Його душа відлетіла до Бога прямо з церковного амвона
28 квітня 1963 року на Світлій седмиці, причастившись Святих Христових Таїн, прямо за проповіддю на літургії віддав душу Богу один із яскравих і, на жаль, маловідомих сповідників ХХ століття – владика Стефан (Нікітін).
Вибір життєвого шляху
Народився майбутній святитель у 1895 році в Москві у благочестивій багатодітній сім’ї міщанина Олексія Нікітіна. У 1914 році Сергій (з цим ім’ям владику хрестили в дитинстві) закінчив Першу Московську гімназію, а в 1922 р. із золотою медаллю закінчив медичний факультет Московського університету. Викладачі університету, побачивши перед собою обдарованого розумного юнака, який подає великі надії, пропонували йому продовжити наукову діяльність в університеті. Сергій спочатку бачив себе лікарем-практиком, але над пропозицією замислився. Тоді він уже дружив із майбутнім архімандритом, а на той час талановитим молодим ученим Борисом Васильовичем Холчевим. За його порадою Сергій і вирішив зустрітися зі старцем Нектарієм Оптінським.
Коли недавній випускник побачив отця Нектарія, у нього в голові майнула думка: «Ну ось, я, молодий лікар, приїхав до якогось старого розвалини питати, як мені бути». Тут отець Нектарій звернувся до Сергія із запитанням:
– Ви колись читали про потоп?
Сергій каже:
– Читав, звичайно.
– Але ж Ной сто років будував ковчег і закликав до покаяння. А на нього дивилися і думали: «Е, якийсь старий розвалина, що його слухати».
Розмовляючи зі старцем, Сергій так і не зміг вимовити вголос своє питання. Прощаючись, старець Нектарій почав благословляти його і несподівано сказав: «Лікар-практик, лікар-практик». Так і визначився лікарський шлях молодого фахівця Сергія Нікітіна.
Арешт та ув’язнення
З 1926 по 1931 рік Сергій Олексійович працював у різних медичних установах Москви. У той же час він був активним парафіянином храму святителя Миколая на Маросейці, це й визначило його подальшу долю. Община храму під духовним керівництвом майбутнього новомученика Сергія Мечева жила однією духовною сім’єю. Сергій Нікітін з 1928 по 1930 рр. був старостою цього храму. У 1929 році НКВС заарештувало отця Сергія Мечева. А в 1931 році за звинуваченням у контрреволюційній діяльності був заарештований і Сергій Олексійович.
Від працівників НКВС він не приховував свого ставлення до Радянської влади: «Я вважаю неправильним переслідування Радянською владою релігії, і декларація, проголошена митрополитом Сергієм Страгородським, також неправильна, бо нинішня влада закриває церкви і влаштовує переслідування релігії. Я ж противник цього».
У квітні 1931 року Сергій Олексійович Нікітін був засуджений до трьох років ув’язнення в Красновишерському виправно-трудовому таборі на Північному Уралі.
Допомога блаженної Матрони
У таборі як досвідчений і кваліфікований лікар Сергій Нікітін був призначений на роботу в табірну лікарню, якою він навіть деякий час завідував. Це давало йому можливість допомагати ув’язненим священникам та єпископам. Але ця допомога не проходила непоміченою табірним начальством. В результаті Сергію Олексійовичу загрожував ще один, більш тривалий термін. «Термін тимчасовий, а Бог вічний», – сказав Сергій, коли дізнався про загрозу, що нависла над ним. Але по-людськи йому, звичайно ж, не хотілося, щоб термін ув’язнення збільшувався, і він став сумувати з цього приводу. Хтось йому порадив помолитися блаженній Матронушці, яка допомагає багатьом.
– А де ж Матронушка?
– Біля Рязані.
– Помилуйте, ось я напишу їй, а коли ж буде відповідь?
– А навіщо їй писати? Ось ідіть туди, на річку, і кричіть: «Матронушка, допоможи, допоможи!»
Він так і вчинив. Сталося диво. Відбувши свій табірний термін, Сергій Олексійович був звільнений з ув’язнення, не отримавши додаткового покарання. Пізніше він поїхав у Рязань подякувати своїй рятівниці особисто. Сергій Олексійович побачив перед собою в ящику маленьку жінку – нерозвинену дитину.
– Я за тебе молилася, – сказала блаженна Матрона ще до того, як Сергій хотів розповісти про себе. Преподобна висловила пророцтво Сергію Олексійовичу, що через два роки після того, як він стане єпископом, він помре. (Мабуть, йдеться про блаженну Матрону Анемнясєвську).
Зустріч із біснуватою
Потрібно ще згадати про один показовий випадок, який стався із Сергієм Олексійовичем у ВТТ. Як людина, яка певною мірою перебувала в привілейованому становищі й не піддавалася обшукам, він ніс один із дуже небезпечних послухів. Носив на собі запасні Дари, якими причащалися віруючі у таборі. Якби хтось із начальства табору дізнався про це, то йому, у кращому разі, загрожував би карцер або ще гірше – розстріл.
Якось начальник табору запросив до себе додому Сергія як лікаря, щоб той оглянув його хвору дочку. Коли він увійшов у будинок, дочка начальника почала поводитися неспокійно, гарчати, ховатися, намагалася втекти, кричала, щоб той негайно пішов. За словами батька, раніше він її такою не бачив. Сергій Олексійович зрозумів, що психічна хвороба дочки цієї людини була насправді біснуванням. Нечистий дух, що жив у ній, знаючи, що лікар, який увійшов, має при собі Христові Дари, став реагувати на це крайнім занепокоєнням і страхом. Але, звісно, Сергій начальнику табору про це нічого не сказав.
Таємне священство
Після звільнення з табору Сергію Олексійовичу не можна було проживати ближче, ніж за 100 км до Москви. Тому він жив та працював у Володимирській області. До цього періоду життя відноситься його тісне спілкування зі сповідником єпископом Афанасієм (Сахаровим).
Точна дата висвячення владикою Афанасієм Сергія нам невідома. Цілком можливо, що висвячений він був ще в той час, коли був у таборі. Як би там не було, посвячення в сан було таємним, тому що Сергій Олексійович, як і владика Афанасій та його духовник Сергій Мечев, належали до «непоминаючих», тобто тих, хто вважав, що митрополит Сергій Страгородський узурпував церковну владу незаконно.
Працюючи лікарем, отець Сергій проводив богослужіння вдома ночами, намагаючись не привертати до себе уваги. Подібні молитовні бдіння були пов’язані з великою небезпекою, оскільки він був єдиним лікарем на всю округу. Тому люди до нього по допомогу зверталися не лише вдень, а й уночі. Про таємне священство отця Сергія було відомо дуже малій кількості людей.
Дружина отця Гліба Каледи, матушка Лідія, так згадувала той час: «Оскільки ми були непоминаючими, то ходили до церкви тільки до всеношної, а з літургії йшли після єктенії про оглашенних. Нами хтось керував, а хто – я не знала. Практика була така: ми писали сповідь, хтось її відвозив до священника, і через десять днів нам дозволялося причащатися запасними Святими Дарами, що зберігалися в нас удома. Я особисто не знала, кому передавалися мої сповіді. Мама передавала комусь. Але потім я збунтувалась і сказала, що не можу без живого спілкування – тільки писати і все. Тоді мені й сказали, що таємним священником є Сергій Олексійович Нікітін».
Вихід із підпілля
Після обрання Патріархом Алексія Першого владика Афанасій (Сахаров) закликав усіх, хто залишився живим, непоминаючих до літургійного спілкування з Московською Патріархією. У 1950-му році священник Сергій Нікітін вирішив вийти на відкрите служіння. У свою єпархію його прийняв єпископ Ташкентський і Середньоазіатський Гурій (Єгоров).
У владики Гурія була звичай давати випробування молодим ставленикам і тим священникам, які прийшли до нього з катакомбних церков. Він посилав їх на найбідніші парафії, де їм доводилося існувати буквально на межі виживання. Так само він вчинив і з отцем Сергієм. В одній з парафій у містечку Курган-Тюбе на кордоні з Афганістаном його попередником виявився священник, який не відслужив там жодної літургії, зате «зціляв» усіх хворих «чудодійними» килимками. Коли отець Сергій почав служити на цій парафії, проти нього збунтувався псаломщик, який не звик до таких служб.
На іншому приході до храму до отця Сергія не приходила жодна людина. Там жили таджики-мусульмани, які вирощували бавовну. Отець Сергій служив один, без кліроса та паламаря, а після служби виходив на амвон і вимовляв проповідь у абсолютно порожньому храмі. «Людей у храмі немає, але ангели там обов’язково присутні», – говорив він.
Після того, як отець Сергій захворів на черевний тиф, владика Гермоген (Голубєв), який змінив єпископа Гурія (Єгорова) на цій кафедрі, перевів служити батюшку в молитовний дім на околиці Ташкента. Але здоров’я отця Сергія погіршувалося, він дуже важко переносив спеку, і коли владика Гурій (Єгоров) запросив його до себе в Дніпропетровську єпархію, то він, не роздумуючи, погодився.
Посвячення в єпископа
У січні 1959 року протоієрей Сергій був пострижений архієпископом Гурієм у чернецтво з ім’ям Стефан та поставлений настоятелем невеликого жіночого монастиря у Дніпропетровській єпархії. Черниці полюбили свого духовно-досвіченого, вдумливого та молитовного отця. З теплим почуттям і глибокою повагою вони згадували його потім багато років.
У квітні 1960 року архімандрит Стефан був висвячений на єпископа Можайського, вікарія Московської єпархії. Пам’ятаючи пророцтва блаженної Матрони, владика Стефан почав готуватися до смерті.
Настав час хрущовських гонінь на церкву. Єпископ Стефан мужньо тримав удари безбожної влади, спрямовані проти Церкви, захищав свої парафії, зміцнював духовенство, ревно стежив за тим, щоб священники з гідністю несли довірене їм від Бога служіння. Поступово нервова та психологічна напруга далася взнаки. У квітні 1962 року з владикою Стефаном стався інсульт, який серйозно похитнув його здоров’я. Рух однієї руки був паралізований, святитель почував себе погано, сильно стало боліти серце. Келійниця старця, літня черниця Катерина, яка була з ним ще в Самарканді, коли побачила, що архієрей збирається в такому стані йти на службу, сказала: «Владико, та Ви ж на службі помрете». «Дай то Бог, дай то Бог», – відповів він.
Смерть праведника
Смерть владики Стефана була дуже, якщо так можна сказати, красивою. Будь-який священник вважав би для себе таку смерть великою милістю Божою. Останнє богослужіння святителя проходило з найбільшим благоговінням, тихо, скромно, молитовно, людей було мало. Причастившись святих Тіла та Крові Господньої, владика Стефан вийшов на амвон сказати проповідь:
«Дорогі брати та сестри! Жони-мироносиці служили Христу під час Його земного життя. Залишивши всі свої маєтки, оселі й усі мирські турботи, вони завжди були з Господом, супроводжували Його і сприяли поширенню Його вчення. А як ми за наших умов можемо бути з Господом? Де найбільше перебуває Господь? У храмі найбільше перебуває Господь і благодать Божа. Тому ми повинні поспішати в храм і якомога частіше і довше перебувати в ньому, щоб бути з Господом, служити Йому щирою молитвою, дотримуватися Його заповідей, любити один одного…».
З цими словами владика Стефан похитнувся, його підхопили руки дбайливих людей, які стояли поруч. А душа цього праведника вже сходила у світлі горні обителі, піднімаючись усе вище та вище до Божого престолу. Похований святитель у селі Акулово, Московської області. Ми сподіваємося, що мине ще трохи часу, і владика Стефан буде канонізований у лику святителів.
Упокой, Господи, раба Твого єпископа Стефана та його святими молитвами помилуй нас, грішних.
