Як приймали в лоно Церкви з обновленського розколу
Рана розколу терзає нині Українську Церкву. І ми з надією дивимося на наших святих новомучеників, які свого часу досягли успіху в подоланні розколу початку ХХ століття.
Церква по своїй суті Єдина. Не може бути двох Церков. Хто не в нашій Церкві, хто в розриві з нею – той перебуває поза Церквою. Так було завжди і так буде.
Рана розколу терзає нині Українську Церкву. Але розкол уражає тіло Церкви не вперше і, швидше за все, не востаннє. Це реальність, з якою доведеться якщо не змиритись, то принаймні якось співіснувати. І ми з надією дивимося на наших святих новомучеників, які свого часу досягли успіху в подоланні розколу 20-х – 30-х років минулого століття.
Відлучаючи від себе і приймаючи назад у своє лоно, Церква керується принципом, даним Самим своїм Главою: «Що тільки зв'яжете на землі, зв'язане буде на небі, і що тільки розв'яжете на землі, розв'язане буде на небі» (Мф. 18:18). Заходам відлучення не слід дивуватись, бо в основі таких норм лежать Христові слова: «Коли ж не послухає й Церкви, хай буде тобі, як поганин і митник» (Мф. 18:17). За правилом святителя Василія Великого розкольники в силу одного лише розриву з Церквою Православною вже стають мирянами, до того ж ще й не православними.
Суть обновленського розколу можна звести до ідеології, яку живоцерковники на догоду світській владі почали просувати в Церкві. Держава говорила: «Народ складається з класів. І один клас має право винищувати інший». Церква вчить, що народ складається з братів і сестер. А обновленці соборно визнали капіталізм смертним гріхом. У своїх ідеях розкольники доходили до перегляду догматів, де, на їхню думку, царює капіталізм і неоплатонізм. Страшний суд, рай та пекло тлумачили як поняття алегоричні й моральні, а створення світу постулювали як творіння «за участю сил природи». До парафії та парафіян розкольники ставились насамперед як до «трудової комуни».
«Я зрадником православної віри бути не можу і догодувати радянській владі, як обновленці, не бажаю. Обновленство – це ворожа релігії течія і спрямоване на погибель релігії. Я ворог цього».
Священномученик Ілля (Бенеманський)
Таке потурання владі не могло не відштовхувати. Священномученик Ілля (Бенеманський) на допиті висловив усі підсумки такої релігійної політики в розколі: «Я зрадником православної віри бути не можу і догодувати радянській владі, як обновленці, не бажаю. Обновленство – це ворожа релігії течія і спрямоване на погибель релігії. Я ворог цього».
У розкол багато хто йшов з політичних причин. Бажаючи бути із «народною», тобто. «червоною» церквою. Однак вони ж через час усвідомлювали, що Церква не може займати таку яскраву політичну позицію. Один з новомучеників писав: «Наше ставлення до влади, заповідане апостолом, не змінилось. Влада часто хоче того, що належить Богові. І від цього – непорозуміння у стосунках із Церквою. Церква перестане бути Тілом Христовим, якщо віддасть свої сили кесарю і схилиться перед його завданнями, забувши про Євангеліє».
Єпископська мудрість часів гонінь не помилялась: багато тих, що пішли в розкол, коли зрозуміють його справжню суть, повернуться до Церкви. Тому священнослужителів, що оступилися, забороняли з приписом «до принесення покаяння». У самому акті заборони вже вказувалась дорога, якою можна повернутись.
Священномученик Феодор Колеров побував у розколі та навіть взяв участь у з'їзді «живої церкви» у серпні 1922-го. Однак, коли зрозумів справжню суть обновленства, порвав із ними всякі зв'язки та приніс уже в листопаді покаяння перед священномучеником Петром (Зверевим), який тимчасово заборонив отця Феодора у священнослужінні.
Як дізнаємося з житія священномученика Парфенія (Брянських), між єпископами йшли розмови про те, що Церква не судить за державні злочини, це є справа політичної влади. У Церкві гріха за назвою «контрреволюція» немає. Але не так думали розкольники. Священномученика Серафима (Самойловича) вони вчили, що православні мають бути прихильниками соціальної світової революції..
Розкольники, за фактом свого добровільного відходу в розкол, ставали мирянами не православного віросповідання, а всі «таїнства», зокрема й хіротонії (посвячення священства), що чинилися ними, визнавались недійсними.
Патріарший місцеблюститель, митрополит Крутицький Петро (Полянський), про якого раділи побратими-єпископи, що Господь «оперезав його мужністю», говорячи про примирення розкольників з Церквою, просив із твердістю «пам'ятати, що за канонічними правилами Вселенської Церкви все... живоцерковне зібрання, незаконне... У Святій Божій Церкві законне і канонічне лише те, що благословлено Богоустановленою Церковною владою... істинна Церква єдина і єдина благодать Всесвятого Духа, що в ній перебуває... Не про з'єднання з Православною Церквою мають говорити так звані обновленці, а мають принести щире каяття у своїх помилках. І ми безупинно молимо Господа Бога, нехай поверне Він заблукавших у лоно Святої Православної Церкви».
Священномученик Онуфрій (Гагалюк) з питань, що стосуються прийняття з розколу, багато радився з іншими єпископами та навіть із самим Патріархом Тихоном, тому його позицію можна вважати тією, якої дотримувався сам Патріарх Тихон. В усіх південних областях України єпископи діяли саме за таким принципом.
Опишемо коротко.
Усіх обновленців за правилом святителя Василія вважали мирянами, і до того ж не православними. Найважливіше: клірик або ієрарх, що повертається з розколу, може бути прийнятий до Церкви.
Процедура була такою.
По-перше, необхідно було дослідити джерела хіротонії, щоб визначитись, приймати через покаяння чи благодатне висвячення.
Якщо ієрарх чи клірик прийняв хіротонію до розколу у вірного архієрея, то від таких вимагалось:
1) письмове зречення від обновленського розколу перед його представниками;
2) публічне зречення від обновленства перед віруючим народом і
3) таїнство Сповіді перед православним священником чи ієрархом.
Таке «трирівневе» покаяння мало на меті: дати зрозуміти тим, хто залишається в розколі, що вони гинуть; засвідчити перед паствою, що священник хоче стати добрим пастирем; покаятися перед Богом у гріху відступництва. Після цього священнослужитель приймається до Церкви Божої в сущому сані. Це положення мотивувалось 68-м Апостольським правилом, яке за другу хіротонію загрожує відлученням від Церкви.
З любові до людей застосовувалась тоді абсолютно дивовижна практика ікономії: коли сам обновленський лжеєпископ зі своїми священниками, незалежно від законності звершених над ними хіротоній, повертається в лоно Церкви – усіх висвячених ним Святіший Тихон благословляв приймати в сущому сані після трьох покаянних умов.
Однак якщо ієрей або диякон був «рукоположений» у розколі, який позбавлений благодаті, то він приймається через благодатне висвячення. Тому що Церкву ми сповідуємо у Символі віри «Єдиної». Погляд Церкви щодо розкольників формувався з першого канонічного послання святителя Василія Великого: «Бувши відторгненими, ставши мирянами, не мали влади ні хрестити, ні рукопокладати, і не могли дати іншим благодать Святого Духа, від якої самі відпали». Це положення було визнано як правило VI-м Вселенським Собором (прав. 2-ге). Священномученик Онуфрій зауважує: «За змістом зазначеного правила, всі, що відпали від Церкви, хто б вони не були: чи єретик, як католики, протестанти, вірмени та інші, чи розкольники, як сучасні нам обновленці, – в силу одного лише розриву з Церквою Православною вже стають мирянами, до того ж неправославними».
Отже, розкольники, за фактом свого добровільного відходу в розкол, ставали мирянами не православного віросповідання, а всі «таїнства», в тому числі й хіротонії (посвячення священства), які вони чинили, визнавалися недійсними.
Однак з любові до людей застосовувалась тоді й абсолютно дивовижна практика ікономії: коли сам обновленський лжеєпископ зі своїми священниками, незалежно від законності звершених над ними хіротоній, повертається в лоно Церкви – усіх висвячених ним Святіший Тихон благословляв приймати в сущому сані після трьох покаянних умов.
Тобто, якщо колишній розкольницький єпископ заявив про покаяння «публічно і своїм духовним обновленським начальникам, покаявся б і перед віруючими і сповідався у православного духівника, а потім прийнятий був у спілкування з Церквою – через Святішого Патріарха Тихона, то й усі висвячені клірики також були прийняті в сущому сані, економії ради».
Які ж обґрунтування цієї практики? Чи правильним було приймати їх у сущому сані, або необхідно було знову рукопокладати?
Священномученик Онуфрій відповідає: «В обох випадках вони безблагодатні, бо знаходяться поза Церквою. Ось чому, ради економії, для блага Церкви допускається та чи інша практика. Коли звертається до Церкви ціла область зі своїм лжеєпископом, то заради прилучення до Церкви багатьох кліриків неправославних Церква приймає їх у сущому сані. Ксьондзів, що обертаються від латинства, Православна Церква приймала в сущому сані не тому, що визнавала їхню благодатність, а задля користі Церкви: щоб полегшити прийом бажаючих звернутися до Церкви. Така саме думка виражена в 79 правилі Карфагенського Собору: "заради миру й користі Церкви ... за великою потребою ... якщо виявиться сприяючим до миру християн ..." ... тут йдеться не про норму, а про поступку, про поблажливість, заради миру й користі ... А якщо цього миру й цієї користі не буде, то цих поступок застосовувати не можна».
Саме прийняття розкольників, що покаялися, в лоно Церкви майбутні новомученики-святителі часто влаштовували як справді церковне торжество.
Святіший Патріарх-сповідник Тихон рукопокладав, і «православні святителі знову рукопокладають обновленських кліриків, коли їхній лжеєпископ залишається в розколі, а не приймають у сущому сані, тому що поступка тут ... не благо Церкви, а шкода. Обновленський розкол, – на думку священномученика Онуфрія (Гагалюка), – це тонка сітка ворога роду людського, і на цю сітку потрапило чимало бідних кліриків та мирян. Просимо, кричать обновленці, яка різниця між нами і православними, чи не те ж богослужіння в нас, не ті ж облачення, не те ж євангеліє ми читаємо і слов'янською мовою, чи не той Символ Віри співаємо! …а того не пояснюють їм, що вони відійшли від Церкви Божої. От і треба тут виявити принциповий нормальний погляд на обновленців, з якого вони лише миряни та ще неправославні».
Саме прийняття розкольників, що покаялися, в лоно Церкви майбутні новомученики-святителі часто влаштовували як справді церковне торжество.
Приміром, так робив священномученик Петро Звєрєв, коли після 1925 року почалось повернення духовенства й храмів з розколу в Православ'я. Владика стояв на кафедрі, а священники з амвона приносили архієрею і всьому народу покаяння. Перед початком богослужіння обновленські храми наново освячувались. Тут владику зустрічали з хоругвами й хресним ходом.
Особливо варто виділити повернення майбутнього Патріарха Сергія з обновленського розколу. Покаяння у митрополита Сергія приймав сам Патріарх-сповідник Тихон, який зажадав від митрополита Сергія публічного акту зречення від своєї помилки. Багатьох ієрархів Патріарх приймав з розколу тихо, у своїй келії. Але у випадку з митр. Сергієм необхідно було показати важливість повернення до Істини.
Один ієрарх того часу, описуючи цю подію, говорив: «Адже недарма говориться, що "великому кораблю – велике плавання". А митр. Сергій був керманичем великого корабля, він був "розуму палата", він був ієрарх видатний, а не посередній. Тому Святіший Тихон й обставив чин покаяння та прийому митрополита Сергія у відповідній величній обстановці, що давила на його правдиве смирення та журбу серцеву».
Перед початком богослужіння обновленські храми наново освячувалися.
Перед літургією митрополит Сергій в одному підряснику, стоячи на амвоні перед народом і Патріархом, тремтячим голосом вимовляє покаяння, б'є уклін, у супроводі «патріарших іподияконів і архідияконів тихо сходить із солеї і наближається до лагідного і всепрощаючого Святішого. Знову земний уклін. Поступово вручаються йому з рук Святішого панагія з хрестом, білий клобук, мантія та посох. Патріарх Тихон у небагатьох словах, тепло, зі сльозами вітає свого побратима в Христі взаємним лобзанням, і, перерване чином покаяння, читання часів відновлюється». Все увінчується співслужінням Святішому Патріарху Божественної літургії.
* * *
Таку мудру позицію займали наші майбутні новомученики щодо повернення розкольників у лоно Церкви. Нам, вірним Православній Церкві, необхідно твердо тримати у своїй свідомості ту істину, що тільки «Церква Божа Православна є єдина роздавальниця благодаті, що тільки вона – джерело духовних дарувань». Нехай збереже Господь нашу землю і позбавить її від розколу.
