День, коли християнство вперше стало державною релігією
Міланський едикт – що це таке та яка його роль в історії християнства? Поговоримо про один із знаменитих епізодів взаємин Церкви і держави.
Про святого імператора Костянтина відомо чимало, є серед відомого й відверто визначні речі. Багато християн заслужено вважають одним із найзначніших його діянь видання 15 червня 313 року Міланського едикту. Цей документ дійсно зіграв надважливу роль в історії в принципі та в історії християнства зокрема, а отже варто приділити йому деяку увагу.
Ми знаємо, що перші три століття після Різдва Христового з певною періодичністю у різних регіонах Римської імперії християни зазнавали гонінь. Останнім масовим і одним із найжорстокіших було Велике гоніння імператора Діоклетіана, що закінчилося якраз у 313 році.
Відразу зазначимо, що Міланським едиктом не легалізувалося християнство, а оголошувалась віротерпимість. У документі було написано буквально наступне:
«Коли ми прибули в Мілан, то ми, Костянтин і Лікіній, коли взялися уважно розглядати способи, що стосуються загальної користі й блага, між іншими розпорядженнями чи, краще сказати, перед усіма розпорядженнями визнали за благо зробити постанову, якою охоронявся б страх і благоговіння до Бога, саме визнали за благо християнам та усім віддати на самоволю та дотримання того богослужіння, якого хто забажає, щоб божественна і небесна Сутність, хоч би як Її не називали, була прихильна до нас та до усіх, хто перебувають під нашою владою... Хай рішуче нікому не забороняється обирати да дотримувати християнське богослужіння, але кожному дається на самоволю звертатися серцем до тієї віри, яку хто знаходить згідно с власним переконанням».
В едикті йшлося й про те, щоб повернути християнам усе майно та нерухомість, відібрані в них під час останнього гоніння. Відразу після його видання імператор Костянтин почав активно протегувати Церкві.
Як бачимо, у документі прямо згадується християнство, проте віротерпимість оголошується для всіх. На той час імператор Костянтин вже вважав себе християнином, але хрещення ще не прийняв. Він надихався християнством і, звісно ж, незважаючи на загальну риторику віротерпимості, це був перший крок до формування майбутньої теорії «симфонії» Церкви і держави.
В едикті йшлося й про те, щоб повернути християнам усе майно та нерухомість, відібрані в них під час останнього гоніння. Відразу після його видання імператор Костянтин почав активно протегувати Церкві, на перший погляд, порушуючи власний указ.
Якщо ми уважніше вдивимось хоча б у процитований уривок з едикту, то побачимо, що терпимість пропонувалася для всіх релігій, окрім християнства, якому явно було віддано перевагу. По-хорошому, язичницьким культам просто дозволялося існувати на території Римської імперії. В едикті згадується Бог як Єдиний початок і Єдиний володар всесвіту. Антична філософія вже на момент втілення Сина Божого прийшла до цих ідей, а язичницькі культи все більше віддалялися від грубого і чуттєвого служіння. Костянтин просунувся ще далі. Державу він мислив «носієм» релігії, тому що вона відображає у людському суспільстві Божественну волю про світ.
По-хорошому, язичницьким культам просто дозволялося існувати на території Римської імперії. Але не більше від того.
Складається враження, що оголошеної едиктом свободи ніби немає, але не варто поспішати з висновками, як пише отець Олександр Шмеман: «Це свобода культу – тобто зовнішніх форм богошанування; держава не пов'язує себе більше з жодною з них виключно, але не тому що вона стає релігійно “нейтральною”, а тому що в тому новому релігійно-філософському монотеїзмі, представником якого був Костянтин до свого звернення, всі зовнішні форми релігії, культи всіх богів сходять тією чи іншою мірою до одного Вищого Божества і зрештою “відносні”».
З виданням Міланського едикту помирає язичництво, але при цьому зберігається сприйняття природи держави як теократичної природи, недоторканної та встановленої Самим Богом.
При імператорі Костянтині відбувається ламання язичницького світорозуміння. Що сильно дратувало язичників у християнах у попередні століття? Відповідь: універсальність. Так, саме універсальність, адже кожен язичник вірив, що у кожного народу, землі чи держави є свої боги.
Міланський едикт, оголосивши християнство релігією дозволеною, зробив його й релігією державною. Але християнин не належав до жодного народу, представник будь-якого етносу міг стати членом Церкви.
Так, наприклад, філософ Порфирій стверджував, що шанувати богів слід за батьківськими законами. У цьому сенсі навіть іудеї могли досить спокійно існувати на своїй території в умовах життя Римської імперії. Християни ж здавалися язичникам людьми нестерпними, оскільки фактично скидали колишній уклад розуму. Міланський едикт, оголосивши християнство релігією дозволною, зробив його й релігією державною, але ж християнин не належав до жодного народу, а навпаки, представник будь-якого етносу міг стати членом Церкви. Скидається вузький партикуляризм давніх релігійних уявлень, а християнство оголошується релігією всього людства.
У зазначеному сенсі святий імператор Костянтин дійсно велика людина. Однак, як і все в людській історії, позитивні зміни не можуть бути без неабиякого присмаку гіркоти. Міланський едикт дав не тільки позитивний поштовх для розвитку християнства, а й призвів до чималих негативних наслідків втручання держави у справи Церкви, але це вже інша історія.
