«Ти думаєш, що у тебе найбільше горе?» Пам’яті отця Олексія Мечева
29 вересня – день перенесення мощей праведного Олексія Мечева.
У боголюбного читача може скластися враження про те, що вершини духа підкоряються тільки суворим одинакам, які злітають на ці висоти, які не обтяжені мирськими і сімейними турботами. Безсумнівно, це зручніше зробити тим, у кого душа не пов’язана ні з чим земним. Але це зовсім не означає, що ті, хто несе тягар земних турбот, позбавлені можливості підніматися на ці вершини. Життя старця Олексія Мечева тому приклад.
Народження майбутнього старця було важким і болісним. Пологи затягнулися так, що життю матері і дитини загрожувала смертельна небезпека. У сльозах батько сімейства став молитися про дружину і майбутню дитину перед образом Пресвятої Богородиці. Митрополит Філарет, який звершував у цей час богослужіння в соборі, сам підійшов до плачучого чоловіка, дав йому просфору зі словами: «Народиться хлопчик, то й назви Олексій, на честь Олексія, людини Божої, який святкується сьогодні».
З’явився на світ Олексій 17 березня 1859 року в родині регента в маленькій двокімнатній квартирці, де жили його батьки, брат з сестрою і сестра матері зі своїми трьома дітьми, яких прихистила у себе після смерті її чоловіка ця благочестива сім’я. Коли хлопчик підріс, то пішов вчитися в духовне училище, а потім і в Московську духовну семінарію. І в училищі, і в семінарії його запам’ятали як старанного юнака.
Після закінчення семінарії Олексій вирішив стати лікарем. Але його мама заперечила цьому наміру і благословила сина йти служити по духовній лінії. Згодом батюшка був вдячний матері за те, що вона наполягла на цьому рішенні.
Духовна атмосфера в богословських навчальних закладах в ті роки вже була просякнута духом протесту, революційних бродінь, вільнодумства. Мало хто хотів після закінчення навчання продовжити спадкоємне від батьків священиче служіння. Більшість бачила свою місію в служінні народу в різних соціальних сферах. Не оминула ця спокуса і Олексія, який вирішив стати лікарем. Але його мама заперечила цьому наміру і благословила сина йти служити по духовній лінії. Згодом батюшка був дуже вдячний матері за те, що вона наполягла на своєму рішенні.
Після закінчення семінарії в 1880 році Олексій Мечев був призначений псаломщиком до Знам’янської церкви Божої Матері, де він мав пройти сувору школу послуху. Настоятель храму отець Георгій був людиною дуже крутого характеру. Вимагав від молодого псаломщика виконання чужих обов’язків. При цьому нерідко піднімав на нього руку і навіть бив кочергою. Часто рідний брат Олексія заставав його в храмі в сльозах. Але при цьому Олексій навіть не думав проситися на іншу парафію і терпів всі ці знущання покірно.
Пройдуть роки, і вже будучи старцем, отець Олексій скаже, що таких людей, як отець Георгій, потрібно любити як своїх благодійників. Коли отець Георгій помер, старець прийшов до нього на відспівування і зі сльозами вдячності і любові проводжав його в останню путь. Наше людське самолюбство і жаль («яшка» і «окаяшка», як називав їх отець Олексій) – головні вороги на шляху до спасіння. Тих людей, які повинні їх від нас прогнати, посилає до нас Сам Бог для того, щоб ми врятувалися.
Наше людське самолюбство і жаль («яшка» і «окаяшка», як називав їх отець Олексій) – головні вороги на шляху до спасіння.
У 1884 році Олексій Мечев одружився з дочкою псаломщика, вісімнадцятирічною Ганною Петрівною Молчановою, і в тому ж році був висвячений у сан диякона. Шлюб був щасливим. Ганна любила чоловіка і допомагала йому в усьому. Вона страждала важким захворюванням серця, і її здоров’я вимагало постійних турбот. Отець Олексій також любив і шанував свою дружину як вірного друга і помічницю на шляху до спасіння. Він завжди був уважний до її зауважень, вважаючи, що Сам Бог через дружину картає його. Згодом у цій глибоко благочестивій родині народилося п’ятеро дітей.
У 1893 році диякон Олексій Мечев був висвячений на священика і поставлений настоятелем невеликого храму Миколая Чудотворця. Поруч стояли великі багатолюдні собори, на тлі яких маленький прихід батюшки був зовсім непомітний. Ставши настоятелем, отець Олексій ввів у себе на парафії щоденне богослужіння. Кожен день о п’ятій ранку приходив він до храму, прикладався до образів і починав службу. Як правило, йому доводилося самому бути не тільки священиком, але і читцем, і співаком.
Так минуло вісім років! Весь цей час батюшка звершував богослужіння практично в абсолютно порожньому храмі. Жили вони з матушкою бідно. Багатодітна сім’я тулилася в невеликому дерев’яному напівзгнилому будиночку, загубленому між двоповерхівок, що затуляли його з усіх боків. У дощові дні вода текла прямо на подвір’я та до підвалу їхнього будинку, тому всередині завжди було сиро. У цей час загострилася хвороба матушки Ганни. У неї почалася серцева водянка з великими набряками і болісною задишкою. Померла вона в 1902 році в день Усікновення глави Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна. Залишився священик сам: в бідному житлі, з безліччю дітей і порожнім храмом.
Коли отець Олексій перебував на голгофі своїх страждань, у його житті з’явився святий праведний Іоанн Кронштадтський.
– Ви прийшли розділити зі мною моє горе? – запитав батюшка отця Іоанна.
– Ні, – відповів той, – не горе я прийшов з тобою розділити, а радість того, що тебе відвідав Бог. Залиш келію свою і йди служити людям. Тільки відтепер ти і починаєш жити. Ти дивишся на свої скорботи і думаєш: немає більше, ніж у мене, на світі горя. А ти будь з народом, ввійди в горе інших людей, візьми його на себе і тоді побачиш, що твоє нещастя маленьке в порівнянні із загальним горем, і тобі стане легше.
Так отець Олексій отримав благословення на несення хреста старецтва, до якого його готував серцевідець Господь усі ці роки життя.
Отець Олексій прийняв від Бога дар прозорливості, бачення доль інших людей. Народ почав тягнутися до досі маловідомого священика. У особі отця Олексія вони завжди зустрічали серцеву привітність, любов і співчуття.
Вказівку протоієрея Іоанна батюшка сприйняв як послух. Разом з цим благословенням отець Олексій прийняв від Бога і дар прозорливості, бачення доль інших людей. Народ також почав тягнутися до досі маловідомого священика. У особі отця Олексія вони завжди зустрічали серцеву привітність, любов і співчуття. Після бесіди з ним їх душі світилися миром і радістю в Дусі Святому. Свій дар прозорливості отець Олексій ретельно приховував, прямо ніколи його не виявляв, говорив, як правило, про нібито аналогічний випадок. Слава про доброго пастиря, що вмів відігріти і втішити душу, стала поширюватися все далі і далі. Як і слід було очікувати, в результаті цього у отця Олексія з’явилося чимало заздрісників і недоброзичливців, особливо в середовищі духовенства. Батюшку за ніщо, за очі називали лжестарцем, звинувачували в тому, що він знаходиться в омані, обмовляли його. На все це він відповідав кривдникам незмінною любов’ю.
Отець Олексій не відрізнявся особливим красномовством. У проповідях і особистих бесідах він був дуже простий, нічого не говорив вітіюватого, не філософствував, ніколи не гнівався і нікому не дорікав. Але його слова, сповнені глибокого смирення і любові, діяли на стражденні душі, як бальзам. У когось вони викликали сльози покаяння, когось окриляли надією, а когось втішали. Отець Олексій своїм благодатним духом чудесним чином допомагав людям глибше побачити власну душу і знайти дорогу до Бога.
Згодом отець Олексій відкрив у себе на парафії притулок для сиріт і дітей незаможних батьків, початкову церковну школу, де сам викладав дітям протягом тринадцяти років Закон Божий. Старець був також незмінним трудівником молитви Ісусової, хоча ніде про це не розповідав. Його молитва ніколи не припинялася. Читав він на криласі, чи служив літургію, сповідував, викладав, просто розмовляв з людьми – Ісусова молитва завжди творилася в його серці.
Його молитва ніколи не припинялася. Читав він на криласі, чи служив літургію, сповідував, викладав, просто розмовляв з людьми – Ісусова молитва завжди творилася в його серці.
Число парафіян у храмі сильно збільшилося, особливо в післяреволюційні роки, коли люди, випробувавши багато бід і нещасть, знову кинулися до Бога, щоб у Ньому знайти собі відраду і втіху. Було серед них чимало молоді та інтелігенції. У 1919 році був висвячений у священицький сан син отця Олексія, Сергій Мечев, якому в майбутньому судилося стати новомучеником. Отець Сергій став гідним продовжувачем справи батька, розділивши з ним хрест духівництва і священичого служіння.
Навантаження на старця Олексія весь час зростало. Все більше і більше людей шукали з ним духовної зустрічі і жадали його опіки. Щоб запитати поради, поговорити з духівником, до батюшки шикувалися цілі черги, при цьому старець щодня звершував усі богослужіння, встановлені згідно зі статутом.
При такій популярності в народі отець Олексій абсолютно щиро вважав себе гірше за всіх, був дуже скромний. Уникав поздоровлень і пишних богослужінь. При соборній службі завжди намагався стати позаду інших священиків, хоча по висвячуванню був набагато старшим.
Коли в 1920 році святіший патріарх Тихон удостоїв батюшку нагороди – права носіння хреста з прикрасами, отець Олексій, зазвичай усміхнений і радісний, виглядав дуже стривоженим. Духовні чада хотіли привітати батюшку з цією нагородою, але він на їх слова почав плакати, став на коліна і почав просити у всіх пробачення за свою негідність.
Близькими духовними друзями отця Олексія стали сучасні йому Оптинські старці – отець Анатолій (Потапов) та скитоначальник Оптиної ігумен Феодосій. Якось отець Феодосій, відвідавши храм, де служив отець Олексій, і побачивши, скільки праці доводиться нести старцю, сказав йому: «На всю ту справу, яку робите Ви один, у нас в Оптиної знадобилося б кілька людей. А вам одному Господь дає стільки сил».
Навесні 1923 року отець Олексій відчув, що наближається смерть. Попрощався з усіма близькими духовними чадами, з храмом, з рідними. Напередодні смерті був спокійний, ласкавий, радісний. Помер старець майже миттєво, одразу ж, як тільки ліг у ліжко в ніч на 22 червня 1923 року.
На Ювілейному Архиєрейському Соборі 2000 року отець Олексій Мечев був зарахований до лику святих для загальноцерковного поминання.
«Допоможи в бідах, утіш у скорботах, пастирю добрий, отче Олексіє, подвигом бо старецтва світу просяявши, віру і любов Христову в мраці беззаконня сповідав єси, боліючи серцем про всіх, хто приходив до тебе. І нині за нас Бога моли, любов’ю шануючих тя» (Тропар служби праведному Олексію Мечеву).
