Остання та перша насельниця Шамординської обителі
Пам’яті схимонахіні Серафими (Бобкової) (1885 – 1990).
Господь іноді так дивовижно влаштовує долі людей Церкви, що можна не лише за письмовою спадщиною вивчати дух і життя подвижників благочестя минулих років, але й чути про них із вуст живих свідків їхнього життя та подвигу. Однією з таких свідків була стариця Серафима (Бобкова). Господь дав їй благодать прожити 105 років. Вона стала останньою жителькою Шамордіно перед його закриттям і однією з перших після того, як монастир став відроджуватися. Духовник матушки ієромонах Никон Оптинський (Бєляєв) провіщав своїй духовній дочці, що вона доживе до того часу, коли обитель відкриють, і вона зможе знову повернутися. Але чекати цієї години матушці довелося дуже довго.
Народилася майбутня подвижниця у 1885 році. Маленькою дівчинкою, приїжджаючи в Оптину пустинь разом із бабусею, спромоглася Ірина (так хрестили у миру матушку) отримати благословення старця Амвросія. Ще до революції вона разом із рідною сестрою вступила до Казанської Амвросіївської пустині і стала окормлятися у старця Никона (Бєляєва), який згодом став останнім Оптинським старцем.
Преображенський храм на той час був забитий дошками, а в монастирі залишилося лише кілька ченців для роботи при музеї і кілька шамордінських сестер, які працювали у лікарні та інших установах. Серед них була й послушниця Ірина. Усі вони збиралися на лікарняній кухні і там потай проводили богослужіння. Після однієї зі служб у 1924 році старець Никон попередив сестер, що через кілька днів залишить Оптину. Усі почали плакати. «От, дивакуваті! – сказав, дивлячись на сестер, які плакали, отець Никон, – Адже я – чернець. Давав обітницю терпіти всяке озлоблення, докір, ганьбу і вигнання. І якщо це збувається, то радіти личить, тому що звершується чин постригу на ділі, а не сумувати…»
Звертаючись до того часу із віку нинішнього, нам потрібно постаратися зрозуміти, як сприймали великі старці минулого ті потрясіння, які відбувалися в їхньому житті. А потрясіння ці були неймовірної сили. Рухнув віковий спосіб життя величезної країни. Те, що здавалося непорушним, вічним, міцним, розсипалося на порох і попіл. Страшний терор більшовиків, річки невинної людської крові, що лилася... І все це виникло несподівано, як грім серед ясного неба.
І ось що з цього приводу говорив своїй духовній дочці отець Никон: «Необхідно всім приготуватися до скорбот. Без визнання себе гідним скорбот за своє падіння не можна пізнати Спасителя. Безскорботне життя – ознака неблаговоління Божого до людини. Не слід заздрити тим, хто живе безжурно, бо кінець їхньої безскорботи плачевний. Спокуса і скорботи виявляють стан душі людської, висловлюючись сучасною мовою, вони є ніби якимось іспитом. Приймай те, що посилає Бог. Плід скорбот – очищення душі. Його треба зберігати». І ще: «Скорботи попускаються, щоб виявилося, хто любить Бога справді. Без терпіння скорбот навіть вдячна душа не здатна до Царства Божого. Тверде терпіння скорбот рівнозначне мучеництву. Скорботи нічого не означають у порівнянні з духовними благами».
Подальша доля старця свідчить про істинність його слів. Після вигнання з обителі у 1924 році, отець Никон ще кілька років прожив у Козельську. У 1927 році його заарештували і ув’язнили у ВТТ на три роки, а після закінчення терміну засудили до заслання до Архангельської області. Старець довго блукав у пошуках житла, доки не домовився про проживання з мешканкою одного селища. Крім високої орендної плати, вона вимагала, щоб старець колов дрова, носив воду і виконував по дому іншу фізично важку роботу. Але стан здоров’я отця Никона був дуже плачевним. З кожним днем йому ставало все гірше. Одного разу він уже просто не міг підвестися з ліжка. Тоді господиня квартири вирішила просто викинути вмираючого надвір. Врятував його отець Петро Драчов, який перевіз страждальця до себе у сусіднє село і почав його доглядати.
У цей же час стали піддаватися арештам і багато сестер обителі. Матушці Ірині чудовим чином вдалося уникнути ув’язнення. Ось як вона згадувала про той страшний час: «Багато насельниць заслали до Караганди. Їх везли у непристосованих вагонах у найважчих умовах. Один етап годували сушеною воблою без води. На якійсь зупинці черниці вискочили, кинулися до привокзальної калюжі, напилися водиці. Багато хто від брудної води захворів на дизентерію. Не доїхавши до місця призначення, більшість померла від хвороби. Вмирало до 40 людей на день».
Після закриття монастиря матушка Ірина жила на своїй батьківщині у Гомелі. У 1931 році, за два місяці до смерті старця Никона, їй наснилося, що старець Варсонофій прийшов до старця Никона на квартиру і почав виносити речі з кімнати. Коли ж він узяв ліжко, щоб і його винести, матушка сказала: «Батюшко, навіщо ж ви ліжко виносите? Адже отцю Никону ніде буде спати». На що старець їй відповів: «Він збирається до мене, і йому ліжко не потрібне. Я йому там своє дам ліжко».
У своєму листі до духовного отця вона описала цей сон. Старець Никон відповів їй у листі: «Сон твій схожий на істину. Можливо, і судить Господь мені померти...»
Схвильована такою звісткою, інокиня Ірина приїхала до старця і до його смерті самовіддано служила своєму духовному наставнику. Вона стала свідком видіння, яке було йому за чотири дні до успіння. Отець Никон побачив давно померлого оптинського старця Макарія, який прийшов його сповідати. Кончина старця Никона була справді праведною.
Після похорону духовника мати Ірина поїхала до себе на батьківщину і там прийняла схиму з ім’ям Серафима. З того часу вона стала потай від усіх звершувати свій подвиг сходження до Царства Божого. Нічні бдіння, молитовні і покаянні праці, скорботи і поневіряння – все це вона пронесла з лишком за довгі роки свого нелегкого життя. За цей подвиг Бог дарував їй благодать прозорливості та духовного міркування, чим вона часто допомагала людям.
Коли навесні 1990 року почали відновлювати Шамордино, схимонахиня Серафима радісно промовила: «Слава Богу! Дожила». 105-річну старицю привезли до рідних монастирських стін. Сестри часто збиралися навколо схимниці послухати її спогади та настанови. Пробувши недовго перед своїм переселенням у вічні обителі в Шамордино, матушка Серафима віддала свою душу в руки Божі 3 листопада 1990 року під час читання Євангелія на всенічному бдінні під престольне свято обителі.
Мученицьки загиблі під час гонінь черниці цієї обителі закликали свою сестру відзначати престольне свято монастиря у Небесні палаци. Її могилка, як зв’язок поколінь Шамординських черниць, стала першою на нововідкритому цвинтарі обителі. Упокій, Господи, душу покійної раби Твоєї схимонахині Серафими, і її святими молитвами помилуй нас, грішних.
