Джон Толкін – великий письменник та рідкісний «скнара»
2 вересня – день смерті Джона Рональда Руела Толкіна. Вчений-лінгвіст і християнин, Толкін вважав міфи способом вираження істини. І вдало використав цей спосіб.
Нещодавно, абсолютно несподівано для себе, я виявив, що роман «Володар Кілець» був останнім твором у жанрі художньої літератури, який я прочитав у своєму житті. Це було дуже давно, і відтоді до мене так і не потрапило жодної художньої книги, на читання якої мені було б не шкода витратити свій час. Хоча я, звичайно, особливо й не шукав, якщо чесно.
Якщо мені хочеться прочитати щось «легке», то я вважаю за краще читати щоденники, автобіографії, листи, спогади, щось суттєве, що відбувалося в реальному житті з реальними людьми. В одному з таких одкровень я прочитав рядки Пушкіна: «...і пил століть від хартій обтрусивши, правдиві оповіді перепише...». Розмірковуючи над цими рядками, Олександр Ширвіндт написав: «перепише – це не освіжить, а дасть іншу версію. Дуже страшно, коли твоє життя почнуть переписувати. Так потихеньку індивідуальність перетворюється на версію дослідників». Так, усвідомивши для себе цю загрозу, Олександр Анатолійович кинувся, поки живий, писати «Випереджаючи некролог», що у нього, до речі, навіть дуже добре вийшло.
«Версії дослідників»
Джон Рональд Руел Толкін такої загрози для себе не усвідомлював, і тому з часом він сам, як і вся його творчість, перетворилися на «версії дослідників». Щось він ще за життя зумів спростувати, а щось навіть уявити собі не міг. На питання про те, чи не є Мордор уособленням СРСР (оскільки автор помістив його на Сході Середзем’я), Толкін відповів з англійським гумором: «Ну що ви, до чого тут Ради, я, звичайно ж, мав на увазі Кембридж». «Чи не є комуністи орками?» – запитав інший журналіст. «Чи не є орки комуністами?» – питанням на питання відповів Толкін.
Але навіть у найстрашнішому сні Толкін не міг уявити, до якої міри профанації доведуть його роман у комп’ютерних іграх, мультиплікації, вульгарних «Гоблінівських» варіантах «дубляжу» фільму і т.д. Насправді роман Толкіна – це геніальний твір, для розуміння глибини якого потрібно мати дуже хорошу філологічну освіту і навички філософського мислення.
Про автора
В особистому спілкуванні письменник не викликав особливих симпатій. Це був такий собі сухар, вчений-лінгвіст, похмурий, в якійсь мірі асоціальний, досить образливий. Він жив зовсім в іншому світі – у великому, чарівному, невидимому сторонньому оку світі, в якому він будував замки з крил метеликів. Толкін був справжнім археологом серця. Приховуючи внутрішні глибинні пласти своєї душі, він видобував звідти дуже корисні для людей копалини.
Толкін насправді був дуже серйозним ученим. Настільки серйозним, що міг на протязі десяти років, поки його діти були маленькими, писати їм «Листи Діда Мороза», точніше «Різдвяного дідуся». Він не просто писав, а малював картинки, імітував тремтячий від лапландського холоду і солідного віку автора почерк «дідуся». У цих листах було задіяно безліч героїв: помічник Діда Мороза – Білий ведмідь, гноми, гобліни, які літають на кажанах і ін.
Толкін був дивовижним за своєю натурою «скнарою». Все, що він робив, збиралося по крихтах, до того ж дуже ретельно і досконально. Ніякої грубої роботи він не допускав. Наприклад, «Володар кілець» писався протягом десяти років. Незважаючи на дружбу з К. Льюїсом, Толкін гостро критикував його за те, що той випускає свої книги з такою швидкістю, немов шаткує капусту.
Для Толкіна були дуже важливими якість тексту, його досконале звучання, краса і глибина сюжету. Він був справжнім генієм, який не вигадував казку, а створював якийсь інтегральний сенс, що сягає глибоким корінням у загальний «праміф» – в історію взаємин Бога і людини.
Міфологія у творчості письменника
Як учений-лінгвіст і побожний католик, Толкін ставився до міфів народів світу як до доступного на той час способу вираження істини. Він наводив такий приклад: подібно до того, як мова – це те, що ми вигадали про предмети і ідеї, точно так же міф – це те, що ми вигадали про Істину.
Вчений вважав, що перекази всіх людських міфологій, як до Христа, так і після, – це людські спроби говорити правду про світобудову. А Божественний задум порятунку людини, Втілення, Воскресіння – факти історії, про які всі міфи пророкували. Але Толкін не тільки досліджував міфологію, він її створював.
Як все починалося
«У горі була нора, а в норі жив хоббіт...» – так, несподівано для себе, написав ці слова Толкін, коли перевіряв роботи студентів Оксфорда. «Що це було, я не знаю». Осяяння? Таємний знак творчої музи? Але після того, як ця фраза забрела вченому в голову, він став розбиратися, хто ж такий хоббіт, і що він робить в цій самій норі. Правда у цієї фрази була і своя передісторія.
Ще будучи студентом, Толкін в одному зі збірників англосаксонських пісень набрів на слово «Еаренділ» (Ранкова зірка). Саме звучання цього слова його зачарувало. Як наслідок, в уяві Толкіна з’явився народ, який говорив на цій мові. Потрібно сказати, що письменник особисто створив дві ельфійські мови – квенью (на основі фінської) і сандарін (на основі валійської). Він не тільки їх створив, але навіть писав на них поетичні твори. «Володар кілець» неможливо перевести на нашу мову так, щоб не втратити специфіку оригіналу. Тому що на сучасній англійській в трилогії звучить лише мова «вестрона» – загального наріччя Середзем’я. Але мова рохіррім вже звучить, як англосаксонська, гноми розмовляють давньоісландською, імена архаїчних правителів готські, хоббіти говорять на грубуватому сільському діалекті «вестрона» і т.д.
Про віру і релігію
Фільм, незважаючи на щирі старання режисерів, так і не зміг передати дух оригіналу. В результаті вийшов такий собі пригодницький драматичний фентезі-серіал. Тоді як книга зовсім про інше – про головне.
Толкін – це в першу чергу християнин, і вся його творчість – геніальна форма проповіді, в якій без занудної моралістики мовою міфу і казки виражені глибокі істини християнської етики. Для того, щоб не перетворювати свої твори на банальний повчальний катехізис, письменник не поміщає всередину Середзем’я релігію. Але вся історія хоббітів насправді – історія про злу і добру волю, про жертву, про любов і ненависть, обов’язок, честь, жорстокість, прощення і т.д. Я б міг присвятити десятки сторінок розбору того, як автор майстерно обіграє це в своїй трилогії. Але в даній публікації я зупинюся лише на одному невеликому фрагменті.
Фродо і Голлум
Злий дух-антагоніст перекрутив початкову мелодію творіння, спровокувавши відпадання від Творця перших ангелів, перекрутивши природу ельфів, створивши орків. Але в Середзем’ї ніхто не злий по своїй природі. Найважливіша сцена в трилогії – це розчулення Голлума, самого, здавалося б, безнадійного лиходія книги, який побачив сплячого Фродо. Думки Голлума грубо і жорстко перериваються Семом, який виступає в книзі як позитивний герой.
Вбити Голлума хоббіти могли неодноразово, маючи для цього дуже вагомі причини. Але в цьому випадку була б порушена етика добра. Переступити через неї – означало б самому стати злим. Але, а як інакше? Адже добро теж може бути з кулаками. Хіба мета не виправдовує засоби? І Толкін відповідає: «Ні, не виправдовує».
За всім цим розмаїттям зовнішніх подій і внутрішніх переживань героїв стоїть невидимий Промисел Творця. Розв’язка драми-трилогії говорить про те, що Голлум був все ж таки потрібен. І виявив він свою потрібність у самий, здавалося б, несподіваний момент. Але без нього так і не настало б очікуваної розв’язки і перемоги добра.
Перефразовуючи цю думку, я скажу – диявол все ж таки потрібен. Ця думка не моя, а святителя Іоанна Златоуста, який говорить про те, що без сил зла ми б ніколи не змогли досягти Царства Божого. Для того, щоб зійти на гору, потрібна в першу чергу сама гора. Все, чого ми досягаємо в цьому світі, відбувається через опір тому, що нам заважає дістатися до мети.
В одному зі своїх листів до сина Толкін сказав такі важливі слова: «Зло пускає в хід величезні сили і з незмінним успіхом, але тільки марно. Воно лише готує ґрунт для несподіваної перемоги добра. Так воно і буває в наших власних життях».
Отже...
Головне етичне посилання трилогії в тому, що наймогутніші твердині зла переможені не силою і величчю чесноти, а смиренням і жертовною любов’ю, глибоко християнське за своєю суттю. Бог присутній в Середзем’ї незримо, діючи через героїв міфу. І, як це не парадоксально, навіть зло мимоволі стає зброєю Його промислу.
Толкін говорив про те, що коли людина читає справжню казку, в якій є перелом від торжества зла до торжества добра, від смерті до воскресіння, то її серце стукає частіше, а на очі навертаються сльози. Це свідчення того, що через книгу до її душі починає пробиватися світло, і звучить відгомін головної благої вісті людської історії – Воскресіння Христа.
Від правильних казок завжди йде світло вічного життя. Інакше бути і не може.
