Історія життя протоієрея Василія Швеця
10 березня виповнюється 11 років від дня смерті протоієрея Василія Швеця, нашого співвітчизника, духовника сотень людей, ревного подвижника благочестя.
Читаючи біографію цього священника, хочеться вигукнути словами царственного псалмоспівця: «Дивний Бог у святих своїх!» (Пс. 67:36). Колишній силовий атлет та лаборант-рентгенолог Василь прийняв висвячення у п’ятдесят років. Доживши до дев’яноста чотирьох, він ніколи не дозволив зробити собі жодного уколу і не випив жодної пігулки. Але головна його заслуга в тому, що, ставши на шлях віри вже в похилому віці, отець Василій встиг здобути безліч благодатних дарів.
Дитячі роки
Народився майбутній старець 24 лютого/9 березня 1913 року в селі Ставниці Хмельницької області у багатій багатодітній селянській родині. Його дід по батькові був читцем і мав репутацію дуже благочестивої людини. Дід по матері брав участь у взятті Парижа в 1812 році й півстоліття був старшиною волості, яка включала більше двадцяти сіл. Він знав при цьому всіх вдів та сиріт, які жили в його волості, пам’ятав, на який період вони мають запаси їжі.
Батька Василь втратив рано. Той надірвався, коли зривав ворота з палаючої комори. Виховувала сина мама, яка була ревною християнкою, займалася благодійністю, опікала сиріт та бідняків. Після трагічних подій Жовтневого перевороту сім’я була розкуркулена й зазнала гонінь.
Довоєнне життя
У шістнадцять років Василь вирушив на Донбас працювати в шахтах, одночасно здобував освіту у вечірній школі для робітничої молоді, а потім і в технікумі. Коли під час навчання у технікумі з’ясувалося, що юнак із куркульської сім’ї, його відрахували. Далі були навчання в артилерійському училищі, робота матросом і експедитором, поки його не призвали на строкову військову службу. З 1939 по 1940 рр. Василь бере участь у Фінляндській війні. Між Фінською та Великою Вітчизняною війною він брав участь у будівництві укріпрайону на Балтійському морі, керуючи роботою сотень ув’язнених.
Тоді його вразило, як багато людей отримали строк без усякої провини. І він намагався допомагати їм чим міг. Якось із цією метою Василь закупив у естонців рибу для годування ув’язнених, за що за доносом був звинувачений у зв’язку з фінами та заарештований. Але з Божої милості йому вдалося виправдатися.
Перед початком війни заарештовували всіх військовослужбовців із неросійськими прізвищами. Малограмотні особисті вважали, що Швець – це німецьке прізвище та заарештували Василя знову. З Божої милості йому вдалося довести, що його прізвище українське і жодного відношення до німців не має.
Коли німецько-фашистська авіація стала бомбардувати цей укріпрайон, виникла паніка. Потрібно було оголошувати евакуацію, але ніхто не хотів брати на себе відповідальність, щоб не зазнати розстрілу. А вказівок від вищого начальства не надходило. Тоді Василь узяв на себе цю діяльність, організував евакуацію, за що був звинувачений у розкраданні стратегічних запасів сировини. Йшлося про продукти, які були видані евакуйованим, щоб ті не голодували в дорозі. Але оскільки було зрозуміло, що інакше провіант дістався б німцям, Василя й цього разу виправдали.
Роки Великої Вітчизняної війни
Якоїсь особливої релігійної налаштованості та прагнень у ті роки Василь не виявляв, хоча у Бога вірив і віру свою не приховував. Одного разу на самому початку війни він ледь не загинув – загруз у болоті майже до шиї, і тоді, згадавши Бога, звернувся до Нього з гарячою молитвою: «Господи, якщо залишуся живим, обіцяю Тобі, що послужу Тобі,.. я послужу Тобі, тільки не дай тут потонути!» У цей же момент одна нога стала на щось тверде, потім і друга нога знайшла опору.
Війну Василь пройшов з першого до останнього дня як молодший сержант 1061-го стрілецького полку 272-ої стрілецької дивізії. Він завжди знаходився на передовій у мінометному дивізіоні. Промисел Божий зберігав його, за всі роки битв не отримав жодного поранення. Відрізняючись богатирською силою, Василь організував трупу, що виступала перед бійцями з акробатичними та силовими номерами.
Якось, коли Василь жонглював двома гирями вагою по 33 кг кожна, командарм, що сидів у залі, не повірив, що гирі справжні, й вийшов на сцену, щоб викрити силача. Але ледве зміг відірвати гирі від підлоги під сміх усіх, хто зібрався. Зрозумівши свою помилку, воєначальник наказав давати подвійний пайок Василю, який той і отримував до кінця війни.
Після перемоги боєць-силач залишився в окупаційних військах до особливого розпорядження. Виступав він на сцені й перед союзниками. Демобілізувався у листопаді 1945 року з Німеччини після серцевого нападу на сцені, коли піднімав одним пальцем кількох дівчат.
Післявоєнні роки
Повернувшись після демобілізації до Ленінграда, Василь у 1948 році влаштувався на роботу препаратором у Центральному рентгенологічному радіологічному та раковому інституті й одночасно навчався на курсах рентгено-фото-макро-мікрозйомки, а через рік перейшов до Інституту онкології Академії медичних наук лаборантом рентгенівського відділення.
Закінчивши курси фотографа-рентгенолога, Василь п’ять років займав посаду завідувача фото-макро-мікролабораторії у медінституті. Будучи досвідченим постачальником, Василь Федосійович роздобув унікальну німецьку апаратуру й створив найкращу в країні гістологічну лабораторію. До нього приїжджали вчені та медики з усієї країни готувати матеріал для дисертацій, платили за допомогу в роботі (ці гроші згодом були витрачені на відновлення храму у Кам’яному Кінці). Тут він познайомився із учнями академіка Павлова. Їхні розповіді про глибоко віруючого академіка справили на Василя Федосійовича величезне враження.
Підготовка до священства
Переломним моментом у житті Василя стала зустріч із преподобним Серафимом Вирицьким. Після першої ж нічної бесіди зі старцем Василь оселився у Вириці, купивши у селищі половину будинку. З цього часу церква зайняла головне місце в його житті.
Василь близько спілкувався з багатьма подвижниками XX століття: преподобними Серафимом Вирицьким, Кукшею Одеським, Симеоном Псково-Печерським, схиігуменом Саввою, Амфілохієм Почаєвським. Близько знав валаамських старців, що жили у Псково-Печерському монастирі. У 1954 році Василь вперше приїхав у Печори, сповідався у старця Симеона, і з того моменту став приїжджати до нього постійно.
Отець Симеон дозволяв йому жити у своїй майстерні й, за словами батюшки, це був один із найщасливіших періодів у його житті. Старець часто розмовляв з ним допізна, розповідаючи про своє життя. Багато фотографій, які прикрашають нині житіє преподобного Симеона, зроблено Василем. Старець Симеон благословив свого духовного сина на священство, передбачивши його довге життя.
Одним із сигналів про те, що настав час йти з науки і розпочати служіння Богу, став обшук, який міліція влаштувала в лабораторії Василя. Там були духовні книги, ікони, святині – все це забрали у відсутності господаря. Викликали його на бесіду, під час якої Василь жорстко зажадав повернути все, що органи вилучили з кабінету, сказавши, що всі духовні книги куплені у букіністичних магазинах, про що свідчать штампи із зазначенням ціни. Служителі органів хотіли викрити Василя у релігійності та залякати, але нічого у них не вийшло, – книги повернули та вибачилися.
Прийняття сану та служіння
1955 року Василь звільнився з інституту й почав підготовку до прийняття священства. Він почав служити псаломщиком у храмах Ленінграда й вступив на заочне навчання до Ленінградської семінарії, яку закінчив екстерном у 1958 році. У 1963 році у віці п’ятдесяти років він прийняв священний сан. Ставши священником Свято-Миколаєвського храму села Кам’яний Кінець Псковської області, отець Василій взявся за настоятельство з властивою йому наполегливістю. Своїми руками робив усі будівельні роботи: розпилював та зводив ліси, розписував храм, ремонтував та фарбував дах. Ця риса збереглася в ньому до глибокої старості, він і в 70 років кував кувалдою сходи і встановлював їх, в 75 років фарбував хрест на куполі заввишки 70 метрів тощо.
Гроші на будівництво отець Василій заробляв, коли їздив на запрошення вчених до Ленінграда для того, щоб зробити специфічні фото для медичних дисертацій. Саме місце служіння старця стало популярним місцем паломництва. Батюшка мав дар слова, умів і любив розмовляти з людьми, був ревним подвижником і молитовником. Подружні пари, які нерідко приїжджали до нього, в один день після підготовки приймали відразу п’ять таїнств: хрещення, миропомазання, сповіді, причастя та вінчання.
Через 15 років служіння у Кам’яному Кінці отцю Василію запропонували стати священником у Пюхтицькому монастирі. Перед від’їздом він поїхав велосипедом до храму, щоб попрощатися з парафіянами, але по дорозі впав і зламав ногу. Про цей момент свого життя батюшка згадував: «Біль жахливий, лежу я на землі й кажу: дякую Тобі, Господи, що навчив мене, безумця! Нікуди я звідси не піду!»
З 1980-х років отець Василій влаштовує при храмі скит зі строгим статутом, тут постійно живуть кілька людей. Літургію служить часто, приїжджає безліч паломників – до 50 людей щодня. У 1980-і роки батюшка регулярно їздив на сповідь до отця Кирила (Павлова) у Троїце-Сергієву лавру.
Духовний образ старця
Життя отця Василія на приході було неспокійним: постійні конфлікти з уповноваженим, виклики до начальства, погрози, штрафи за те, що хрестив і служив молебні в селах, вдома, за будівництво сторожки при храмі, за хресні ходи… Влада змусила правлячого архієрея відправити отця Василія на спокій за віком, про що прийшов указ. Батюшка сховав цей указ у гаманець і продовжував служити. Владика був задоволений таким результатом справи.
Отець Василій багато років молився ночами зі сльозами. Молитва зігрівала його, навіть у крижаному вівтарі під час молитви він обливався потом. Багато разів йому пропонували чернечий постриг, але старець відмовлявся й казав: «Я й так чернець за духом». Батюшка вирізнявся вкрай благоговійним і ревним звершенням богослужінь, які у нього відрізнялися суворим дотриманням усіх статутних законів. Отець Василій був також суворим постником і навчав посту всіх, хто приїжджав до нього. Після війни перестав їсти м’ясо, а невдовзі й яйця. Ставши священником, перестав їсти молочні продукти. Рибу їв лише на Великдень. Чай і каву ніколи не пив, майже не їв солі. Не вживав їжі в перший і Страсний тиждень Великого посту, всі п’ятниці й напередодні всіх святкових служб. Спав якомога менше. До глибокої старості зберіг батюшка бадьорість та сили. Лікувався лише народними засобами.
Старець був людиною вогняного темпераменту, і з ним було не завжди легко, але він залишався справжнім подвижником, подібним до стародавніх старців, не даючи собі жодної хвилини спокою. Навіть далека від Церкви людина, перебуваючи поруч із ним, могла відчути його любов до людей і Бога, а віра батюшки була здатна творити чудеса. Не раз старець своєю порадою та співчуттям вирішально впливав на життя та долі багатьох людей.
Останні роки життя
Вийшовши за штат у листопаді 1990 року, отець Василій до 1995 року часто їздив служити на Кам’яний Кінець. Жив у Москві та у Псковських Печорах. Головним змістом його життя у ці роки стала місіонерська діяльність у всій країні. Господь сподобив його відвідати багато святих місць за кордоном: старець побував у Єрусалимі, Греції, Італії, Польщі. За характером, за жвавістю та активним ставленням до життя йому треба було постійно перебувати серед народу.
Молитва старця часто зцілювала людей від раку, інших тілесних і душевних хвороб. Стражденним він радив сповідатися, соборуватися, причащатися. З його благословення хворі занурювалися у святі джерела. Отець Василій готував також особливу мазь із недогарків напрестольних свічок, лампадної олії з престолу, афонського ладану, додаючи освячену воду. Перед цим він три дні не вживав їжі, не пив води, а під час приготування мазі безперервно читав молитви. Зараз цю мазь роблять за його рецептом у деяких монастирях.
Батюшка їздив по всій країні та соборував православних людей на квартирах. Після звершення таїнства багато хто зцілювався від тяжких хвороб. У спілкуванні з людьми отець Василій нерідко юродствував, говорив притчами, через що його багато хто не розумів.
Праведна смерть
В останні роки отець Василій жив у місті Печори Псковської області. Господь очищав його про душу для Царства Небесного старечою неміччю та багатьма хворобами. Спочатку його возили до монастиря служити і причащатися. Потім причащали регулярно вдома. За двадцять днів до смерті були сильні болі три дні, потім біль послабшав. Останні сімнадцять днів життя старець нічого не їв, а сім днів не пив, але до останнього дня переживав пасхальну радість, намагався співати «Воскресіння Христове бачивши». Перед смертю напружено молився, намагався хреститись. Наприкінці три рази глибоко зітхнув і віддав дух. Поховали протоієрея Василія у печерах Псково-Печерського монастиря в окремій крипті.
Упокій, Господи, душу спочилого раба Твого протоієрея Василія і його святими молитвами помилуй нас, грішних.
У написанні публікації використовувалися спогади про старця Василія письменника Олександра Трофімова.
