«Гра в кальмара»: ми вже там чи ще ні?
Корейський серіал «Гра в кальмара» розповідає про людину з позиції еволюційної моральної моделі. Яке її коріння та наскільки вона властива християнству?
Серіал «Гра в кальмара» якось зовсім несподівано став одним із найбільш обговорюваних подій в світі кіно. Чому несподівано? Тому що він, по-перше, не випадає з певного почерку (ті ж «Паразити», наприклад) азіатського кіно в цілому та корейського зокрема. По-друге, обігрує вже заяложеної теми участі людей в іграх маніяків (та ж «Пила», «Голодні ігри» або «Смертельна гра»).
Разом з тим, автори фільму «Гра в кальмара», свідомо чи несвідомо, включилися в полеміку про те, яка моральна природа людини і що рухає сучасними людьми в їхньому розумінні добра і зла, щастя і справедливості.
Моральність: Бог чи Дарвін?
Існує як мінімум дві точки зору на походження моральної природи людини. Згідно з першою, моральність людини була сформована шляхом поступового розвитку (еволюції). Сьогодні моральність людини досить розвинена, продовжує прогресувати і може змінюватися в гірший бік тільки в окремих випадках, та й то у вигляді винятку.
Ця теорія говорить, що сама по собі людина, узята поза обставинами, хороша. Залишатися такою їй допомагає закон і суспільство, що незмінно прагне до поліпшення свого морального стану. У цьому контексті саме розуміння моральності не є стабільним і може змінюватися разом із суспільством. Тобто те, що добре сьогодні, не обов'язково було таким вчора.
Відповідно до іншої точки зору, людина спочатку створена доброю і досконалою. Її моральність – це результат не поступового розвитку особистості, а певний дар, що припускає свободу. Більш того, моральний розвиток особистості – це певна заданість, Джерелом якої є Бог, а не сама людина.
У цьому контексті моральність неможлива без вільного вибору, здійснюваного людиною в залежності від її поглядів на життя. Іншими словами, бути поганими чи хорошими – вирішувати нам, і ні закон, ні суспільство на це рішення вплинути не можуть. Впливає тільки те, заради чого чи заради кого ми живемо.
Якщо Бога немає, то що?
В літературі, а тепер і в кіно, є кілька прикладів художнього розвитку певних ідей. Скажімо, «Фауст» Гете, за словами самого автора, «має багато спільного з експозицією книги Іова». У свою чергу цитата з Фауста – це пролог до «Майстра і Маргарити». Це означає, що тема, задана біблійною книгою Іова, отримала свій розвиток в поемі Гете і романі Булгакова.
За справедливим зауваженням культуролога і літературознавця Євгена Жарінова, «саме тут вирішується головне питання ХХ століття – що таке добро і зло, і чи можлива діалектика між ними». Це питання, але в іншій перспективі, вирішується в декількох творах, логічним завершенням яких став фільм «Гра в Кальмара». Ця «інша перспектива» не просто намагається відповісти, що таке добро або зло, а займається питанням походження і цих понять в цілому, і походження моральності взагалі.
Перша точка зору («людина сама по собі добра») отримала поштовх із появою теорії еволюції, і оскаржував її ще Достоєвський. Він вважав, що якщо джерелом моральності можна вважати саму людину, то значить, саме людина займає місце Бога і моральності як такої немає взагалі.
У романі «Злочин і кара» Достоєвський показав, що якщо людина, спираючись на свої власні погляди на походження добра і зла, приймає рішення, хто гідний життя, займаючи при цьому місце Бога-Судді, то неминуче приходить до злочину – вбивства собі подібних (схожа ідеологія лягла згодом в основу фашизму).
У романі «Біси» Федір Михайлович пішов ще далі і вказав, що коли людина відкидає Бога взагалі, вона рано чи пізно від вбивства собі подібних приходить до вбивства самої себе. Достоєвський прийшов до висновку, що моральна природа людини випливає з Божественного дару і без нього просто зникає. «Якщо Бога немає, то все дозволено», – вважав письменник.
З цією максимою Достоєвського не погоджувалися прихильники «еволюційного» підходу, згідно з яким Бог людині не потрібен, оскільки вона може впоратися зі своїми «мухами» самостійно. В якості аргументу називали дітей, які, якщо виключити згубний вплив дорослих, можуть служити прикладом «чистої моральності». Однак таку позицію в корені заперечив Вільям Голдінг в романі «Володар мух». Голдінг взяв дітей, помістив їх на безлюдний острів і показав, що насправді являє собою «чиста моральність».
Так от, «Гра в кальмара» – це логічне завершення ідей Достоєвського і Голдінга. Іншими словами, цей фільм говорить, яким може бути суспільство людей, де відсутнє християнське поняття про Бога. Меседж фільму можна було б виразити такою фразою: «Якщо Бога немає, то немає і людини», а є тільки зграя відчайдушних індивідуумів-борців за виживання, у яких замість імен – номери, замість облич – маски звірів, а замість особистостей – геометричні фігури.
У цьому суспільстві немає позитивних героїв, як і у фільмі. Більшість гравців – негідники. Багаті, так звані «віпи» – це взагалі відморозки, мерзотники, злочинці й абсолютно аморальні люди.
І не поспішайте говорити, що кілька «хороших» персонажів у фільмі все-таки є. Тому що навіть старий допомагає вбити команду-суперника, а Алі Абдул (№ 199) робить все, щоб виграти в кульки у Сан Ву (№ 218). Людина, яка втратила віру в Бога, перетворюється на тварину, яка робить все, щоб вижити. У неї не просто «неправильні» моральні орієнтири – у неї взагалі немає ніякої моральності.
«Гра в кальмара» – фільм про те, яким може бути суспільство людей, де відсутнє християнське поняття про Бога.
У першій грі (в якій лялька фіксує рух учасників, а снайпери розстрілюють їх) виживають більш розторопні, ніхто нікого не зраджує, не стає останньою сволотою і розраховує тільки на свої сили, реакцію і рефлекси. У другій (перетягування каната), однієї фізичної сили вже мало. Потрібна хитрість і командна вправність. Але вже у третій грі і цього всього не треба, а є тільки тваринне бажання вижити. І навіть Чі Ен (№ 240), яка віддала своє життя Се Бек (№ 067) робить це тільки з тієї причини, що їй нема для чого жити взагалі.
По ходу фільму (як і по ходу ігор) у глядача поступово послаблюють поріг моральної чутливості, змушуючи його ставитися до позиції гравців як до неминучої і навіть «правильної». Відсутність морального бар'єру компенсується грошима, і чим більше їх стоїть на кону, тим менше у кіноглядача почуття повної дикості всього, що відбувається. По суті, нас ставлять у ситуацію, в якій вовк з'їдає кролика не тому, що вовк злий, а тому, що він голодний. У вовка не може бути докорів сумління чи «проклятих питань» про сенс життя. Він просто хоче їсти, а значить – чинить «правильно». За що ж його судити?
Правда, творці «Гри в кальмара» самі ще у вовків не перетворилися, тому і позбавити своїх героїв від докорів совісті не змогли. Проте вихід із цих докорів учасники «Гри» знаходять різний.
Показовий момент: Сан Ву, який зрадив і обдурив того, хто вважав його своїм другом, впевнений, що нічого страшного не сталося, тому що людина, обдурена ним – і не друг йому зовсім, а так, знайомий. «Подивися на номери 69. Він прийшов на гру зі своєю дружиною і зрадив її. Ось йому дійсно важко», – говорить Сан Ву.
Тут, крім питання про те, що гірше (зрадити малознайому людину чи найближчого родича), піднімається ще й питання моральної відповідальності людини, у якої немає Бога. Коли № 69 заявив, що хоче вбити себе, Сан Ву спробував відрадити його. Якими аргументами він користувався при цьому? Тільки тими, що лежали на поверхні – якщо себе вбити, то смерть дружини втратить сенс, тому що вона померла, щоб 69-й, її чоловік, виграв. Крім того, на кону стоять великі гроші, і за них потрібно поборотися. Чи достатні ці аргументи, щоб надати сенс життя 69-му номеру? Чи варто жити заради грошей, перемоги чи ще чогось? Ні, звичайно. Тому 69-й і вбиває себе.
Гра у... бога?
Втім, себе, тією чи іншою мірою, вбивають всі учасники «Гри». Адже їм було надано право після перших смертей відмовитися від продовження цього безумства. Право, засноване на свободі вибору. Скористались вони ним? Ні. Не тому, що у них не було вибору (як заявили деякі учасники «Гри»), а тому, що людина, яка живе без Бога, стає «богом» для самого себе, «богом», що володіє вищою владою – самогубства. І в цьому сенсі як не згадати діалог атеїста Кирилова з Верховенським із «Бісів» Достоєвського:
– Якщо немає бога, то я бог.
– От я ніколи не міг зрозуміти у вас цього пункту: чому це ви бог?
– Якщо бог є, то вся воля його, і з волі його я не можу. Якщо ні, то вся моя воля, і я зобов'язаний заявити сваволю.
– Свавілля? А чому зобов'язані?
– Тому що вся воля стала моя. Невже ніхто на всій планеті, скінчивши бога і увірувавши в свавілля, не наважиться заявити свавілля, в самому повному пункті?.. Я зобов'язаний себе застрелити, тому що найповніший пункт мого свавілля – це вбити себе самому.
І по своїй суті фільм «Гра в кальмара» не стільки про «теорії змови» або «соціальну справедливість», скільки про самогубство, до якого неминуче прийде людина і суспільство, що втратили віру в Бога.
Скажете, що в «Грі» є один, який, навпаки, під тиском обставин, знайшов віру (№ 244)? Але, хіба можна назвати вірним того, хто веде себе як негідник, а віру в свого «бога» використовує лише для того, щоб вижити? Навряд чи.
І в цьому сенсі, ми не можемо не погодитися з єпископом Савою, який у своєму Telegram-каналі написав: «всі ці тонни кіноплівки (або вже терабайти) сучасних фільмів – це справжня контркультура або антикультура. Щоб хоча б самим зберегтися і зберегти чистоту своєї душі від усього цього, нам як ковток свіжого повітря потрібна своя альтернативна християнська культура. Християнське суспільство не спуститься до нас за указом президента, міністра або губернатора. Потрібно самим на базі громад та єпархій формувати своє автентичне середовище і віддалятися від сучасної згубної антикультури. Інакше світ поглине нас і будемо ми християни без солі або, вірніше, вже навіть не християни».
