«Такого святителя не було ні в одній Помісній Церкві ХХ століття»
Пам'яті святителя Афанасія (Сахарова), єпископа Ковровського, якого Церква вшановує 28 жовтня.
Владика Афанасій (Сахаров) прожив дивовижне життя. З 33 років єпископського служіння на кафедрі він пробув трохи більше двох років. Проте більше тридцяти провів у тюрмах і засланнях. Отець Всеволод Шпіллер якось дуже точно помітив: «Такого святителя, як Владика Афанасій, не було в ХХ столітті ні в одній із Помісних Церков». Життєвий подвиг цього архієрея – ікона всіх новомучеників і сповідників радянського часу.
Дитинство та юнацькі роки
Народився майбутній святитель у сім'ї побожного урядовця, який одружився на простій селянці Матроні Андріївні. Ім'я для хрещення хлопчик вибрав сам. Його батько Григорій написав на маленьких папірцях імена особливо шанованих угодників Божих і підніс малюку синові. Новонароджений вхопився за папірець з ім'ям преподобного Сергія Радонезького, чудотворця. Так владику і хрестили в дитинстві цим ім'ям.
Сім'я жила незаможно. Але батько сімейства ніколи не шкодував коштів для допомоги бідним. Коли його дружина просила бути більш економним, Григорій сказав слова, які потім збувалися на його синові все життя: «Тепер я допомагаю людям, а коли у Сергійка буде потреба, знайдуться люди, які допоможуть йому».
«І це збулося, – згадував владика, – мені доводилося бувати в дуже важких умовах, і завжди знаходилися добрі люди, які дбали про мене».
Далі було навчання в семінарії, академії, чернечий постриг на честь святителя Афанасія Великого, захоплення літургікою, викладацька діяльність, участь у роботі Помісного Собору 1917 року. Але на цьому ми не будемо зупинятися докладно.
Хіротонія в єпископи. Початок святительського служіння
Йшов 1921 рік. Незадовго до цього в березні 1919 року нова програма РКП(б) поставила перед собою задачу повного викорінення релігії в країні.
Архімандрит Афанасій був у той час уже досить відомим пастирем. Влада, дізнавшись, що його планують висвятити на єпископа, попередила: якщо той погодиться, його чекає в'язниця. Отець Афанасій розумів, що йде на хрест, але зробив вибір вже давно. У липні 1921 р. архімандрита Афанасія висвятили на єпископа Ковровського, вікарія Володимирської єпархії.
Коли влада вислала правлячого архієрея митрополита Сергія (Староміського) в Нижній Новгород, владика Афанасій кілька місяців керував справами єпархії. Головним завданням він бачив боротьбу з обновленським розколом, що і здійснював досить успішно.
Із 33 років єпископського служіння на кафедрі владика Афанасій пробув трохи більше двох років. Проте більше тридцяти провів у тюрмах і засланнях.
Однак митрополит Сергій його запалу не схвалив, навіть більше того – у червні 1922 року сам приєднався до обновленців. Швидше за все, митрополит Сергій сподівався, що зможе очолити Вище церковне управління і потім повернути правління в правильну сторону. Але засновник і лідер обновленців Володимир Красницький виявився хитрішим і влади митрополиту Сергію не дав. Після чого довелося владиці Сергію приносити публічне покаяння в Донському монастирі.
Перед тим, як митрополит Сергій пішов у розкол, владика Афанасій, відповідаючи на його докори, написав йому: «Можливо, бути прямолінійним і щирим і нерозсудливо, але я не думаю, щоб нещирість і лукавство могли бути корисними Церкві Божій».
Початок хресного шляху
Через сім місяців після висвячення в єпископи владику Афанасія відправили на кілька років у заслання в Зирянський край. В очікуванні вироку він писав своїй матері: «Тюрми нам нічого боятися, тут справжня Православна Церква. Ми тут ніби взяті в ізолятор під час епідемії. Важке становище тих православних, які зараз, залишаючись на волі, несуть прапор Православ'я. Допоможи їм, Господи».
Після заслання владика Афанасій повернувся у Володимир. Він підтримував найтісніший зв'язок з митрополитом Петром (Полянським), який перебував в ув'язненні і якого за заповітом Патріарха Тихона (Бєлавіна) призначили місцеблюстителем патріаршого престолу.
Але в січні 1927 року владику Афанасія знову заарештували, і він опинився в одній камері з митрополитом Сергієм (Старогородським). У бесідах вони обговорювали становище Церкви, та владика Сергій обіцяв не йти ні на які компроміси з владою і бути вірним митрополиту Петру.
«Можливо, бути прямолінійним і щирим і нерозсудливо, але я не думаю, щоби нещирість і лукавство могли бути корисними Церкві Божій».
Через кілька днів владику Афанасія направили на три роки в Соловецький табір. Разом із ним на різні терміни ув'язнення засудили ще 40 архієреїв, а митрополит Сергій вийшов на свободу і заявив, що відтепер вся повнота влади в Церкві належить йому одному, причому в такій мірі, що навіть місцеблюститель патріаршого престолу владика Петро не має права його виправляти.
Незважаючи на проголошення «Декларації» митрополита Сергія, у якої була лояльність до Радянської влади, терор у країні стосовно вірних і духовенства ставав все жорсткішим і сильнішим. Владика Афанасій не прийняв церковної політики митрополита Сергія і залишався вірним заповітом патріарха Тихона.
У Соловецькому таборі святитель Афанасій захворів на черевний тиф і потрапив у заразні бараки, де хворі лежали на триярусних нарах. Місце владики виявилося в нижньому ряду і зверху на нього лилися нечистоти. Тим не менш, він вижив.
У кінці лютого владику визнали здоровим і відправили етапом на три роки в Туруханський край. Прибувши на місце, святитель отримав звістку про смерть матері. Пізніше він присвятив її пам'яті роботу «Про поминання покійних», яка досі є головним богословським підручником на цю тему.
У 1933 році закінчився термін заслання владики, але його звільнили тільки через півроку.
Повернення додому і нові випробування
До моменту повернення архієрея на батьківщину на Володимирській кафедрі служив єпископ Інокентій, призначений митрополитом Сергієм, а чудовий Успенський собор перетворили на музей.
Владика Афанасій не визнавав влади митрополита Сергія, вважаючи його узурпатором, який незаконно виконує обов'язки предстоятеля РПЦ. Про це він, після повернення із заслання, у письмовій формі відверто заявив митрополиту Сергію. З цієї ж причини святитель уникав відвідування богослужінь, де служили священики, які визнали над собою владу цього архієрея.
В 1936 році був новий арешт, і владика отримав п'ять років Біломорських таборів. Це був один із найважчих етапів його життя. Святителя вважали небезпечним злочинцем і ставили на такі роботи, які повинні були закінчитися або поступовим виснаженням і смертю, або інвалідністю.
Духовним чадам архієрей писав у цей час: «Смерть часто заносила косу над нашими головами, але ангел-хранитель її відводив в такі моменти, коли здавалося, що смерть неминуча».
У 1937 році владику помістили в штрафний ізолятор, в якому він пробув три місяці. Протягом всього терміну щоночі з цього барака виводили кілька людей на розстріл. І щодня святитель чекав, що настане і його черга. Але його знову повернули на лісопункт. А через півроку ця екзекуція очікування смерті повторилася знову і тривала ще місяць.
Абсолютно виснажений владика став глибоким інвалідом. Але незважаючи на це, на початку Вітчизняної війни його направили в Онезькі табори пішою ходою – 400 км лісовою болотистою місцевістю.
«Я радий був зачерпнути жменею воду з калюжі або з болота, і ця, хоч і брудна, але не отруйна, вода освіжала мене і підтримувала. Смітинки, травинки, водяну цвіль я відкидав, а воду пив, і без цієї сирої і нечистої води навряд чи б дійшов до мети», – писав владика Афанасій про цей похід.
Прибувши на місце, він вже був у такому стані, що не сподівався вижити. Але Господь милував його і дав сили.
Воєнні роки
В червні 1942 року, провівши в таборі на п'ять місяців більше терміну, святитель вийшов на свободу і попрямував у безстрокове заслання в Омську область. Але в листопаді 1943 року його знову заарештували і, звинувативши в організації антирадянського підпілля, засудили до восьми років Сибірських таборів.
Будучи інвалідом, владика Афанасій не міг фізично працювати на лісоповалі, тому його поставили асенізатором. Архієрей згадував у цей час свою улюблену поему Олексія Толстого «Іоанн Дамаскін». Там співак – очищувач відхожих місць, тут архієрей – асенізатор.
«Смерть часто заносила косу над нашими головами, але ангел-хранитель її відводив в такі моменти, коли здавалося, що смерть неминуча».
В цей час із газет святитель дізнався, що після смерті митрополита Сергія патріархом став митрополит Олексій (Сіманський). Так вперше після смерті святителя Тихона владика Афанасій у своїх молитвах став поминати і нового Предстоятеля Церкви.
До закінчення терміну ув'язнення владику ще не раз переміщали з одного табору в інший. Але навіть у 1952 році, коли його мали звільнити, цього ніхто не поспішав робити, посилаючись на те, що він інвалід і на волі його не буде кому утримувати. Так владика провів у таборі ще зайві два з половиною роки. Невизначеність вимотувала нерви, і в січні 1954 року у владики стався інсульт.
Останні роки життя
Того ж року архієрея відправили в будинок інвалідів, але насправді це була та ж тюрма. На територію виходити не дозволялося, листування було обмежене, побачень не допускали. Формально святитель вважався вільною людиною, але по суті перебував в ув'язненні. Начальник інвалідного будинку ставився до владики дуже погано. Інваліди тулилися по п'ять чоловік у маленькій кімнатці.
У середині 50-х режим в інвалідному будинку став вільнішим, охорону зняли, можна було виходити за територію, але владика користуватися цією свободою вже не міг, оскільки майже не ходив.
У 1955 році його забрав на поруки Георгій Сєдов, староста Воскресенського собору Тураєва. Він став офіційним опікуном владики. Але й тут сталися спокуси. У табірній довідці значилося, що архієрей не має обмеження в правах, проте в Тураєві його зобов'язали дати підписку про невиїзд за межі району і регулярно відмічатися в міліції. Ці явки повністю забирали сили владики, і після них він по тижню лежав у знемозі. Але лише через деякий час доставляти документи архієрея в міліцію дозволили його опікуну.
Різні неприємності не припинялися і в подальшому. Лише перед самою смертю духовним чадам вдалося спільними зусиллями купити архієрею невеликий скромний сільський будиночок в м. Петушки Володимирської області. Але до того часу вже було закінчено будівництво небесних покоїв подвижника, куди його і переселив Господь 28 жовтня 1962 року.
Прославлення
Церковний Собор канонізував святителя Афанасія в серпні 2000 року. Його мощі перебувають у храмі Богородице-Різдвяного монастиря Володимира.
За життя владика Афанасій ніс свій хрест із великим терпінням та смиренням. Все, що йому надсилали в табір духовні чада, він роздавав сусідам по камері. Жодного разу жодного слова нарікання або саможаління не злетіло з його вуст. Навпаки, владика не тільки був бадьорий духом, але й умів заохочувати інших сповідників: «Не скорбіть, Бог нам дав можливість трошки за Нього постраждати, цьому треба радіти».
Всі духовні чада і навіть вороги владики відгукувалися про нього як про людину світлу і завжди радісну. Де тільки міг, святитель намагався здійснювати богослужіння. Улюбленим його співом було «Хваліть ім'я Господнє». Усім своїм життям, всією важкістю сповідницького хреста владика Афанасій вихваляв Бога. І тепер, по виході з цього світу, він продовжує славити ім'я Господнє в горніх обителях, удостоївшись нетлінної слави сповідницького вінця.
«Святителю Афанасію, моли Бога за нас».
