Скільки насправді було Вселенських Соборів

6 лютого 2022 р. ієрарх Елладської Православної Церкви, митрополит Пірейський Серафим під час проповіді на літургії заявив, що Константинопольський Собор, що відбувся при святому Патріарху Фотію в 879-880 рр.. є Восьмим Вселенським Собором. «Святий Восьмий Вселенський Собор – той, якому ми зобов'язані нашим Православ'ям, з силою, вірою і міццю засудив єресь Filioque, тобто додавання до «Символу віри», і піддав анафемі всякого, хто в майбутньому захоче що-небудь додати до істини», – сказав ієрарх.

Це висловлювання багатьох здивувало, адже ми звикли до того, що Вселенських Соборів було сім, і останній з них відбувся в Константинополі в 787 р. Але ця думка в богословській науці поділяється далеко не всіма. Наприклад, Собор 879-880 рр.., який згадав митрополит Серафим, називали Восьмим Вселенським Собором такі відомі церковні діячі та святі як Феодор Вальсамон (XII ст.), Ніл Фессалоникський (XIV ст.), Ніл Родоський (XIV ст.), Симеон Фессалонікський (XV ст.), св. Марк Ефеський (XV ст.), Геннадій Схоларій (XV ст.), Досифей Єрусалимський (XVII ст.) та інші. Католицька церква до XII ст. офіційно визнавала цей Собор Восьмим Вселенським.

Другим, але значно менш відомим і менш явним прикладом є Константинопольський Собор 1351 р., на якому було затверджено православне вчення святителя Григорія Палами про Нетварне Світло. Відомий церковний письменник і правник XIV ст. Ніл Родоський назвав його Дев'ятим Вселенським у своєму творі «Коротка історія Вселенських Соборів». Про те, чому він мав на це певні підстави, скажемо нижче, а зараз спробуємо розібратися в тому, які існують критерії надання того чи іншого собору статусу Вселенського.

Критерії «вселенськості» соборів

Найбільш розповсюдженою є думка про те, що Вселенським собор робить наступне:

• на Собор повинні зібратися представники всіх Помісних Церков;
• рішення Собору повинні відповідати рішенням всіх попередніх Вселенських Соборів;
• рішення Собору повинні бути прийняті всією повнотою Церкви;
• остаточно статус Вселенського за Собором закріплює наступний Вселенський Собор.

Однак, всі ці критерії не є незаперечними з історичної або логічної точки зору.

По-перше, перші Собори відбувалися тоді, коли ще поняття Помісної Церкви в нашому сьогоднішньому розумінні не сформувалося взагалі. Так звана пентархія була оформлена тільки на Четвертому Вселенському соборі у 451 р. Спочатку пентархія являла собою п'ятірку головних єпископських кафедр і тільки з часом це поняття розвинулося в поняття Помісної Церкви з її канонічною територією, системою управління і так далі.

По-друге, представництво Римської Церкви на всіх Вселенських Соборах обмежувалося лише кількома легатами, а на Другому Вселенському Соборі в Константинополі в 381 р. навіть і їх не було. Більш того, тодішнього римського папу Дамасія навіть не поставили до відома про відкриття Собору. На Шостому і Сьомому соборах не були присутні всі східні патріархи. Кількість учасників Вселенських Соборів значно варіювалася, як і їх кількісне представництво від кожної Помісної Церкви.

Історія знає також і собори, які скликалися імператорами як вселенські і в яких брали участь представники всіх Помісних Церков, але які в підсумку були визнані розбійницькими або отримали статус «помісних». До таких можна віднести собори в Сардиці (343 р.), Риміні (359 р.), Ефесі (449 р.), Константинополі (754 р.) та інші.

По-третє, відповідність рішень Собору всім попереднім Вселенським Соборам може розумітися як відповідність за духом, бо за буквою в більшості своїй Собори були присвячені різним питанням. А така відповідність «за духому» завжди залишає поле для різних зловживань, перекручених тлумачень та інтерпретацій.

По-четверте, прийняття рішень Собору всією повнотою Церкви відбувалося далеко не відразу. Наприклад, після Першого Собору в 325 р., що засудив аріанство, ця єресь не зникла, а навпаки восторжествувала. Як раз-таки православні єпископи відлучалися від церковного спілкування, піддавалися гонінням і вирушали у заслання. І так було аж до Другого Вселенського Собору 381 р.

Крім того, рішення Вселенських Соборів приймалося далеко не всіма. Яскравим прикладом цього є Халкідонський Собор у 451 р., що засудив монофізитство. Його рішення не визнає досі величезна кількість християн. Це так звані дохалкідонські церкви: вірменська коптська, сіро-яковитська та інші. Для того, щоб приблизно уявити собі масштаби відпадання від Церкви, скажімо, що наприклад, на території Африки Олександрійська православна Церква сьогодні за кількістю вірян в 15-20 років (!) разів менша за монофізитську Коптську.

По-п'яте, твердження, що Вселенським Собор визнає наступний Вселенський Собор взагалі суперечить елементарній логіці, оскільки поки цей «наступний» Собор у свою чергу не буде визнаний Вселенським «наступним-наступним» Собором, він не має статусу Вселенського, а значить і його рішення не мають «вселенського» авторитету. Наприклад, якщо вважати, що Вселенських Соборів було сім, то Сьомий може бути визнаний тільки Восьмим Вселенським, а коли його не було, то і Сьомий Собор не може отримати статус «вселенського», а отже він не може визнати Вселенським Шостий Собор і так далі.

Всі ці міркування наведені не для того, щоб заплутати вірян, а з метою показати, що будь-яка спроба встановити чіткі юридичні критерії «вселенськості» Соборів заздалегідь приречені на невдачу. Визнання Соборів Вселенськими, а краще сказати, визнання їхніх рішень істинними, це питання не стільки критеріїв або юридичних формулювань, а швидше питання віри і досвіду життя в Церкві.

Для чого збиралися Вселенські Собори

Приводом для скликання Вселенських Соборів були єресі. Всі Вселенські Собори скликалися імператорами для обговорення конкретного єретичного вчення і для формулювання істинного вчення Церкви з даного питання. Причому ці єретичні вчення не просто існували в абстрактній теоретичній формі, а захоплювали розум величезної кількості людей, що було не тільки загрозою Церкві, але і загрозою єдності імперії. Саме на таку загрозу і реагували імператори, скликаючи Вселенські Собори.

Тут, до речі, і можна побачити промисел Божий, адже імператорам насамперед потрібен був мир в державі, і вони бажали, щоб учасники Собору прийшли до якогось рішення, яке влаштувало б усіх. Наприклад, святий імператор Костянтин Великий, відкриваючи I Вселенський Собор у Нікеї, звернувся до його учасників з такими словами: «Не баріться, о друзі, служителі Божі і раби загального нашого Владики Спасителя! Не зволікайте розглянути причини ваших розбіжностей в самому їх початку і вирішіть всі спірні питання мирними постановами. Через це ви зробите угодне Богові і доставите найбільшу радість мені, вашому співслужителю».

Вселенським Собор робить також і його порядок денний, ті питання, які він покликаний дозволити. Відповідно Вселенські Собори – це Собори, на яких вирішувалися вкрай важливі для існування самої Церкви питання.

Однак завжди виходило так, що Собор приймав постанови, які не були компромісом і не примиряли сторони, а чітко і недвозначно окреслювали істинне вчення Церкви в тому чи іншому питанні. Наприклад, Третій Вселенський Собор у 431 р. був скликаний із питання правильного іменування Пріснодіви Марії. Деякі стверджували, що Її слід називати «Людинородицею», оскільки вона не могла народити Божу Іпостась. Інші наполягали на іменуванні «Богородиця». Компромісним варіантом, який пропонував тодішній Константинопольський патріарх Несторій, було слово «Христородиця», проти якого не може бути ніяких заперечень по суті, і яке міститься в творах деяких святих отців, причому як ранніх, так і пізніх.

Але Ефеський Собор постановив Діву Марію іменувати саме Богородицею, і засудив Несторія, що потягло за собою подальші негаразди, але виявилося абсолютно правильним з точки зору догматичного богослов'я.

Тому, повертаючись до питання про критерії «вселенськості» Соборів, можна стверджувати, що Собор Вселенським робить також і його порядок денний, ті питання, які він покликаний вирішити. Відповідно Вселенські Собори – це Собори, на яких вирішувалися вкрай важливі для існування самої Церкви питання. Питання, без вирішення яких ставала скрутною сама рятівна місія Церкви на землі, тому що, не відокремивши зерна від плевел, Церква вже не могла вести стадо Христове правильним шляхом у Царство Боже.

Якщо з цієї точки зору розглядати Константинопольський Собор 879-880 рр.. та Константинопольський Собор 1351 р. (основний Собор в «ісихастських» спорах), то є підстави стверджувати, що вони можуть бути визнані Вселенськими Соборами.

Константинопольський Собор 879-880 рр..

Цей Собор відповідає практично всім критеріям «вселенськості» Соборів, а саме:

• на ньому були представлені всі п'ять Патріархатів або Помісних Церков, включаючи Римську;
• всі рішення Собору відповідають духу рішень всіх минулих Вселенських Соборів і взагалі всьому православному віровченню;
• відбулася рецепція рішень Собору, тобто вони були схвалені всіма Помісними Церквами, включаючи Римську;
• Собор виніс віроповчальне визначення, по-суті відкинувши єресь Filioque.

Єдиний формальний критерій, який не був виконаний по відношенню до цього Собору – це те, що він не був визнаний Вселенським наступним «вселенським» Собором. Але, по-перше, наступного «вселенського» Собору просто не було, по-друге, про логічну неспроможність даного аргументу було вже сказано вище, а по-третє, цей Собор все ж визнавався Вселенським аж до XII ст. на Заході, а на Сході до цього дня, правда, не всіма.

Трохи детальніше слід зупинитися на тому віроповчальному визначенні, яке виніс Собор з приводу єресі Filioque. Тут теж не так все просто. Формально вчення про Filioque не тільки не було засуджено, але і не згадано в Актах Собору. Більш того, воно не розбиралася предметно на Соборі і з цього питання не було ніяких обговорень. Собор лише заборонив під загрозою анафеми робити які-небудь доповнення в Нікео-Царгородський Символ віри. «Однак якщо хтось насмілиться заново переписати і перейменовувати «Правило Віри» в якомусь іншому викладі, окрім хіба цього священного Символу, <...> спотворювати це найдавніше священне і поважне визначення з допомогою підроблених слів, додавання, применшень. <...> його слід відлучати зовсім, якщо він є кліриком, або віддати анафемі, якщо він є мирянином», – свідчив відповідний Орос Собору.

Однак це не змінює суті питання. В ті часи всім було відомо, що латинські місіонери в Болгарії проповідують Filioque як вчення Церкви, за Болгарію йшов спір між Римом і Константинополем, і всі розуміли, що заборона Собору 879-880 рр.. вносити які-небудь доповнення до Символу віри спрямований саме проти цієї єресі. А докладний розбір того, що це – саме єресь, міститься в листах Константинопольського патріарха Фотія: «Слово таємнознавче про Святого Духа» і «Окружне послання Східним Архієрейським Престолам».

Більш детально про Константинопольський Собор 879-880 рр.. і події навколо нього можна ознайомитися в статті «Про «Восьмий Всесвітній» Собор і нинішні часи».

Константинопольський Собор 1351 р.

Якщо за основний критерій «вселенськості» брати склад учасників, то, безумовно, цей Собор не може претендувати на звання Вселенського. Хоча він був найбільш представницьким з усіх, так званих «ісихастських» соборів 1341, 1347 і 1351 рр.., але навіть на ньому були присутні архієреї майже виключно Константинопольського патріархату і то в невеликій кількості, приблизно 50 осіб. Однак якщо дивитися на те, наскільки важливими були питання, що розглядаються на Соборі і як вони вплинули не тільки на православне богослов'я, але і на духовне роблення, в першу чергу монахів, а також і мирян, то можна з упевненістю віднести Константинопольський Собор 1351 р. до переліку найважливіших Соборів Церкви.

Рецепція цього Собору сталася практично відразу. Вже через кілька років рішення Собору визнали Болгарська, Сербська та Руська Церкви (остання в той час ще входила до складу Константинопольського патріархату), а протягом XIV ст. практично всі Помісні Церкви визнали цей Собор. Що ж стосується віровчення, затвердженого на цьому Соборі, то воно є невід'ємною частиною православного догматичного богослов'я.

Передісторія «ісихастських» соборів така. У 1316 р. 20-річний Григорій Палама, потомствений візантійський аристократ, наближений до імператорського двору, пішов на Афон і віддався подвижницькому життю і, зокрема, безперестанній розумній молитві Ісусовій, якою традиційно займалися подвижники Святої Гори. У 1330 р. на Афоні з'явився якийсь учений чернець Варлаам, який приїхав з Італії. Він зовнішнім чином познайомився з цією діяльністю і став не просто критикувати його, але й відкрито насміхатися над ним. Одним з головних питань, щодо якого виник спір, було питання про природу Фаворського Світла, досягнення якого було результатом духовного діяння ченців-ісихастів. Варлаам стверджував, що природа цього Світла є створеною, ісихасти – що вона нетварна. Святитель Григорій Палама написав кілька праць, в яких доводив нетварність Фаворського Світла і те, що ісихасти стають причетні до цього нествореного Світла.

Віровчення, затверджене на Константинопольському Соборі 1351 р., є невід'ємною частиною православного догматичного богослов'я.

У 1341 р. в Константинополі в храмі Святої Софії відбувся диспут святителя Григорія Палами з Варлаамом Калабрийським, що стосується природи Фаворського Світла. Константинопольський Собор 1341 р. визнав правоту святителя Григорія і затвердив вчення про те, що Бог є незбагненним у Своїй сутності, але в Своїх енергіях, які є нетварними (Фаворське Світло), Бог доступний пізнанню і сприйняттю людиною. Вчення Варлаама відповідно було визнане єрессю, а сам він відлучений від Церкви.

Однак «ісихастські» суперечки на цьому не закінчилися. Як і в випадку з Першим Вселенським Собором, що засудив аріанство, після якого воно навпаки перемогло, незабаром після Собору 1341 р. перемогло вчення Варлаама. Це вчення підтримали такі впливові діячі того часу, як вчений болгарський чернець Акіндин, філософ Никифор Григора, патріарх Іоанн XIV Каліка, а також імператор Андронік III Палеолог. Святителя Григорія звинуватили в тому, що він сіє смуту, а в 1344 р. відлучили від Церкви і посадили у в'язницю, де він провів 3 роки. У 1347 р. патріарх Іоанн XIV був позбавлений влади і його місце зайняв Ісидор I Вухирас, який звільнив Григорія з в'язниці і возвів у сан архієпископа Солунського.

У 1351 р. в Константинополі відбувся Собор, який затвердив 6 догматичних формулювань:

• у Бога існує відмінність між сутністю й енергією;
• енергія нетварна;
• це розходження не привносить складності в Бозі, оскільки мова йде не про дві сутнісні реальності, але сутність і енергія належать єдиному Богові;
• святі отці використовували терміни «Бог» і «Божество» для позначення енергій;
• святі отці говорили про сутність, що вона перевершує енергію;
• святі отці ясно вчили про «непричастність» Божественної сутності, але в той же час говорили про реальну участь в Божественному житті або енергії Бога.

Як бачимо, це концептуальні положення, які формулюють православне вчення про Бога і Його енергії. Вони підтверджуються багатовіковим досвідом духовного життя подвижників як давніх часів, так і сьогодення. Важливість рішень Константинопольського Собору 1351 р., а також їх прийняття всією повнотою Церкви, дозволяє говорити про цей Собор як про Вселенський.

Висновок

Необхідно відзначити, що спроби якось обмежити кількість Вселенських Соборів якоюсь цифрою досить неспроможні. Поширена думка про те, що Вселенських Соборів може бути тільки за кількістю семи дарів Святого Духа (таїнств Церкви) не витримує серйозної критики. А за великим рахунком, суперечить догмату про Церкву, оскільки забирає у Неї можливість соборного винесення рішень після Сьомого Вселенського Собору. Церква в цьому випадку виявляється безголосою, не має можливості висловити свою думку. Але ж дія Святого Духу у Церкві незмінна і буде довіку, а проявляється ця дія саме на Соборах.

Цікавий історичний факт: після Четвертого Вселенського Собору в Халкідоні його прихильники, побоюючись, аби монофізити не зібрали ще один собор під виглядом вселенського і не скасували б рішення Халкідонського Собору, стали поширювати думку про те, що Вселенських Соборів не може бути більше чотирьох із числа Євангелістів.

По суті справи, підрахунок кількості Вселенських Соборів – питання не таке вже важливе: було їх сім, вісім чи більше. Найголовніше – це те, що Церква повинна реагувати на загрози з боку різних єретичних навчань саме рішеннями Вселенських Соборів. Це той спосіб, який Церква завжди застосовувала в боротьбі з єресями і який довів свою ефективність.

Окремо слід сказати про ту думку, що з відпадінням Риму в 1054 р. Вселенських соборів в принципі бути не може, оскільки вони передбачають участь Риму. Можуть бути лише «всеправославні» Собори. Думка ця була досить поширеною у минулому, має своїх прихильників і тепер. Багато в чому вона пояснюється надією, яку плекали багато православних на повернення латинян до істинної віри. Однак історія доводить його практичну неспроможність. Католики за 1000 років свого відпадання від Церкви не тільки не зробили якихось кроків по своєму поверненню, але відходили все далі і далі, формулюючи нові догмати, змінюючи моральне вчення і проповідуючи духовну практику, несумісну з істинною духовною діяльністю. До речі, в Римі свої католицькі собори, без найменшого вагання, іменують «вселенськими». Таких соборів у католицтві визнають вже 21.

Чи буде цей Собор восьмим, дев'ятим або яким-небудь ще – не так важливо, як і те, чи буде він називатися «вселенським» чи «всеправославним». Головне – щоб перемогло Православ'я.

Але знову-таки, як назвати собор: «вселенським» або «всеправославним» – це не так вже важливо. Головне те, що Церква повинна скликати Собори і вирішувати на них найважливіші питання свого буття. А такими питаннями, як ми бачимо з історії, є загрози Церкві з боку псевдовчень.

Потрібно визнати, що нині в Православ'ї існує щонайменше криза, а по суті – самий справжній розкол, спровокований діями Константинопольського патріархату в Україні, визнанням розкольників та іншими антиканонічними діями. Але в основі цих дій лежить не що інше, як нове вчення Константинополя про Церкви, яке передбачає наявність у Константинопольського патріарха виняткових повноважень, яких немає ні в кого іншого. По суті, це робить його «главою Церкви у багатьох аспектах аналогічним верховенству римського папи у католиків. У відповідь на це вчення в Церкві вже з'явилася велика кількість полемічних заяв і досліджень як на рівні окремих богословів, так і деяких Помісних Церков, які критикують це нове вчення і оголошують його єрессю константинопольського папізму.

Те, що це вчення загрожує єдності Церкви – безсумнівно, отже, слід очікувати, що рано чи пізно відбудеться Собор, який засудить цю єресь і затвердить вчення про те, що тільки «...Христос Голова Церкви...» (Еф. 5:23), і Господь для управління Церквою не потребує жодних земних «вікаріїв» або «перших без рівних».

Чи буде цей Собор восьмим, дев'ятим чи яким-небудь ще – не так важливо, як і те, чи буде він називатися «вселенським» чи «всеправославним». Головне – щоб перемогло Православ'я.