язує їй сильніша сторона. Адже відомо, що «неможливо винайти слова, яке перемагає остаточно і не знає поразки»[1].

І: «хто правим хоче бути і мовою володіє, той правим бути завжди зуміє»[2]. Той, хто відстоює чистоту віри, захищає її не як свою примху, не завжди покладається тільки на логіку, а ще також і своїм життям показує свої переконання і через нього вже Бог відкривається супернику, діючи в ньому.

Перед нами один зі спорів щодо правильної віри між вченим католиком кардиналом Гумбертом і монахом Микитою Стифатом про чистоту Православ'я та відхилення Католицизму, який був незадовго до розколу в 1054 р.

У 14-річному віці Микита став послушником Студійського монастиря та учнем відомого святого преподобного Симеона Нового Богослова, чиї твори він редагував, а потім написав і житіє преподобного Симеона.

Преподобний Микита Стифат народився в 1005 р. У 14-річному віці він став послушником Студійського монастиря та учнем відомого святого преподобного Симеона Нового Богослова, чиї твори він редагував, а потім написав і житіє преподобного Симеона. У Студійському монастирі Микита прийняв священницький сан, а незадовго перед смертю був обраний ігуменом монастиря.

Прозвання «Стифат» (грец. Στηθᾶτος –мужній, відважний) Микита отримав за осуд у 1040-х роках незаконного зв'язку імператора Костянтина з Марією Скліреною[3]. Стійкість у вірі, успадкована від духовника, проявилась також у духовній боротьбі Микити з латинянами, іудеями, вірменами, вченими та простими мирянами. Хоча в богослов'ї «він не був спекулятивним мислителем у строгому значенні цього слова»[4].

За кілька років до полеміки з латинянами в Константинополі був проїздом вірменський католикос, який звершував службу на опрісноках. Це викликало невдоволення патріарха Михаїла Керулларія, який звернувся до Микити Стифата як до вченого монаха з дорученням написати спростування проти вірменів, які сповідують Єдину природу Христа та служать на опрісноках. Микита написав чотири «Викривальні слова проти вірменської єресі», засвідчивши, що й «Він хоче і вас (вірмен – прим. Прот. А. У.), що знаходяться вдалині, з нами, які поряд, з'єднати і привести до єдиної, святої та православної віри»[5].

Як могло бути таке «пряме звернення» глави Церкви до пересічного монаха? У той час самі государі віддавали своїх дітей на виховання ченцям Студійського монастиря і, відповідно, знали про їхню вчену освіченість. Із главою держави мав спілкування і глава Церкви. Преподобний Микита був відомий патріарху саме як вихователь дітей двору.

Преподобний Микита був відомий патріарху саме як вихователь дітей двору.

Внаслідок полеміки, що розгорнулась проти латинян, про вживання ними опрісноків, дотримання суворого суботнього посту і служіння в будні дні Великого посту літургій, саме Микита був їхнім головним опонентом. Він дорікав латинян у відступі від апостольського передання, дотримуваного східною Церквою.

До Микити знову звернувся патріарх Михаїл Керулларій з дорученням скласти трактат, який викриває латинську практику вживання опрісноків. Маючи досвід полеміки з вірменами на цю тему, Микита повторив деякі аргументи у творі «Про опрісноки, суботній піст і шлюб ієреїв». Цей текст став відомий легатам папи, кардиналу Гумберту, канцлеру Римської Церкви диякону Фредеріку та єпископу Петру Амальфійському, ще до їх прибуття до Константинополя в 1054 р., відповідно, кардинал Гумберт встиг написати на трактат Микити свою «Відповідь», або «Спростування», яке й зачитав на диспуті з латинянами.

«Противники Микити виявляються сильнішими від нього за полемічним талантом, але далеко поступаються йому в почутті пристойності, обрушуються на нещасного монаха потоком лайок, які залишають невигідне враження щодо доброго виховання сановників Римської Церкви»[6].

У посланні папи Лева IX «На землі мир людям доброї волі» патріарху Михаїлу Керулларію останній названий «неофітом», «неуком», «німим псом»[7] У «Спростуванні» Микита був названий «прапороносцем чумного вчення і диявольського навіювання», «проклятим» та «дурнем».

Ось уривок із тексту послання кардинала Гумберта:

«Якби ти (звертається Гумберт до Микити) гарненько прочитав 6-те правило святого Халкідонського собору, то задовольнявся б чернечою безмовністю, постами та молитвами у своєму монастирі, аж ніяк не мішався б у справи церковні та не виявляв би зухвалості... Горе тобі , Сарабаїт! Ти забув свої келійні обов'язки і, керований власною волею та пожадливістю, страшно загавкав на святу Римську та Апостольську Церкву, на Собори всіх святих отців. Ти дурніший за осла, – і замахнувся поламати чоло лева й адамантову стіну. Що твій замах? Ти не переможець помилки, але переможений помилкою. Ти не пресвітер, а постарілий у злі, ти сторічна дитина проклята. Тебе швидше слід назвати Епікуром, ніж монахом; тобі місце не в Студійському монастирі, а в цирку чи лупанарі... Ти стільки наблював, що в перекручуванні божественного вчення не поступаєшся поганим і скаженим собакам - Іуліану і Порфирію ... »[8]

Дослідники по-різному описують реакцію Микити Стифата. Несприятливе політичне тло, у яке була офарбована догматична полеміка, змусив Микиту під тиском імператора здійснити щось або сказати те, що могло бути витлумачено як жест примирення. Невідомо, чи дізнався про ці образи Микита, оскільки він не знав латинської мови, а Гумберт не знав грецької, якою розмовляв Микита. Зрозуміти один одного вони могли через перекладача, який міг і не перекласти прокльонів. Взаємне нерозуміння на цьому диспуті міг кожен трактувати у бажаний йому бік.

Можна зробити висновок, що «зречення» Микити було проявом його чернечого смирення. Як монах він розумів, що єдність багатомільйонної Церкви стоїть не на його одиночному рішенні.

Можливо, Микита відмовився від свого викриття з огляду на те, що воно дійсно є плід «диявольського навіювання»[9]. «По закінченні диспуту Микита визнав себе переможеним і відмовився від свого трактату, який був відразу спалений на монастирському дворі»[10]

«Легати мали одну тільки втіху – бачити приниження бідного студійського ченця, досягнуте за допомогою світської влади. 24 червня вони прибули до Студійського монастиря, куди з'явився також імператор зі своїми наближеними, і зажадали, щоб Микита Стифат анафематствував свою книгу «Про опрісноки, суботу та шлюб священиків». Оскільки імператор підтримав вимогу, то Микита не наважився відмовитися, а потім книга була урочисто спалена і всі розійшлись. На другий день ця трагікомедія дограна: Микита вирушив зі Студійського монастиря до палацу Піги, місця проживання легатів, отримав від них пояснення нерозумінь, про які він писав у книзі, знову анафематствував усе ним написане і був прийнятий легатами у церковне спілкування»[11].

Після релігійного диспуту кардинал змусив Микиту Стифата зректися своїх випадів проти Папи та західного обряду[12].. Зрештою, він відмовляється від своїх сміливо висловлених у роботах нападок, і був допущений до спілкування з Римською Церквою[13]. «Микита, за закликом імператора, який протегував з політичних міркувань папських легатів, мав анафематствувати свій твір, спалити його та визнати Римську церкву правою у своєму вченні. Під впливом зовнішнього примусу Микита все це виконав, але в душі залишився ворогом латинян і згодом виступив із новими проти них творами: «Про виходження Св. Духа» та «Про опрісноки»»[14].

Підсумовуючи думки, можна зробити висновок, що «зречення» Микити було проявом його чернечого смирення. Як монах він розумів, що єдність багатомільйонної Церкви стоїть не на його одиночному рішенні. Важливість аргументації Микити не втратила своєї цінності навіть тоді, коли він сам зрікся неї. Істина не залежить від того, що про неї думають. Вона є.

16 липня 1054 р. легати папи, бачачи непохитність патріарха, поклали на вівтар храму св. Софії хартію відлучення, в якій анафематствується патріарх Михаїл, архієпископ Лев Охридський та патріарший сакеларій Костянтин; на адресу імператора – нічого крім похвал. За чотири дні пішла у відповідь анафема на латинян патріарха Михаїла. Відсутність в анафамі на візантійців імені Стифата показує, що латиняни перестали бачити його своїм противником, хоча «покаяння» перед ними Микита не вимовляв.

Помер Микита Стифат 1090 р. у Студійському монастирі.