Вивчення богослов’я: «за» і «проти»
Існує думка, що богословська освіченість – не тільки справа не з числа першорядної важливості для християнина, а й взагалі марна трата часу. Чи так це?
Останнім часом у православних і навколоправославних колах до богословської освіти, самоосвіти і богослов’я взагалі склалося, м’яко кажучи, вельми обережне ставлення. Найчастіше подібне ставлення складається на підставі того, що багато богословів у результаті своїх розумових висновків забрели «не туди» чи взагалі впали в єресь. Чого варта недавня історія з дияконом Андрієм Кураєвим. Ще як аргумент проти богословської освіченості наводиться думка, що знання надимає, і не тільки не сприяє благочестю, а й перешкоджає йому.
Безумовно, все це має місце, і історичних прикладів можна навести безліч, починаючи мало не з перших століть християнства і до наших днів. Однак як за поведінкою одного християнина не можна судити про всю Церкву, так і за помилками кількох богословів не можна робити висновки про богослов’я і богословську освіту взагалі. До того ж у наведеній вище аргументації міститься концептуальна помилка.
Якщо знання згубне, а незнання рятівне, то виходить, що зло міститься в самому знанні. Тоді отримання богословської освіти – гріх, в якому людина повинна каятися. Очевидно, що такі висновки – явна нісенітниця. Крім єресіархів і скептиків, що втратили віру, в історії є безліч прикладів геніальних святих, які отримали свого часу освіту не тільки в галузі богослов’я, а і в області язичницької філософії, природознавства та ін. Одним з таких світочів був преподобний Максим Сповідник, день пам’яті якого святкується Церквою 25 серпня.
Преподобний Максим Сповідник писав, що приступати до богослов’я практичного без теоретичного не тільки неправильно, але й небезпечно.
Взагалі преподобний Максим – абсолютно унікальна особистість, яка на кілька голів височіє над усіма своїми сучасниками. Ось яку характеристику дає йому один з перших глибоких дослідників його життя і творчості, професор Київської духовної академії Сергій Леонтійович Єпіфанович:
«Однаково сильний і як богослов-філософ, і як аскет-містик, і як полеміст, він міг взяти в свої руки всі галузі візантійського богослов’я і, як творчий розум, втілити весь багатий зміст його в єдність цілісної системи, і міг зробити це з усією силою свого оригінального духу, безмірно підносячись над маленькими богословами-ексцерпторами свого часу, що ледве встигали намічати контури своїх скромних за задумом та виконанням компілятивних творів. Наскільки творчий розум преп. Максима перевершував завмираючу, дрібну та дрібніючу думку його сучасників, настільки рельєфно виділялася його літературна продуктивність на загальному тлі поступово занепадаючої візантійської писемності. У своїй особистості він дав яскравий приклад живого грецького генія в надзвичайній літературної плодючості, що нагадує по багатосторонності епоху великих отців. За все VII ст. це єдина велика літературна величина, інтереси якої простягалися і на екзегетику і богослов’я, і на аскетику і літургику, і на пасхалію, і навіть на поезію».
Важко до такої прекрасної характеристики щось додати.
З наведеної цитати стає очевидно, що проблема не в знанні як такому, а в людині. Якщо такі люди, як преподобний Максим, змогли об’єднати в собі і богослова-філософа, і аскета-містика, то, значить, і в богослов’ї немає нічого поганого. Більш того, тут ми бачимо ключ до правильного ставлення до богословської освіченості.
Справжнє богослов’я не може бути абстрактним, відокремленим від духовного життя. Сам преподобний Максим аскетику називав богослов’ям практичним, тоді як знання – богослов’ям теоретичним. При цьому він не просто не відділяв одне від іншого, а й писав про неможливість існування одного без іншого. Звичайно, можна навести безліч прикладів, коли люди ставали святими без спеціальної освіти. Але врятуватися людина може тільки в Церкві, а що, як не богослов’я, вказує на межі Церкви, за якими порятунок стає неможливим?
Аргумент про те, що знання без аскетики заводять людину «не туди», працює і у зворотному напрямку – аскетика без правильних знань також може завести «не туди». Згадаймо відомого Арія.
Преподобний Максим писав, що приступати до богослов’я практичного без теоретичного не тільки неправильно, але й небезпечно. Аргумент про те, що знання без аскетики заводять людину «не туди», працює і у зворотному напрямку – аскетика без правильних знань також може завести «не туди».
Згадаймо відомого Арія. Він не був розпусником, не був якимось відв’язаним грішником. Більш того, сучасники пам’ятають Арія як аскета і людину суворого життя з відповідною зовнішністю – високий, худорлявий, з виснаженим виглядом і сумним обличчям. У самому аріанстві, як русі, був і соціальний підтекст. Християни вставали під прапори єресі не тільки (і не завжди) будучи явними прихильниками вчення, а повстаючи проти безчинств і порочності православного духовенства, особливо ієрархії.
Трохи пізніше, вже в наступному поколінні (а це, нагадаю, все ще IV століття), святитель Григорій Богослов у слові «До єпископів» з гіркотою писав:
«Знемагає пастир, довгий час він боровся зі згубними вовками і сперечався з пастирями; немає вже бадьорості в моїх зігнутих членах; ледь переводжу дихання, пригнічений працями і загальним нашим легковаженням. Одні з нас, змагаючись за священні престоли, повстають один проти одного, уражаються і вражають незліченними лихами, це неприборкані воїни, вони виголошують мені: мир, і хваляться кров’ю... Інші, розділені на частини, обурюють Схід і Захід; почавши Богом, закінчують плоттю. Від цих протиборців і інші запозичують собі ім’я і бунтівний дух... Христос же марно пронизаний цвяхами. На ім’я людей, а не за Христом називаємось ми, прославлені Його благодіянням і кров’ю».
Преподобний Іоанн Дамаскин вважав, що заперечення необхідності богословської освіти для християн саме по собі є єрессю.
Вдивіться в останні фрази – що повинні були робити єпископи, щоб святителю Григорію довелося написати такі страшні слова?!
Який сенс для Арія має його аскетика, якщо він став мало не найвідомішим у світі єресіархом і звів з рятівного шляху багатьох християн?! Що толку, що православні єпископи дотримувалися істинного віровчення, але при цьому вели порочне і розпусне життя?! Описана ситуація лише підкреслює важливість і теоретичного, і практичного богослов’я. Тут доречна алегорія з двосічним мечем, яку апостол Павел використовує щодо слова Божого (Євр. 4, 12). Хороший мечник завжди буде користуватися обома краями свого знаряддя.
Преподобний Іоанн Дамаскин вважав, що заперечення необхідності богословської освіти для християн саме по собі є єрессю. У його каталозі єретиків під 88-м номером значаться так звані гносеомахи. Їх віровчення преподобний Іоанн описує так: «Вони відкидають необхідність для християнства всякого знання. Вони кажуть, що марну справу роблять ті, які шукають будь-яких знань у Божественних Писаннях, бо Бог не вимагає від християнина нічого іншого, крім добрих справ. Отже, краще жити простіше і не цікавитися ні про який догмат, що відноситься до знання».
Ще одним аргументом проти необхідності богословської освіти є відсилання до прикладу преподобної Марії Єгипетської, що знайшла святість, жодного разу не прочитавши Святе Письмо і взагалі не вміючи читати, або святих апостолів, які, будучи простими рибалками, абсолютно невмілими в ораторстві, своєю проповіддю вловили в Христові мережі навіть мудреців цього світу.
Віра – це не абстракція. Віра має бути конкретною, ми повинні ясно знати і розуміти, у що і в Кого ми віримо.
Все це так, але відповідь на подібного роду позицію ми можемо знайти у святителя Григорія Богослова. Він пише, що готовий прийняти навіть ганебного волопаса, який не володіє даром слова, тільки цей волопас не повинен мати ні дорожньої торби, ні палиці, ні грошей; бути напівроздягненим; жити одним днем і багатіти надією; повинен очищати від демонів; зцілювати прокаженого, воскрешати мертвих і припиняти параліч. Якщо хто проти вивчення богослов’я, то «будь ти одним з таких, і, хоча б ти був ловцем жаб, тоді ми піднесемо тебе до ангельських хорів!», – підсумовує святитель Григорій. Говорячи про одну сторону апостольства, ми повинні говорити про всі інші, а інакше виходить якась напівправда, а по суті – брехня.
Ми не апостоли, тому тим більше нам потрібне богослов’я. Віра – це не абстракція. Абстрактними можуть бути лише наші міркування на кухні за чашкою чаю. Віра має бути конкретною, ми повинні ясно знати і розуміти, у що і в Кого ми віримо. У боротьбі за збереження Істини, за збереження чистоти і непошкодженість нашої віри безліч отців не тільки витрачали душевні і інтелектуальні сили, а й платили кров’ю. Той же преподобний Максим Сповідник за свою боротьбу з єрессю монофелітства пережив три заслання, приниження, суди і побиття, позбувся правої руки і язика. Цими діями єретики хотіли змусити його замовкнути, позбавити і письмового, і усного слова. Але Правда все одно восторжествувала, хоча до цього торжества (тобто до VI Вселенського собору) преподобний Максим не дожив вісімнадцять років.
Так невже ми станемо нехтувати тим, за що боролася величезна кількість святих, які отримали іменування Отців Церкви?! Головне – завжди пам’ятати, що вивчення богослов’я повинно рука об руку йти з аскетикою, і навпаки. Благо цей маршрут уже випробуваний і вивчений, і нам є на кого орієнтуватися по шляху нашого проходження в Царство Небесне.
