Імператор Костянтин: неідеальний святий
Людям властиво ідеалізувати. Складно не ідеалізувати святих, особливо якщо святий – правитель. У святцях багато князів та імператорів, але один виділяється особливо.
Нескладно здогадатися, що йтиметься про рівноапостольного Костянтина Великого, день пам'яті якого Церква святкує 3 червня. Поговоримо ми не так про його життєвий шлях, як про його епоху та переломний вплив на життя Церкви. За часів мого навчання в духовних школах я стикався як із досить жорсткою критикою імператора Костянтина та його періоду, так і з благоговійним, буквально єлейним виправданням. Обидві позиції були представлені не студентами, ми тоді ще до цього не доросли і думали зовсім про інше, а різними істориками, публіцистами та деякими простими християнами.
Особисто я, після свого входження в Церкву, образ Костянтина Великого спочатку сприймав в ідеалістичних тонах, чи не як приклад реалізації на практиці сформованої пізніше теорії «симфонії влади». Усіх тонкощів та нюансів того складного періоду в історії християнства та Римської імперії ми не зачіпатимемо, але, забігаючи наперед, варто сказати, що особистість імператора та запущені ним процеси настільки складні, що краще взагалі утриматися від заняття позиції на якомусь полюсі думок.
Особистість імператора та запущені ним процеси настільки складні, що краще взагалі утриматися від заняття позиції на якомусь полюсі думок.
Однозначно позитивним та основним діянням Костянтина Великого багато християн вважають видання у 313 році Міланського едикту. На його тлі часто навіть меркне скликання та головування на Першому Вселенському Соборі. Однак це була не просто зміна у сфері церковно-державних відносин та зміна зовнішніх умов життя Церкви – на початку IV століття відбулося глибоке зрушення у самій християнській свідомості.
Як ми знаємо, три попередні століття були епохою мучеників, протистояння християн «не від світу цього» володарам «світу цього». Кожен, хто занурювався у хрещенські води, розумів, що стає громадянином Царства Небесного, що прийшло в силі, перед яким авторитет будь-якого державного утворення, будь-якого правителя зберігається лише доти, доки не вступить у конфлікт із Царством Божим. Але навіть за відсутності прямого протистояння християн і можновладців члени Церкви зберігали внутрішнє почуття інородності по відношенню до всього земного.
Навіть за відсутності прямого протистояння християн і можновладців члени Церкви зберігали внутрішнє почуття інородності по відношенню до всього земного.
З початком епохи Костянтина держава перестає бути ворогом і навіть просто зовнішньою формою організації матеріального буття людини, але перетворюється на союзника та образ буття Небесного.
«Середньовічна Візантія сприймала свою християнську цивілізацію як найвище здійснення історії, – пише протопресвітер Іоанн Мейендорф, – вважалося, що заснувавши «новий Рим» на Босфорі, імператор Костянтин здійснив божественний, включений у саме Боговтілення, задум – насадити початки Царства Божого на землі».
Недоліки такої позиції очевидні – з того часу людство неодноразово намагалося здійснити цей план, але щоразу приходило до краху. Ідея симфонії світської та духовної влади зазнавала численних випробувань, значна частина яких належить до внутрішніх конфліктів. Не дарма саме на першу половину IV століття припадає епоха зародження і подальшого розквіту чернецтва – руху християн, які прагнули зберегти автономію від держави, свою «невідсвітність». Однак, незважаючи на це, у свідомості східних християн імператор Костянтин став зачинателем християнського світу, який увінчав період мучеництва, тоді як західні християни звикли бачити в ньому родоначальника поневолення Церкви державою та приниження висот першохристиянської свободи. Але ж саме за цією свободою християни почали йти у пустині..
Ідея симфонії світської та духовної влади зазнавала численних випробувань, значна частина яких належить до внутрішніх конфліктів.
Щоб краще зрозуміти причини процесів, що виникли за імператора Костянтина, потрібно розглянути його психологічний портрет, а точніше його розуміння влади.
До початку IV століття у Римській імперії вже давно відійшли від грубого сприйняття язичництва. Під впливом еллінської філософії, що багато говорила про Єдиний початок і заснування цього світу, сформувався ідеал теократичної влади. У середині III століття Авреліан вводить культ непереможного Сонця, намісником якого землі є імператор – його образ стає «священним», адже через нього зв'язується небесне і земне. Саме в такому благоговійному ставленні до правителя Риму й виховувався схильний до містичних осяянь Костянтин.
Після зречення Діоклетіана розпочалася боротьба за владу, внаслідок якої для заняття римського престолу Костянтину залишалося знищити лише Максенція. У 312 році він підійшов до стін Вічного міста, напад на який, через позначене ставлення до влади, Костянтин не міг не відчувати як вчинення певного «святотатства». Очевидно, що за такого внутрішнього настрою він шукав якусь іншу сакральну опору.
Класичне житіє говорить, що імператор побачив у небі Хрест і почув слова «Сим победиши». Перемога прийшла до нього завдяки християнському Богу, цим санкціонуючи його світську владу і ставлячи всю імперію під захист Хреста.
Класичне житіє говорить, що імператор побачив у небі Хрест і почув слова «Сим победиши». Найближчі до тих подій історики нічого не говорять про це явище, але свідчать про напоумлення Костянтина уві сні та вказівку зробити на зброї новий знак, найімовірніше, Хрест. Битву біля Мульвійського мосту він виграв і відтоді став вважати себе християнином.
До слова, хрещення імператор прийняв лише перед самою смертю – через двадцять п'ять років після битви. Хоча ми всі чудово знаємо, що тільки таїнство Хрещення по-справжньому робить людину християнином. Виходить, що віра до імператора Костянтина прийшла не через Церкву, але була дана безпосередньо, перед остаточним одноосібним сходженням на римський престол. Перемога прийшла до нього завдяки християнському Богу, цим санкціонуючи його світську владу і ставлячи всю імперію під захист Хреста.
То був початок усіх майбутніх парадоксів візантизму. Рівноапостольний імператор Костянтин зробить ще чимало благих справ, але також і чимало помилок, які вартували Церкві багатьох бід. Але ми з упевненістю можемо сказати, що його роль в історії християнства – колосальна.
* * *
Образ і діяння святого Костянтина Великого можна обговорювати ще довго, проте безперечно одне – він завжди щиро прагнув до Бога і, як пише отець Олександр Шмеман, «жив жагою абсолютного, відблиск небесної правди і краси хотів утвердити на землі. З його ім'ям були пов'язані найбільші земні надії Церкви, мрія про торжество Христа у світі. І ось, любов і вдячність Церкви сильніші за безжальний, але непостійний і часто поверховий суд істориків».
