Святі ХХ століття: старець Ієронім Егінський
3 жовтня – день смерті старця Ієроніма Егінського (1893-1966). Пам'яті цього подвижника присвячено цю публікацію.
Народився Василь (так хрестили старця Ієроніма в дитинстві) у 1893 році в Малій Азії у м. Гальвері. Тепер це турецьке селище Гюзельют. До депортації в 1923 році турками всього грецького населення там проживало близько чотирьох тисяч православних греків. Це містечко утворилося на місці келій та монастирів стародавньої візантійської Каппадокії. Греки, що жили в Гальвері, зберегли не тільки віру, а й дух монастирського життя. У кожному будинку була окрема кімната для молитви. Більшість жителів села вважали для себе обов'язковим вичитувати все добове коло богослужіння. Нікому й на думку не спадало працювати у недільний чи святковий день. Коли в дітей наступав зрілий вік, а онуки підростали, старі жителі селища приймали чернецтво і вели, по суті, пустельницький спосіб життя, відійшовши від усіх мирських піклувань, займаючись лише розумною молитвою.
У такій духовній атмосфері пройшло все дитинство старця Ієроніма. Його першим духівником був простий мирянин Мисаїл, який мав дружину і сім'ю. Вдень ця людина працювала на городі, а ночі проводила у розумній молитві. Мешканці міста якось простежили потай за Мисаїлом, коли той йшов на молитву, й побачили приголомшливе для них видовище: подвижник стояв весь ніби охоплений вогненним полум'ям, з піднятими вгору руками, молячись Богові. Після цього жителі селища почали вмовляти Мисаїла навчити їх розумному робленню, але той за своєю смиренністю не погоджувався.
Коли в дітей наступав зрілий вік, а онуки підростали, старі жителі селища приймали чернецтво і віддалившись від усіх мирських піклувань, займалися лише розумною молитвою.
Несподівано до Мисаїла в містечку підійшов один чернець і сказав, щоб той узяв із собою найревніших християн і прийшов опівночі у каплицю для навчання розумної молитви. Мисаїл послухався, прийшов сам і привів із собою людей, серед яких був і майбутній старець Ієронім. Монах почав зі сльозами молитися і вчив своїм прикладом тих, хто прийшов. Так минуло кілька ночей. До кінця третьої ночі чернець закінчив молитву і порадив Мисаїлові продовжити вчити християн, а сам зник з поля зору, ніби розчинився в повітрі.
Майбутній старець був тоді ще зовсім дитиною, але він приліпився до Мисаїла, як до рідного батька, і наслідував його у всьому, будучи справжнім послушником. Показовим прикладом стала смерть дочки Мисаїла, якій було лише вісімнадцять років. Вона теж була подвижницею та молитовницею. Але раптово смертельно захворіла. Коли Мисаїл почав молитися за дочку, Бог запитав його:
– Чи можеш поручитися за свою дочку?
Той відповів:
– Ні, Господи, не можу. Я грішний, і знаю непостійність людей.
Через деякий час його дочка померла. А Мисаїл прийняв це зі смиренням, як волю Божу, будучи впевненим у тому, що вона потрапила до Царства Небесного.
Мати Василя розуміла, що у неї росте незвичайна дитина. У той час, коли інші його брати і сестри пустували, він молився, ходив у храм щодня і часто залишався там ночувати на лавці, щоб молитися. Бачачи, до чого веде Василя Бог, мати взяла з нього клятву, що він стане ченцем чи священником і присвятить своє життя Богові.
Працюючи у лавці батька, Василь почав вести духовні бесіди з усіма, хто туди приходив за покупками. Йому навіть довірили проповідувати в церкві кожного недільного та святкового дня.
Минали роки. Під керівництвом Мисаїла Василь навчився розумного діяння, і молитва стала його другим диханням. Крім того, у нього з особливою силою виявився дар слова. Працюючи у лавці батька, Василь почав вести духовні бесіди з усіма, хто туди приходив за покупками. Йому навіть довірили проповідувати в церкві кожного недільного та святкового дня. Слова юнака так лягали на серце жителям селища, що вони приходили не лише на службу, а й для того, щоби послухати слова талановитого проповідника. Його полум'яні промови змушували людей каятися та змінювати своє життя. Але не всі були задоволені. Серед багатих сімей селища, сини яких, послухавши проповіді Василя, виявили бажання бути ченцями, вибухнув скандал. Багаті батьки зненавиділи Василя настільки, що їхня ненависть поступово переросла в одержимість страшною злістю.
Багато парафіян умовляли Василя стати священником, але він сам не наважувався шукати для себе такої честі. Тоді мешканці селища звернулися до місцевого митрополита з проханням висвятити Василя, на що той із радістю погодився. Після висвячення в диякони Василь став служити на приході в рідному селі. Дізнавшись, що його хочуть висвятити у священники, жителі, які ненавиділи його, задумали вбити молодого подвижника. Почувши про змову, Василь вирішив піти з малої батьківщини, щоб не вносити розбрату та збентеження серед пастви. Ці події сильно травмували його чисту та святу душу. Вони показали йому, скільки злості та ненависті може таїтися в серцях людей, які віддали свою душу дияволові.
1911 року диякон Василь вирушив у паломництво на Святу землю. Скрізь у святих місцях він явно відчував присутність Божу і навіть через десятки років згадував про це з особливою вдячністю Богові. Подорож Святою землею була пов'язана для нього з великими спокусами. Часто Василь не мав ні грошей, ні їжі, ні місця для ночівлі.
Господь привів майбутнього старця до монастиря Іоанна Предтечі, де він провів дев'ять місяців. Ігумен обителі, оцінивши яку духовну перлину прислав йому Господь, зробив диякона Василя своїм першим помічником. Але незабаром у цей монастир надійшов лист від митрополита, який висвячував Василя, з розпорядженням їхати служити дияконом до Константинополя. Дуже не хотілося ігумену відпускати такого молитовника, як отець Василь, але довелося йому з цим змиритися.
Диякон Василь був настільки чистий і простий душею, що щиро вірив у те, що в Константинополі він зустріне безліч молитовників – ісихастів. Але на нього чекало глибоке розчарування.
Диякон Василь був настільки чистий і простий душею, що щиро вірив у те, що в Константинополі він зустріне безліч молитовників – ісихастів. Він думав про те, що якщо в його далекому селищі напівграмотні та неосвічені православні селяни, як Мисаїл, змогли досягти таких висот розумної молитви та споглядання, то тим більше в Константинополі, де так багато святоотцівських книг, богословів та вчителів, він знайде тих, хто зійшов на цьому шляху набагато вище. Але на нього чекало глибоке розчарування. Жодної людини, навіть близько схожої за духом життя на Мисаїла, диякон Василь там не знайшов. Більше того, коли він намагався завести з кимось із вчених богословів мову про розумну діяння й Іісусову молитву, на нього починали дивитися з підозрою, як на божевільного.
Проте його прийняв Константинопольський патріарх і визначено служити дияконом при патріархії. Отець Василь співав на клиросі, говорив проповіді, але плату за службу брати відмовлявся, що дуже подобалося клірикам патріарха, які забирали гроші собі. Жив отець Василь на ті малесенькі гроші, які парафіяни клали в його сумку. Але і з них він брав собі тільки на необхідне, а все інше роздавав нужденним. Кімната, де жив диякон, не була навіть оштукатурена, в ній було багато тріщин, забитих поспіхом картоном, так що вітер і холод легко проникали всередину.
Проповіді отця Василя були короткими і простими, але вони справляли величезне враження на слухачів, оскільки виходили з його власного досвіду і гарячого серця, що любило Бога. Вже в цей час майбутній старець отримав від Духа Святого дар прозорливості та чудотворення, чому є чимало свідчень. Деякі моменти його життя можуть викликати здивування та нерозуміння серед православних, але кінцевий результат великої святості, до якої прийшов подвижник, говорять про правильність обраного ним шляху.
Отець Василь суворо стежив за тим, щоб його серце ні до чого й ні до кого не приліплювалося, окрім Бога. Він відтинав будь-яку прихильність до світу чи людей у самому зародку.
Отець Василь дуже любив своїх батьків, особливо матір. Коли він отримував від неї листа, то, не читаючи, спалював, і мамі відповідав односкладовими фразами. «Я взяв Батьком собі Христа, а Матір'ю – Пресвяту Богородицю. І що б зі мною не трапилося, я відкриваю це Їм і так заспокоююсь». Отець Василь суворо стежив за тим, щоб його серце ні до чого й ні до кого не приліплювалося, окрім Бога. Він відтинав будь-яку прихильність до світу чи людей у самому зародку. Найкращим для себе проведенням часу були для нього усамітнення і молитва. Коли отець Ієронім бачив прихильність до нього своїх духовних чад, запитував: «Коли ти молишся, я приходжу тобі на думку?» І якщо відповідь була: «так, старче», то він продовжував: «Тоді я твій найбільший ворог».
Дедалі більше християн приходило на служби, де проповідував отець Василь. Слава про нього почала поширюватися все далі і далі. У ньому бачили вже не лише мудрого проповідника, а й духоносного старця. Бачачи такий поворот справи, константинопольські ієрархи почали підраховувати, яку вони вигоду можуть собі з цього отримати. Диякону Василеві запропонували висвячення в ієреї. При цьому подали цю пропозицію як комерційну угоду, думаючи, що від такої вигідної пропозиції отець Василь звичайно ж не відмовиться.
– Ти отримуватимеш такий-то дохід і будеш служити в такому-то дуже вигідному місці, – сказав йому, задоволено усміхаючись, патріарший секретар, думаючи, що отець Василь зараз почне його від щастя обіймати. Але той, на превеликий його подив, від висвячення відмовився.
– Я не хочу вважати Церкву торговим домом, – відповів він клірику.
Пізніше старець неодноразово говоритиме: «Найбільший злочин священників – сріблолюбство».
«Найбільший злочин священників – сріблолюбство».
Якийсь час отець Василь був безробітним. Але живучи при цьому в таємничому молитовному подвигу, він піднімався все вище і вище сходами духовних чеснот. А слава про нього розносилася все далі. Дійшло до того, що до нього почали звертатися за допомогою навіть турки – мусульмани. Після того, як вороги старця спробували за допомогою інтриг покликати отця Василя на службу в турецьку армію, він залишив Константинополь і поїхав до Греції.
Промислом Божим отець Василь встиг це зробити до 1922 року, коли багато греків були змушені тікати з Туреччини, рятуючись від вірної загибелі. Приїхавши до Греції, він намагався знайти монастир, де ченці жили б молитовним життям, до якого весь час тягнулася його свята душа. Спочатку він направив свої стопи до монастиря Клістон в Аттіці. Будучи за природою мовчазним і замкнутим, старець жадав повного усамітнення для того, щоб вдатися до розумної молитви і споглядання Бога. Монахи монастиря зустріли отця Василя радісно і насамперед запитали:
– Ти нам газети ніякі не привіз?
– Отці, навіщо вам світські газети, в яких пишуть про земні події. Хіба не для того ви залишили світ, щоб цікавитись мирськими справами? – запитав їх старець.
– Але як провести день, якщо не прочитати газети? – відповіли йому ченці.
Ця спроба усамітнитися в монастирі серед братів-ісихастів для старця закінчилася невдало. З глибокою вірою і надією на Промисл Божий він молився невпинно, щоб Господь відкрив йому волю Свою. Отець Василь звик перед кожним ділом чи рішенням палко молитися Господу і Богородиці і на них покладав всю свою надію.
Отець Василь, дізнавшись про життя преподобного Нектарія, відчув серцем, що цей духоносний святитель кличе його на цей острів для окормлення своїх осиротілих чад.
Промисел Божий привів старця на острів Егіна. Там ще були живі спогади про святителя Нектарія, який помер лише кілька років тому, і всі мешканці острова вважали його за святого. Отець Василь, дізнавшись про життя преподобного Нектарія, відчув серцем, що цей духоносний святитель кличе його на цей острів для окормлення своїх осиротілих чад. Помолившись біля мощів святого Нектарія, старець знайшов для себе молитовний спокій на цьому благодатному острові.
Служачи дияконом у митрополичому храмі Егіни, старець увесь вільний час присвячував молитві та допомозі бідним мешканцям острова. Той час був дуже важким, скрізь панувала бідність, злидні, люди гинули від багатьох хвороб. Більшість жителів острова вмирало від туберкульозу. На той час він був невиліковний. Страх і трепет охоплювали людей, коли вони дізнавалися, що хтось із близьких хворів на цю недугу. Вони змушені були забирати його зі свого будинку, і нещасний хворий жив на самоті. Єдине, на що родичі наважувалися, то це принести йому трохи їжі й одразу тікали. Коли безпорадний одинак помирав, близькі навіть боялися його ховати. Яким же було здивування мешканців острова, коли отець Василь без жодного страху приходив до цих хворих, приносив їм їжу та ліки, а коли ті вмирали, ховав їх своїми руками.
Слава про мудрого, духоносного старця і тут поширилася далеко за межі острова. До нього їхали за допомогою і порадою люди з усієї Греції. Стараннями отця Василя на острові було збудовано лікарню, при якій було відкрито православний храм на честь Діонісія Егінського. Лікарня стала місцем особливої турботи старця про людей. Тут він ходив палатами, втішав вмираючих, підбадьорював хворих. Від старця йшла така енергія миру, добра, духовного тепла та спокою, що люди тільки від його слів почувалися краще.
Подвижник не лише словом, а й за допомогою даного йому від Духа Святого дару чудотворень зцілював безліч невиліковних хворих. Робив він це завжди так, щоб сам хворий про це не здогадався. Давав якісь трави, ліки і казав, що саме вони підняли хворого на ноги. Так, удень старець проводив у душпастирських працях, а всю ніч присвячував молитві до Бога.
Протягом сорока днів після цього отець Василь служив літургію у своєму лікарняному храмі. В останній, сороковий день, під час складання святих Дарів, батюшка побачив на престолі, як хліб і вино перетворилися на Плоть і Кров Божественного Ягняти.
Митрополит, до єпархії якого входив острів Егіна, бачачи праці і подвиги старця, неодноразово вмовляв його прийняти священний сан, але той по-своїй смиренності відмовлявся, вважаючи себе негідним. Одного разу владика запросив його нібито для того, щоб він співслужив йому як диякон, і вже на літургії сказав, що висвячуватиме його на священника, і що він повинен прийняти це, як послух Христа заради. Тільки так старець прийняв висвячення. Протягом сорока днів після цього отець Василь служив літургію у своєму лікарняному храмі. В останній, сороковий день, під час складання святих Дарів, батюшка побачив на престолі, як хліб і вино перетворилися на Плоть і Кров Божественного Ягняти.
Вийшовши на амвон і промовивши відпуст, отець Василь ще багато годин молився про те, щоб Божественне Тіло знову набуло вигляду хліба та вина, щоб він зміг причаститися. Вражений цим баченням, старець вважав для себе негідним служити у вівтарі і попросив митрополита звільнити його з посади лікарняного священника. На його місце прислали двоюрідного брата старця отця Косьму, дуже благочестивого ченця, а сам отець Василь продовжував співати на кліросі та духовно опікуватись хворими.
Після цього видіння старець здійснив паломництво на Святу Гору Афон, де мав бесіди про духовне життя з багатьма відомими подвижниками. З їхнього благословення отець Василь у 1923 році прийняв постриг у Велику схиму з ім'ям Ієронім. Все його подальше життя було пов'язане з жителями острова Егіна. Не було жодної людини на острові, яка б не знала цього старця. Отець Ієронім, навіть не спілкуючись з тією чи іншою людиною, знав не тільки як звати її, імена всіх її родичів, близьких, але й те, чого вона потребувала саме зараз, і як їй треба було допомогти.
День старця починався з того, що він брав свою сумку і йшов допомагати людям.
День старця починався з того, що він брав свою сумку і йшов допомагати людям. Він мав безліч благодійників, які зверталися до нього за допомогою і духовною опікою, і всі пожертвування, які вони йому пропонували, старець передавав нужденним і хворим, собі ж не залишаючи жодної копійки. Отця Ієроніма знали не тільки острів'яни, його чекали і на Афоні ченці, які в нього їли, до нього приїжджало багато людей з Греції і навіть з інших країн. При цьому старець щиро вважав себе найгрішнішим з усіх людей, що живуть на землі.
Улюбленим читанням отця Ієроніма були твори преподобного Ісаака Сиріна, якого старець пропонував своїм духовним дітям як щоденне читання. Одного разу Мати Божа, з'явившись духовній дочці старця черниці Євпраксії, сказала: «Жодна людина на землі не любить мене так, як отець Єронім». Це була істинна правда. Любов старця до Божої Матері була такою, що тільки думка про Богородицю викликала в ньому рясний потік зворушливих сліз.
Коли Грецька Церква перейшла на богослужіння за новим стилем, отець Ієронім, помолившись, вирішив залишитися в тій традиції, яка була прийнята ним із самого дитинства і приєднався до старостильників. При цьому він ніколи не засуджував і не дозволяв собі говорити нічого поганого про новостильників. Диявол, бачачи успіх старця, вирішив помститися йому через одну непорядну людину. Той, прийшовши до отця Ієроніма на лікування ніг, підкинув йому в стіл бойову гранату. Старець необережно привів її в дію, і вона вибухнула прямо в його руках. Те, що отець Ієронім залишився при цьому живим, є воістину чудо Боже. Але барабанні перетинки у нього полопалися, було багато осколкових поранень, а одну руку лікарі вирішили терміново ампутувати.
«Господи, нічого в мене не було, коли я народився, – говорив отець Ієронім. – Ти мене створив, Ти дарував мені все. Візьми й другу мою руку, якщо це корисно для моєї душі».
У вівторок п'ятого тижня посту, як розповідав старець, до нього прийшли святі безсрібники Косма та Даміан, зробили йому якийсь укол, і батюшка почав знову чути на обидва вуха.
Лікарі довго боролися за життя старця, але його слух вже відновленню не підлягав. Після повернення до своєї келії на острів із серпня до середини посту наступного року праведник нічого не чув. У вівторок п'ятого тижня посту, як розповідав старець, до нього прийшли святі безсрібники Косма та Даміан, зробили йому якийсь укол, і батюшка почав знову чути на обидва вуха. Це було справжнє диво, яке дуже здивувало лікарів.
Влітку 1964 року самопочуття отця Ієроніма погіршилося. Його стала мучити задишка, кашель та гострий біль у шлунку. Старець категорично відмовлявся їхати до лікарні, і тільки уклінне прохання лікарів спонукало його на те, щоб поїхати і обстежитися.
У отця Ієроніма виявили рак легенів. Бачачи, що перебування в лікарні не приносить йому жодної користі, старець повернувся вмирати до себе в келію на острів. Самопочуття духівника ставало дедалі гіршим і гіршим. Він сильно страждав від болю, лихоманки та кашлю, який його дуже сильно вимотував. До кінця життя отець Ієронім молився і дякував Богові за все.
Перед самою смертю обличчя старця наповнилося неземною тишею і світлом Преображення. Це була «радість спасіння», передчуття блаженства, яке відчувають усі боголюбні душі за хвилини переходу від тління до нетління, від тимчасового життя до вічного. Отець Ієронім перехрестився, посміхнувся, промовив: «Слава Тобі, Боже», заплющив очі й віддав свою душу в руки Божі.
Чудеса на могилі старця стали відбуватися молитвою до нього відразу після його смерті і відбуваються досі.
