Святитель Серафим (Звездинський): як гартувалася святість
Наш сьогоднішній матеріал присвячений світлій пам'яті священномученика, святителя Серафима (Звездинського) (1883-1937).
Батько майбутнього владики Серафима, Іван Звездинський, перейшов у православ'я зі старообрядців-безпоповців. Спочатку він служив читцем, а після одруження висвятився і отримав місце священника. Служив спочатку у Ржеві, а потім у Москві. У квітні 1883 р. у нього народився син Микола, майбутній єпископ Серафим. У три роки Микола втратив матір, яка померла зовсім молодою. Батько ніжно любив сина, привчав його до храму, навчав церковного співу та читання.
Після закінчення церковного та духовного училища Микола вступив у 1899 р. до Московської семінарії. На другому курсі, коли йому було дев'ятнадцять років, він тяжко захворів на лімфангоїт, хворобу тоді практично невиліковну, але чудовим чином був зцілений за молитвою перед образом, на той час ще не прославленого, преподобного Серафима Саровського.
Після семінарії Микола вступає до академії і в 1908 р. приймає чернечий постриг з ім'ям Серафим. А наступного року висвячується в ієромонаха. Після закінчення навчання слідує викладати історію Церкви у Віфанську семінарію. «Я молився за кожного свого учня, – згадував згодом владика. – Виймав за кожного часточку на проскомідії, і це, мабуть, відчували вони своїми душами».
Жив отець Серафим суворо, багато молився та постував: супу 8 ложок, за кількістю слів Іісусової молитви. Маленькі порції обіду ділив навпіл. У 1912 році його перевели викладачем до МДА, а через два роки його було зведено в сан архімандрита і призначено помічником настоятеля Чудового монастиря. У цій обителі його й застали революційні події 1917 року. У підземеллях монастиря отець Серафим разом із багатьма делегатами Помісного Собору вдень і вночі молився під нескінченний гуркіт гармат.
«Я молився за кожного свого учня. Виймав за кожного часточку на проскомідії, і це, мабуть, відчували вони своїми душами».
1918 року більшовики монастир закрили, а ченців вигнали на вулицю. Архімандрит Серафим разом із владикою Арсенієм (Жадановським) переїхали до Серафимо-Знаменського скиту до схиігумені Фамарі (Марджанової). Тут, на самоті, вони молилися і працювали: копали грядки, рубали дрова. Отець Серафим читав Святе Письмо за правилом преподобного Серафима: за тиждень – чотири Євангелія, Діяння апостолів та Послання. Щодня співслужив єпископу Арсенію в кіновійному храмі в ім'я святителя Іоасафа.
Влітку 1919 року святішим Патріархом Тихоном архімандрит Серафим був висвячений на єпископа Дмитрівського. Під час святкового обіду митрополит Сергій (Страгородський), взявши свою столову ложку, зауважив: «Раджу, владико, запастись ложкою, доведеться вам у в'язницю йти. Не забувайте цього предмета, він там буде дуже потрібний». Патріарх Тихон, здійснюючи напуття єпископа Серафима на архієрейську працю, сказав: «Іди шляхом апостольським... Де доведеться пішки – пішки йди. Ніде нічим ніколи не соромся. Незручностей не бійся, усі терпи».
Три роки владика прослужив у Дмитрово. Яскравий полум'яний проповідник, ревний молитовник, ревнитель віри Христової, він багатьох людей приводив до віри та покаяння. Служив літургію щодня. Після всенощної багато дмитрівців проводжали свого архіпастиря до будинку і довго не могли розлучитися з ним, втішаючись бесідами святителя та його мудрими настановами.
Владика Серафим духовно опікувався у преподобного старця Олексія Зосимовського. Одного разу, коли архієрей приїхав до свого духівника в монастир, старець благословив його прозорим темно-червоним, як кров, хрестом і прочитав над головою пастиря священний тропар.
«Раджу, владико, запастися ложкою, доведеться вам у в'язницю йти. Не забувайте цього предмета, він там буде дуже потрібний».
Настав 1922, почалися гоніння у зв'язку з вилученням церковних цінностей. У грудні владику Серафима заарештували та відправили до Бутирської в'язниці. Там тіло владики зазнало укусів вошей, воно вкрилося струпами так, що лікар не міг прикласти слухавку, щоб послухати легені, доводилося підкладати папір. Почалися серцеві напади. Архієрея перевели в місце, де був напівлікарняний режим і більше повітря. Але прокурор, що приїхав, побачивши біля ліжка єпископа образ Божої Матері, наказав перевести його в загальну камеру.
1923 року владиці Серафиму винесли вирок – два роки заслання у Зирянському краї. Прощаючись із духовними дітьми, він писав: «Слава Богу за все. Святкую, світло торжествую четвертий місяць душевного ув'язнення мого. Дякую Господу, дякую і вам у Христі Іісусі, рідні мої, улюблені діти мої, за всі ваші співчутливі турботи про мене, грішного. Господь нехай віддасть вам сторицею в цьому віці і особливо в майбутньому».
Прибувши на місце заслання, архієрей довго не міг влаштуватися, бо ніхто не хотів брати його на проживання. Коли нарешті вдалося влаштуватися, то довелося голодувати, бо жити не було за що. Допомогли духовні чада, які, як тільки довідалися, де оселився їхній архіпастир, стали допомагати посилками та продовольством. Навіть тут, за цих суворих умов, владика Серафим щодня звершував літургію. Все коло богослужінь здійснював невпинно. Вдень він усамітнювався на молитву до ближнього лісу. Тут у нього були пустеля і круглий горбок-кафедра. У свята – соборне богослужіння: єпископ, чотири співслужебних засланих протоієрея, ігумен та священник. Келія владики стала церквою в ім'я ікони Божої Матері «Скоропослушниця».
Закінчення його заслання збіглося зі смертю Святішого Патріарха Тихона.
«Іди шляхом апостольським... Де доведеться пішки – пішки йди. Ніде нічим ніколи не соромся. Незручностей не бійся, усі терпи».
Перевізників зирян, які погодилися довести владику до пароплава, наздогнали співробітники НКВС і хотіли змусити викинути архієрея в лісі на поживу звірам, а самим повернутися назад. Але ті, маючи страх Божий, не погодились на це. Діставшись Москви, владика оселився у Данилівському монастирі, але в нього почалися напади кам'яної хвороби печінки. Незважаючи на біль, треба було терміново з'явитися до Дмитрівського НКВС. Коли владика прибув туди, йому сказали, що це помилка, треба терміново з'явитися на Луб'янку. Прийшов на Луб'янку, сказали: «Прийдіть завтра», «Післязавтра», «Через п'ять днів», – і так протягом двох місяців!
З монастиря він переселився до Борисо-Глібської пустинь до ігумені Аліпії, з якою був добре знайомий ще будучи архімандритом. Тут у нього знову відновилися напади кам'яно-печінкової хвороби, що траплялися двічі на місяць. Іноді болі, що доводили його до непритомності, тривали протягом дев'яти годин.
Після смерті Святійшого Патріарха Тихона за його заповітом місцеблюстительство патріаршого престолу прийняв митрополит Петро (Полянський). Він забажав зробити єпископа Серафима найближчим своїм помічником. У вересні 1925 року владика переїхав до Москви і оселився біля Яузького мосту, де щодня приймав духовенство. 6 грудня митрополит Петро залишив заповітне розпорядження, у якому єпископа Серафима було призначено головою Ради Преосвященних Московських вікаріїв для тимчасового управління Московською єпархією.
9 грудня 1925 року митрополита Петра заарештували. Канцелярію було закрито, справи опечатано, але вже 10 грудня 1925 року тимчасово керуючий Московською та Коломенською єпархією, заступник Патріаршого місцеблюстителя митрополит Сергій (Страгородський) призначив на місце владики Серафима свого ставленика.
Владика знову повернувся до Борисо-Глібської пустині, але оскільки там не було опалення, то він разом із черницями перебрався жити у далекий хутір. Це була така собі пустеля в дрімучому віковому лісі. Бездоріжжя… Сестри до села та церкви добиралися на лижах. Непрохідні яри, вовчі сліди біля самих будинків. Три пустельниці жили в задній частині будинку, біля корови з телятком, владика – у передній; там же, за тонкою перегородкою, – невеликий храм.
Взимку у владики знову відновилися болі в печінці та нирках. Думали, що він вмирає, довго був непритомний, потім полегшало. У день пам'яті святителя Олексія владика голосно покликав: «Хто зараз пройшов моєю кімнатою у вівтар маленької церкви за перегородкою?» – «Ніхто не входив». – «Це святитель Христовий Олексій відвідав мене, зніміть грілку, встану». Владика одягнувся і увійшов до домашньої церкви. На загальний подив, на престолі у вівтарі горіла лампада, хоча в ній не було ні краплі олії. Владика одягнув малий омофор і почав служити молебень святителю Олексію. За останнім возгласом лампада сама згасла.
У лютому 1927 року незадовго до закриття монастиря владика Серафим сподобився побачити Божу Матір, яка йшла Своєю канавкою. Через півроку представники влади вимагали, щоби все духовенство та чернецтво залишило обитель.
У червні 1926 року більшовики наказали владиці терміново виїхати якнайдалі від Москви: «Будемо організовувати Синод, а ви заважаєте». Владика попросив, щоб йому дозволили жити у Дівеєвському монастирі. Влада дала згоду, але ігуменя Дівеєвська Олександра не дозволяла засланцеві архієрею служити у храмі. Насилу вдалося умовити її дозволити звершувати ранні літургії у підвальному храмі.
У лютому 1927 року незадовго до закриття монастиря владика Серафим сподобився побачити Божу Матір, яка йшла Своєю канавкою. Через півроку представники влади вимагали, щоби все духовенство та чернецтво залишило обитель. Але не встигли ченці зібратися, як їх заарештували і етапом відправили до Нижнього Новгорода. У нижньогородській в'язниці у владики знову почалися напади кам'яної хвороби.
Несподівано у жовтні того ж року його звільнили. Другого дня йому було наказано з'явитися до головного управління НКВС. Тут святителя зустрів Євген Тучков, начальник 6-го відділення СО ГПУ, співавтор т.зв. «Декларації 1927 року». Звертався він дуже чемно, запропонував повернутися на кафедру. «Їдьте, керуйте єпархіями. Кого вам посилатимемо для висвячення – висвячуйте. Побувайте у митрополита Сергія, приходьте, домовимось та поїдете». Владика Серафим від співпраці з НКВС та визнання митрополита Сергія предстоятелем Церкви відмовився.
Після цієї розмови святитель вирушив до міста Меленки Володимирської області. Дмитрівці, дізнавшись нове місце перебування єпископа, почали стікатися до нього. Ішли до нього мандрівники, прочани, духовенство, чернецтво. Він уже на той час уславився як великий і духоносний старець і наставник. Як завжди, владика служив щодня літургію. Приймав до себе всіх, хто шукав його поради та втіхи. Так минуло ще п'ять років.
«Їдьте, керуйте єпархіями. Кого вам посилатимемо для висвячення – висвячуйте. Побувайте у митрополита Сергія, приходьте, домовимось та поїдете». Владика Серафим від співпраці з НКВС та визнання митрополита Сергія предстоятелем Церкви відмовився.
У 1931 році відбувся новий арешт. Незважаючи на хронічні хвороби владики, його відправили з конвоєм до Москви на Луб'янку, а потім до Бутирської в'язниці. У липні 1932 року був вирок – три роки заслання в Казахстані. Розріджене повітря Алма-Ати важко позначалося на здоров'ї владики Серафима, почастішали важкі серцеві напади, іноді здавалося, що він вмирає. На терасі, де жив архієрей, восени було сиро та холодно, з'явилися нариви, ревматизм колін, зубний біль, малярія.
У листопаді 1932 р. його викликали до НКВС і наказали вирушити до міста Гур'єв. Дорога була холодною, сирою та брудною. Стражденний захворів на важку форму грипу. Зима пройшла в убогості та злиднях. Святитель Серафим знову почав сильно мучитися нападами болю в печінці та жовчному. У липні 1933 року владику забрали до в'язниці НКВС і помістили в камеру без вікон у 45-градусну спеку.
Бабуся, у якої жив архієрей перед тим, як його забрали конвоїри, впала перед ним на коліна і попросила: «Батюшко, ти як ангел, як ягня незлобиве серед звірів. Подивлюся на тебе, а в тебе обличчя ангельське, і шкода мені тебе. Помолись за мене, благослови мій дім». На шостий день ув'язнення архієрея відправили до Уральська. Приїхавши на нове місце проживання, святитель тяжко захворів на малярію. Страшні напади повторювалися щодня, ліки не допомагали. Владика втрачав свідомість і приходив до тями через кілька годин. Лікар щоразу попереджав про можливість смертельного результату найближчої ночі. Але Господь милував Свого обранця. Через два місяці стан покращився. За порадою лікаря владика подав прохання змінити місце заслання, але відповіді не було.
Настала зима. Рами в будинку, де мешкав старець, були одинарні, на вікнах – лід, навколо – сніг і темрява. Листя від дерев і хмиз із саду запасали на обігрів, а верблюжий гній – для самовара. Голодно, ціни високі, коштів немає, не було ні хліба, ні картоплі. На Водохресний святвечір владиці вручили повістку. Після перенесеної малярії архієрей ледве стояв на ногах. Проте його в тридцятип'ятиградусний мороз відправили в нове місце заслання – Омськ. Після п'яти днів перебування в Омську НКВС наказав негайно виїхати до Ішима. Коли термін заслання минув, архієрей вирішив залишитися в Ішимі.
У 1937 розпочалися масові арешти духовенства. У червні того ж року владику знову заарештували. З ішимської в'язниці розпочався останній земний етап життя владики Серафима. На той час святитель уже був ледь живий. До нападів сечокам'яної та серцевої хвороби додалося кишкове захворювання. Температура була вищою за сорок. У цьому стані напівживого архієрея носили на допити, які скінчилися смертним вироком.
23 серпня 1937 року «трійка» при Управлінні НКВС по Омській області засудила єпископа Серафима до розстрілу, мотивуючи свій вирок тим, що він «не припинив своєї контрреволюційної діяльності» і в Ішимі серед вірян «славився як свята людина». 26 серпня 1937 року вирок було виконано.
Святителю Серафиме, моли Бога за нас!
