Звільнений на спокій «за порушення канонічних норм та негідну поведінку»
Пам'яті святителя Павла (Голишева) (1914-1979).
Доля архієпископа Павла (Голишева) за земними мірками була трагічною, так само як і доля багатьох архієреїв, яким довелося служити Богу під гнітом КДБ, уповноважених у справах релігії та своїх лжебратів, які, прикриваючись священним саном, служили не Богу, а сильним миру цього. Багато в чому життя цього святителя схоже на життя архієпископа Гермогена (Голубєва).
Навчання та перші роки служіння
Майбутній архієрей – наш земляк. Народився він 6 вересня 1914 року в Катеринославі (нині місто Дніпро) у родині місцевого поміщика, інженера Павла Кириловича Голишева, і був охрещений з ім'ям Євген. Після революції наприкінці 1918 року сім'я Голишевих емігрувала за кордон – спочатку до Туреччини, потім до Франції і, зрештою, остаточно оселилась в Бельгії.
У 1935 році Євген Голишев з відзнакою закінчив коледж, і ось як він сам писав про подальший вибір свого життєвого шляху: «Богу було завгодно, щоб ще в дитинстві я був вихований у страху Божому, у любові, послуху та відданості Православ'ю, і це виховання визначило в мені прагнення до богословської освіти. Мій вступ до Паризького Богословського інституту був безсумнівним призволенням Божим про мене». Євген Голишев вже на другому році навчання, у 1936 році, був пострижений у рясофорні монахи, а через півроку – в мантію з ім'ям Павел. У березні 1937-го монах Павел рукоположений у ієродиякона, а в 1938 році – в ієромонахи.
У Бельгії на той час було дуже багато російських біженців, які сприймали храм як єдиний зв'язок із втраченою Батьківщиною. Православні парафії відкривались у звичайних будинках, у підвалах, гаражах та опікувалися священиками з-поміж самих емігрантів. Серед них був і отець Павел. Після закінчення навчання в богословському інституті отець Павел служив у Свято-Георгіївському храмі м. Антверпена, що розміщувався в залі протестантської кірхи.
Високий, аскетичної статури ієромонах Павел завжди ходив у чорній чернечій рясі, тож городяни, зустрівши його в сутінках, часто боязко відхитувались. Весною 1940 року нацистська Німеччина завоювала Бельгію за 18 днів. У дні військових дій отець Павел був заарештований, через рясу його прийняли за парашутиста. За нез'ясованими до кінця обставинами окупанти не видали ієромонаху документ про те, що він є російським біженцем. З цієї причини він був заарештований та висланий з Бельгії до Франції.
Роки Другої світової війни та повернення на Батьківщину
У Франції отець Павел продовжив своє священниче служіння. Ось як він сам пише про той час свого служіння: «До мене приходили люди зі сповіддю, за останнім словом розради. Я стояв біля величезної чаші людських страждань, сліз, образ, скарг, нерозуміння, здивування, скорботи, гіркоти, бездонного горя, майже безсилий допомогти людям, тому що у своєму відчаї вони вже втрачали віру в Бога, який є Світло та Істина. Вони вивірилися у правді. Страшні роки!»
Особливу увагу отець Павел приділяв духовному окормленню таборів радянських військовополонених. Він також брав активну участь в антифашистському русі, за що зазнав арешту. Але, не маючи достатньо доказів, гітлерівці мусили його відпустити. У дні визволення Франції від фашистів отець Павел, котрий на той час вже став ігуменом, часто виступав перед городянами з полум'яною проповіддю. Схудлий, з очима, що ввалилися, в потертій старенькій рясі, він весь горів радістю і заражав нею людей. Ігумен говорив, що «перемога безсумнівна і близька, що ось воно – Світло наближається зі Сходу, Світло розжене темряву людської брехні та ненависті, у Світлі цьому згорять насильство, неправда, пригнічення, рабство».
– Що ж буде з нами, отче Павле? – питали його російські люди, що нудилися на чужині.
– Знаю, що немає у світі країни більш справедливої, більш благородної, більш великодушної, ніж наша Батьківщина. Вірю в те, що побачить вона наші гіркі муки і пробачить нас. Вірю у велике чудо зустрічі з нею, – відповідал їм священник.
У жовтні 1947 року ігумен Павел вирішується на переїзд до СРСР. Ось як він сам це описує:
«Уряд нашої країни пішов нам назустріч і дав змогу здійснити наше давнє бажання повернутися на Батьківщину. Ще минулого року велася хибна пропаганда навколо нашого від'їзду. Казали, що ніколи нас на Батьківщину не відправлять, а якщо й відправлять, то зашлють до Сибіру і будемо ми там прокладати дороги. Залякували навіть розстрілом. Але от кожне коло колеса нашого поїзда наближало нас до бажаного притулку. Важко описати той стан, який ми відчували, наближаючись до рідної землі. Ми рахували кілометри, години та навіть хвилини, які нас відокремлювали від кордону нашої країни. Але от, настав момент, коли наш поїзд опиняється на рідній нам землі. Як ми дякували Господу за те, що Він нас сподобив такої великої радості! Приїхали ми з моїми супутниками об одинадцятій годині вечора до столиці нашої Батьківщини. Вона щойно відсвяткувала тридцятиліття Радянського Устрою, і вся була ще освітлена і така гарна!»
Ігумен Павел (Голишев) був прийнятий до братії Свято-Троїцької Сергієвої лаври, де три роки виконував послух скарбничого та проповідника. Виконував він також обов'язки перекладача французької при іноземному Відділі Московської Патріархії. У вересні 1950 року Навчальний Комітет при Священному Синоді призначив його викладачем до Одеської духовної семінарії. З 1953 року він уже архімандрит та викладач Ленінградської академії та семінарії. Останнім місцем служіння отця Павла як парафіяльного священика був Ставрополь. Люди, які близько знали свого пастиря, говорили про нього як про людину святого життя.
Пермський архієрей
У липні 1957 року відбувається хіротонія архімандрита Павла на єпископа Пермського та Солікамського. Призначення владики Павла на кафедру співпало з початком чергового етапу податкового регулювання релігійних організацій. Відповідно до постанов Ради Міністрів № 1159 та № 1160 парафії та монастирі ставились у дуже складне матеріальне становище. Через рік був указ про обмеження звершення треб духовенства на квартирах і в будинках віруючих, а також проведення релігійних заходів просто неба.
Єпископ Павел прибув літаком до Пермі з єдиним портфелем. На запитання єпархіального секретаря: «Владико, де ж ваші речі?» святитель відповів: «Я монах, всі мої речі в цьому портфелі». Того ж вечора він очолив всенічне бдіння в соборі.
Новий архієрей, який виріс в емігрантському середовищі та мав великі зв'язки за кордоном, викликав у місцевої влади неприховану тривогу. Голова Ради у справах Церкви Г. Карпов, боячись витоку політичного негативу за кордон, проінструктував уповноваженого Пермі щодо взаємин з єпископом: «Павел тривалий час перебував за кордоном, нещодавно висвячений в єпископа, і деякі питання йому мало знайомі. Ваші рекомендації треба робити вміло й обережно, щоб вони не сприймалися ним негативно та не порушували взаємин у роботі, що склалися». Така політика була зумовлена зокрема й частими поїздками владики Павла за кордон у складі церковних делегацій. Під час однієї з них югославський президент Йосип Тіто навіть подарував йому свій шкіряний портфель.
Владика вміло скористався наявною ситуацією. З перших днів перебування на кафедрі йому вдалося розгорнути активну діяльність зі зміцнення церковного життя єпархії. За його правління було відремонтовано майже всі храми, у кафедральному соборі замінено іконостас, організовано іконописну майстерню, відкрито виробництво церковних свічок. Якість богослужінь було поставлено на новий рівень. Владика не лише сам часто й багато проповідував, але вимагав цього і від кожного священника. Особливу увагу він приділяв якості співу церковного хору, залучаючи туди молодь.
Попри вимоги уповноваженого, який забороняв пишні богослужіння, у день пам'яті Стефана Великопермського проводилося урочисте богослужіння при величезному напливу народу, що закінчується хресною ходою. Все це викликало пекучу ненависть до пермського архієрея з боку представників радянської влади.
Завдяки мудрим і рішучим діям владики, у період його управління єпархією владі не вдалося зняти з реєстрації жодного храму, що було на той час винятковим явищем.
Проте не лише вони були незадоволені владикою Павлом. Багато священників, особливо похилого віку, також нарікали на свого архієрея. Далеко не всім була до вподоби його вимога незалежно від віку та терміну служби щодня перебувати в храмі, промовляти проповіді після кожної служби та треби, організовувати молодіжні хори, читати наспів акафісти. Владика часто об'їжджав свою єпархію, відвідуючи парафії. У деяких віруючі дивувалися й казали, що «в їхній церкві і в старий, дореволюційний час ніколи не бував єпископ, а от зараз Бог послав святителя». Завдяки мудрим і рішучим діям владики, в період його управління єпархією владі не вдалося зняти з реєстрації жодного храму, що було на той час винятковим явищем.
Восени 1959 року здоров'я владики Павла погіршилось: уральський клімат викликав загострення туберкульозу. У наступному 1960 році через тривале лікування єпископ Павел був присутній у єпархії лише два місяці. Цією ситуацією відразу ж скористався уповноважений Пермі у справах релігій П. Горбунов. У своєму звіті до Москви Г. Карпову він характеризував владику Павла як «фанатично налаштованого ієрарха», «невживчивого», «небезпечного для держави».
«За півтора роки в єпархії він усе перевернув і зробив більше для зміцнення Церкви, ніж усі його попередники за п'ятнадцять років... Корисно було б таких керуючих частіше переміщати, не давати їм змоги обростати активом та збивати навколо себе ядро», – писав він у звіті. Внаслідок цього Г. Карпов у категоричній формі особисто перед Патріархом поставив питання щодо необхідності переведення єпископа Павла на іншу кафедру.
Астраханська та Єнотаївська кафедра
У вересні 1960 року святитель Павел призначається єпископом Астраханським та Єнотаївським. Від самого початку свого служіння на новому місці він користується незмінною любов'ю парафіян. Астраханці любили його проповіді, які були для них справжньою школою духовності. Вони цінували святительські риси і чернечі чесноти владики: містичний склад душі, аскетизм, незлобність. У пам'яті пастви він закарбувався таким: висока худорлява постать, що дихає якоюсь неземною легкістю. Був він завжди блідий, що багато в чому пояснювалося його хворобливістю. Святителя постійно мучили і приводили у неміч жахливі головні болі, іноді до нього ночами по два-три рази викликали швидку допомогу, але вранці владика з'являвся в храмі на службі – хоча змучений, але дивовижно зібраний, ніби готовий до бою.
Натура єпископа Павла була прямою, відкритою, відданою православ'ю, яка не йшла на жодні поступки і компроміси. Така життєва позиція в умовах радянської дійсності була, по суті своїй, подібна до добровільного шляху мучеництва. Владика Павел зазнав багато різних негараздів від місцевої астраханської влади. Їх турбувала любов віруючих до свого архіпастиря, і у стосунках з єпископом вони не гидували вдаватися до різних, часом негідних, прийомів, таких як відкритий наклеп у пресі, звинувачення у хабарництві тощо. Владика сильно переживав усі ці нападки. Він не раз звертався за захистом у центральні газети, до Ради у справах РПЦ, до Патріархії, але нічого так і не зміг добутися. Був навіть випадок, коли під час богослужіння на нього накинулися провокатори, почали зривати облачення та бити. Проте народ не дав образити свого архієрея. Щоправда, після цього його довелося терміново госпіталізувати.
За спогадами сучасників, владику Павла завжди оточувала молодь. Архієрей був з нею добрий і простий, вона бачила в ньому щиру віру та бажання допомогти ближньому. Сам владика також любив молодих, організував для них при архієрейському домі щось на кшталт недільних читань та особисто займався з кожним. Це послужило тому, що багато хто з них потім обрав у своєму житті шлях священницького служіння.
Простота владики часом вражала оточуючих його людей, як і те, що в житті він був зовсім непрактичний та наївний. Але все це покривалося полум'яною молитвою і дивовижним сподіванням на допомогу Божу, через що в архієрея все спорилося та виходило. Все це, звичайно ж, викликало таку саму ненависть місцевої влади, яку він відчував і в Пермі. Як наслідок цього, святителя переводять на Новосибірську та Барнаульську кафедру. Дізнавшись про це, тисячі астраханців прийшли попрощатися зі своїм архіпастирем. Вони навіть склали петицію на ім'я Патріарха з проханням скасувати указ, але все було марно.
Новосибірська кафедра
Нова єпархія владики включала Новосибірську, Кемеровську та Томську області, Красноярський та Алтайський край, а також Тувінську АРСР. А це понад три мільйони квадратних кілометрів із населенням близько п'ятнадцяти мільйонів людей. Але дуже скоро ця єпархія стала славною не лише своїми розмірами, а й духовною твердістю свого православного пастиря.
Маючи багато друзів та знайомих за кордоном, архієпископ Павел вів з ними широке листування, розповідаючи про становище Церкви в Сибіру. Тому влада боялась архієрея. Владика й тут почав вести активну місіонерську роботу, вимагаючи того ж від духовенства. Два рази на тиждень, увечері у четвер та неділю, після служби в кафедральному соборі була заведена традиція всенародного співу акафістів, після яких святитель промовляв проповіді на півтори-дві години. По суті, це були лекції, в яких він пояснював сенс богослужбових дій та піснеспівів, тлумачив Святе Письмо, розповідав про історію Церкви.
Оскільки освітні курси проводити за радянськими законами не дозволялось, святитель Павел проводив їх у вигляді проповіді. Інтерес до цих бесід був величезний, бо у 60-х роках XX століття отримати таку інформацію було нізвідки. Все це призвело не лише до того, що молодь потяглася до церкви, а й до відродження монашества в цьому краї.
В 1964 році владика Павел був зведений в архієпископи.
Заборона у служінні та смерть
На всю країну ім'я архієпископа Павла прозвучало у зв'язку зі складеною архієпископом Гермогеном (Голубєвим) «Заявою», поданою Патріарху у 1965 році. У цьому листі владика Гермоген пропонував переглянути рішення Архієрейського Собору 1961 року, який схвалив поправки до «Положення про управління РПЦ», які повністю співпадали з пунктами секретної Постанови Ради Міністрів СРСР від 16 січня 1961 року «про посилення контролю над діяльністю церкви». Відповідно до цього положення, духовенство, по суті, було повністю позбавлене можливості керувати парафією, обмежене у звершенні пастирської, місіонерської, духовної діяльності, а також у матеріальному забезпеченні.
У листі наводилися аргументовані докази того, що це Положення суперечить не лише канонам Церкви, а й радянським законам. Попри очевидну провальність цієї ініціативи, владика Павел підписав цей лист. І так само, як і святитель Гермоген (Голубєв), за це потім поплатився. Формальною відповіддю на цю заяву було те, що скасовувати рішення Архієрейського Собору може лише Помісний Собор, який на той момент проводити ніхто не збирався.
Але через кілька років, у 1971 році, у зв'язку зі смертю Патріарха Олексія, для обрання нового Патріарха було ухвалено рішення про скликання Помісного Собору. Логічно було очікувати, що владика Павел не проґавить можливості підняти на ньому питання про безправне становище духовенства на парафіях у зв'язку із запровадженням «Положення про управління». Тож «компетентні органи» святителя Павла на Помісний Собор не пустили.
Після завершення роботи Собору владика Павел у 1972 році був відправлений на спокій та звільнений від управління єпархією. Цинічність цього рішення Священного Синоду видно у самому його формулюванні: «за порушення канонічних норм, негідну поведінку та нездатність керувати церковним життям». Так був «винагороджений» за свій труд архіпастир, який збудував з руїн три великі єпархії та привів до Бога тисячі радянських людей. Сумно й те, що досі це «прещення» з архіпастиря так і не знято.
Неодноразово усно та письмово звертався до Патріарха владика Павел з проханням призначити його знову на кафедру, але всі його прохання так і залишилися без відповіді. Завдяки особистій ініціативі президента Франції Жоржа Помпіду та бельгійського уряду владиці Павлу дозволили виїхати за кордон до свого брата Кирила Голишева. Святитель помер у Брюсселі від лейкемії 21 січня 1979 (день пам'яті преподобного Павла Обнорського). Похований владика у Франції на цвинтарі Буа-Коломб у м. Аньєрі під Парижем.
Упокой, Господи, душу спочилого раба твого архієпископа Павла, і його святими молитвами помилуй нас, грішних.
