Святі первоверховні апостоли Петро і Павло та папський примат
У день свята поговоримо про роль апостолів Петра і Павла для римської громади та чи є первоверховність апостолів реальним виправданням влади папи в католицтві.
Ми досить багато знаємо про особистості первоверховних апостолів Петра і Павла, а тому в день їх пам'яті, що святкується Православною Церквою 12 липня, поглянемо на них трохи з незвичного боку.
У середовищі віруючих, час від часу, раз у раз спливають розмови про діалог і можливе об'єднання православних і католиків. В цьому плані дійсно є певні рухи, що не може не викликати занепокоєння або хоча б настороженості. Ми не станемо глибоко занурюватися в цю тему, але, зважаючи на свято, поговоримо про таку єресь, як примат папи римського, розберемо деякі аргументи католицької сторони та відповіді на них.
Не секрет, що непогрішність римського понтифіка виправдовується делегуванням Спасителем особливої влади апостолу Петру. Як правило, для обґрунтування цієї тези наводиться три посилання на Євангеліє.
Перший випадок пов'язаний зі сповіданням апостолом Петром Христа Сином Бога Живаго, після чого Спаситель промовив знамениті слова: «Ти – Петро, і на цьому камені Я створю Церкву Мою, і ворота пекла не здолають її; і дам тобі ключі Царства Небесного: і що зв'яжеш на землі, те буде зв'язане на небесах, і що розв'яжеш на землі, те буде розв'язане на небі» (Мт. 16, 18-19). З цієї цитати католики роблять невірний висновок про те, що Церква ґрунтується на апостолі Петрі і без нього немає й не може бути істинної Церкви. Тоді як Церкви бути не може єдино без Господа нашого Ісуса Христа.
Апостол Петро, разом з іншими апостолами, є основиною Церкви тому, що він – апостол, а не тому, що він – Петро.
Ми пам'ятаємо, що однією з суттєвих властивостей Церкви, введених Символом віри, є апостольство (але ніяк не «петрівство»). Наріжним каменем Церкви є Сам Христос, на що недвозначно вказує Павло (Еф. 2, 19-21), а апостол Петро ж, разом з іншими апостолами, є основиною Церкви тому, що він – апостол, а не тому, що Петро.
Кожен, хто перебуває поза спілкуванням з наступниками апостолів – єпископами, – перебуває поза Церквою. Слів святих отців, що підтверджують вказану думку, достатньо, але для більшої ваги давайте подивимося, як про це говорять латинські авторитети:
«На Петрі заснована Церква; це так, – пише блаженний Ієронім Стридонський, – але в іншому місці це говориться й про всіх апостолів, що вона на них побудована і всі вони отримали ключі Царства Небесного... У рівній мірі на них усіх затверджується фортеця Церкви». Дещо інакше розставляє акценти блаженний Августин, кажучи, що «Церква будується на Тому, Кого Петро сповідав».
Ми ясно бачимо, що Спаситель Петру нічого не приписує і нічого не делегує такого, чого не дає іншим апостолам.
Друге євангельське місце, на яке спираються католики в питанні папського примату, пов'язане з Тайною Вечерею, на якій Христос сказав Петру: «Симоне, Симоне, ось сатана жадав вас, щоб вас пересіяти, мов ту пшеницю, я ж молився за тебе, щоб не зменшилась віра твоя; ти ж колись, як навернешся, зміцни браттю свою» (Лк. 22, 31). Тут, за начебто очевидності особливої ролі Петра, ми забуваємо, в якому контексті Спаситель вимовив зазначені слова, адже далі йдеться про майбутнє зречення апостола, і Учитель молиться про зміцнення його віри.
Після звершеної зради апостол Петро розкаявся, а тому, передбачаючи це, Христос вказує йому на необхідність, вже на підставі свого досвіду, утвердження тих, хто вагається у вірі – по-хорошому, це завдання взагалі всякого єпископа. Бачити в наведеному тексті вказівку на якісь особливі повноваження Петра – велика натяжка, яка вперше виникла лише у VII столітті з подачі папи Агафона.
«Тож благаю між вами пресвітерів, співпресвітер та свідок Христових страждань, співучасник слави, що повинна з'явитись: пасіть стадо Боже, що у вас, наглядайте не з примусу, але добровільно по-Божому, не для брудної наживи, а ревно, не пануйте над спадком Божим, але будьте для стада за взір» (1 Петр. 5, 1-3).
Нарешті, третє місце пов'язане з триразовим сповіданням Петром любові до Христа після Його Воскресіння і вказівкою на необхідність «пасти овець» (Ів. 21, 15-17). Ми добре знаємо, що триразове сповідання прямо пов'язане з триразовим зреченням. Пастирство ж, яке є обов'язком будь-якого священнослужителя, латиняни нам пропонують розуміти в сенсі панування. Якщо пастирство Петра має якісь особливі прерогативи, то тоді поставимо риторичне запитання: чому сам апостол у своєму посланні звертається до пресвітерів як рівний: «Тож благаю між вами пресвітерів, співпресвітер та свідок Христових страждань, співучасник слави, що повинна з'явитись: пасіть стадо Боже, що у вас, наглядайте не з примусу, але добровільно по-Божому, не для брудної наживи, а ревно, не пануйте над спадком Божим, але будьте для стада за взір» (1 Петр. 5, 1-3).
Що ж до апостола Павла, то до Риму він прибув раніше за Петра. Очевидно, що для виправдання примата папи щодо Павла не придумати навіть таких натягнутих аргументів, як щодо Петра, тому католицька доктрина про нього замовчує.
У посланні до римлян, що датується найчастіше 58 роком, є одне цікаве місце, де апостол повідомляє, що хоче подати римським християнам «якийсь дар духовний» (Рим. 1, 11). Відповідно, виникає запитання: якщо апостол Петро проповідував у Римі раніше за Павла, то що останній може дати з того, що не міг би дати перший?
Також у посланні при перерахуванні імен відомих Павлу римських християн він не називає імені Петра, тоді як пізніша традиція говорить про те, що Петро протягом 25 років був єпископом Риму. Аналіз імен говорить, що римські християни не були корінними римлянами, не мали організованої церковної структури та ієрархії, що було б неможливо після гаданої більш ранньої там проповіді Петра.
Прибуття апостола Павла до Риму та його мученицька кончина відіграли надважливу роль в утвердженні християнства в столиці, яке проникло навіть до імператорського двору. Це не означає, що особистість апостола Петра менш значуща, просто в даному питанні треба уникати спекуляцій, щоб не впасти в єресь і мати в своїй голові достатньо аргументів, що дозволяють нам самим, дивлячись на апостольський подвиг, зміцнюватися у своїй надії на Христа.
