Агнець чеченської Голгофи. Пам’яті старця Петра Сухоносова
Сьогодні ми розповімо про сучасного нам мученика, старця Петра Сухоносова (1929-1996). Його називають руським муллою і кавказьким страстотерпцем. І не дарма.
На самому початку 90-х у Грозному помирав один відомий старець святого життя – схимонах Меркурій. Незадовго до своєї смерті він побачив те пекло, на яке перетвориться це місто через кілька років. «Все у вогні, все валиться, рятуйтеся, рятуйтеся, біжіть...» – кричав у забутті старець своїм дітям. Ті не могли зрозуміти, про що це він. Вирішили, що, по всій видимості, він бачив події останніх днів існування світу.
Пройде зовсім небагато часу, і вони зрозуміють, що це були не бачення апокаліпсису, а пророцтва про те місце і час, в яких вони зараз живуть. Пекло прийде в кожну оселю і в кожну родину жителів Грозного. Вся Чечня перетвориться на котел, киплячий стражданнями і болем. І тільки після того, як всередину цього котла буде кинутий незлобивий агнець бездоганного життя і святості, його кипіння буде поступово припинятися, і він охолоне.
Дитинство і юні роки
Народився отець Петро Сухоносов 7 липня 1929 року в станиці Іпатово на Ставропіллі. Його мама була простою малограмотною трудівницею, все своє життя вона присвятила дітям, все життя терпіла голод і крайню бідність. Батько – колишній червоний командир. Сім’я постійно потерпала від його запоїв, матірщини і знущань. У 1943 році він заживо згорів від цигарки, коли, закутавшись в овечий кожух, заснув у п’яному вигляді, не помітивши, як недопалок впав на його одяг.
Після смерті батька і без того нелегке дитинство Петра Сухоносова закінчилося: потрібно було йти на заробітки, щоб якось утримувати матір, братів і сестер. У повоєнні холодні й голодні роки на вулицях молодь збиралася в компанії, які, щоб вижити, нерідко займалися розбоєм. Намагаючись захистити сина від впливу вулиці, мати майбутнього пастиря не раз його порола, забороняючи будь-яке спілкування зі злочинною шпаною.
«Яке щастя бути битим», – через багато років скаже отець Петро, згадуючи своє дитинство.
Після закінчення п’ятого класу Петро пішов працювати до місцевого радгоспу, де йому доручили пасти овець. У холоді і недоїданні, не маючи теплого одягу, а нерідко і шматка хліба, юнак заробив собі безліч хронічних хвороб, через які його не взяли служити в армію.
Що було в ньому примітного в ті роки, так це якась ненаситна любов до читання. Петро запоєм читав все, що йому потрапляло до рук: книги, газети, журнали, знайдені обривки і клаптики паперів. Він міг через все село йти за листоношею в надії на те, що той подарує йому хоча б шматочок якоїсь газети. Але справжню революцію в його душі справила таємнича книга, яку читав місцевий чабан, ховаючи її від чужих очей. Єдиним, від кого він не переховувався, був Петро.
Мало не на колінах випрошував майбутній старець у чабана можливість почитати цю книгу. Після довгих коливань той все ж дозволив йому, але строго наказав читати так, щоб жодна людина не застала його за цим заняттям. Так юнак вперше в житті взяв у руки духовну літературу. Таємнича книга, яку читав чабан, називалася «Моє життя у Христі» святого праведного Іоанна Кронштадтського.
Крім книги були ще й люди, які прикладом свого життя надихнули майбутнього подвижника йти шляхом страждань і мучеництва за Христа.
Першою такою духовною наставницею Петра була черниця Фессалонікія (Ганусова) (1875–1955). Сповідниця, що пройшла сталінські табори смерті, до кінця життя зберегла добре, чуйне серце, чисту молитву і зразкове благочестя. Ще зовсім юним Петро кожен день до чотирьох ранку приходив до неї для того, щоб разом з матінкою вичитувати чернече правило. Монахиня навчила майбутнього старця богослужбовому уставу, читання церковнослов’янською мовою, церковного співу.
Другою людиною, що здійснила великий духовний вплив на отця Петра, був протоієрей Федір Колесов, також колишній в’язень ВТТ, що дивом уник смерті. Перед тим, як його хотіли розстріляти, він молився Богу, щоб Той ще зберіг його життя, пообіцявши, що до кінця своїх днів щодня буде звершувати всі статутні богослужіння. Коли отця Федора вивели, щоб убити, охоронець йому несподівано сказав: «А ну, біжи геть звідси!» І він побіг... З тих пір не було ні дня, коли отець Федір пропустив би якусь службу.
І третім духівником, який продемонстрував отцю Петру своїм прикладом, що означає вірити в Бога і любити Його, був старець Сампсон (Сіверс), який деякий час трудився в Ставропольській єпархії. На цих святих дріжджах і піднялася святість майбутнього старця.
«Я повинен вимолити у Бога гріхи свого батька...»
Потрібно сказати, що з самого раннього віку отця Петра оточували прості і глибоко віруючі люди, які для свого часу були справжніми сповідниками Христа. Для прикладу можна навести багатодітну сім’ю Овер’яна Шикера. У колгосп глава сімейства категорично вступати відмовився, і не було жодного воскресіння або свята, коли б вся їх родина не приходила до церкви.
Якось, ідучи додому з поля, колгоспники побачила Овер’яна, що їде на своїй підводі, заставленій мішками і ящиками. А десь із глибини всієї цієї громади було чутно дзвінкий дитячий спів: «Боголодіце Діво, ладуйся...» – це співала його трирічна донька, яка букву «р» ще на навчилася вимовляти. Пізніше, коли ця дівчинка стане черницею, то буде згадувати, як, боячись пропустити недільну службу, вона прив’язувала свою ногу мотузкою до ноги батька, щоб, коли той стане, то не забув розбудити і її.
Такі святі люди оточували майбутнього старця з самих дитячих років. У 1948 році юний Петро Сухоносов поступив у Ставропольську духовну семінарію, а в двадцять три роки, в 1952 році, приймає священний сан. Для такого вибору у нього був ще й свій, суто таємний, особистий мотив. «Я повинен вимолити у Бога гріхи свого батька...» – якось сказав він своєму другові по семінарії Володимиру Затинайко.
Початок шляху
Власної сім’ї отець Петро не мав, вважаючи своєю сім’єю церковний прихід. Перед висвяченням у нього, як і у всіх, хто ступає на цей шлях, виникло питання про вибір між сім’єю і безшлюбністю. Матушка Фессалонікія навіть підібрала йому наречену Олександру з благочестивої, глибоко віруючої сім’ї. Але та в серці своєму поклала стати черницею і стала благати Бога зробити так, щоб її шлюб не відбувся. Господь почув її прохання.
Перед самим весіллям Саша дуже важко захворіла. Так, що не було вже й надії їй залишатися в живих. Час, призначений для хіротонії, підійшов, а наречена, на якій міг одружитися Петро до висвячення, була при смерті. Так цей шлюб і не відбувся. Олександра потім одужала і прийняла, як і збиралася, чернецтво, а Петро був висвячений на диякона та ієрея целібатом.
Незважаючи на те, що чернецтва отець Петро не приймав, жив він за суворим монастирським статутом, ведучи глибоко аскетичне молитовне життя.
Настоятель храму
Змінивши кілька парафій з різних причин, серед яких були і наклеп, і заздрість злих людей, отець Петро в 1960 році став настоятелем храму Покрова Божої Матері в станиці Сліпцовській. Більшою частиною жителів станиці були потомствені козаки, але з часом туди все більше і частіше стали повертатися сім’ї репресованих колись інгушів і чеченців.
Люди цієї місцевості спочатку з обережністю придивлялися до нового пастиря, спостерігали, чи не найманець він, чи має віру в Бога, чи любить Христа і богослужіння. Але коли переконалися в тому, що перед ними справжній пастир, який душу свою покладає за вівці, полюбили його всім серцем і всією душею.
Богослужіння починалося в станиці о п’ятій ранку. За сформованою козацькою традицією чоловіки в довгих сорочках навипуск, підперезані поясами, стояли з правого боку, а жінки в довгих сукнях і білих хусточках з лівого. Незважаючи на заборони влади, відспівування отець Петро звершував завжди в храмі, а вже після процесія йшла на кладовище.
Отцю Петру навіть вдалося організувати дитячу недільну школу, що було на той час справою небаченою.
У Великий піст батюшка об’їжджав всі сусідні станиці, соборуючи, сповідуючи і причащаючи хворих і немічних людей, які самі не могли прийти в храм. Служив він завжди неспішно, велично, з граничним благоговінням і увагою до кожного слова. Незважаючи на атеїстичну пропаганду і всілякі перешкоди чиновників, йому навіть вдалося організувати дитячу недільну школу, що було на той час справою небаченою.
Отець Петро мав великий дар любові. Він любив не тільки людей, а й природу, тварин – все те, що його оточувало. Багато парафіян згадували, з якою щирою радістю і дитячим захопленням батюшка захоплювався красою Божого світу.
Поступово слава про ревного священика-аскета і безсрібника, який був готовий в будь-який час дня і ночі відгукнутися на чужу біду, стала поширюватися все далі і далі. До отця Петра стали приїжджати люди спочатку з усього району, а потім і з інших областей. Грошей батюшка за треби ніколи не просив, брав те, що люди самі давали, і все це негайно витрачав на потреби приходу і бідних.
Сам священик жив дуже скромно, в невеликій тісній кімнатці при храмі. Обстановка в ній була найпростіша – ліжко, шафа з книгами, письмовий стіл. Харчувався отець Петро за чернечим статутом. М’яса не їв, а пости нерідко проводив лише на хлібі і воді. З роками до подвижника стали приходити і Божі дари, серед яких особливо виділявся дар прозорливості.
Якось раз він запросив до себе знайому йому парафіянку і дав грошей, сказавши, щоб вона негайно їхала до сина і віддала йому цю суму. Здивована мати зробила так, як благословив священик. Син, побачивши матір і перерахувавши гроші, які вона принесла, кинувся до неї в ноги і зізнався, що того ж вечора хотів накласти на себе руки через борг і загрози, які йому надсилали ті, кому він був винен. У конверті виявилася якраз та сума, яка йому була потрібна.
І це лише один з безлічі відомих випадків.
Скорботи
Здоров’я у старця було дуже слабке. До постійних хронічних хвороб з роками стали додаватися й старечі немочі. Йому довелося перенести дві важкі операції і видалення нирки.
Популярність і активна діяльність священика не могла не привертати до себе уваги особливих органів, які, бачачи, що отець Петро не підкоряється ніяким їх вимогам, влаштували йому справжнє цькування. Насамперед вони примусили правлячого архієрея вивести отця Петра зі штату Ставропольської єпархії.
Люди, всією душею прив’язані до свого пастиря, не хотіли нікуди відпускати священика. Та й сам він розумів – якщо залишить свій прихід, то влада зробить все від неї залежне, щоб духовне життя в станиці Сліпцовській згасло повністю. Тому з благословення духівника він прийняв рішення не підкорятися указу архієрея і продовжував звершувати богослужіння. Тоді почалася рейдерська атака міліції на храм Покрова Богородиці. Для того, щоб опечатати храм і забрати від нього ключі, прибули чотири наряди міліції. Але сім’ї козаків були готові до такого повороту подій і навіть не думали здаватися правоохоронцям.
Одна восьмидесятилітня козачка, яка працювала в храмі сторожем, з усього розмаху вдарила шваброю уповноваженого у справах релігій і наказала йому забиратися геть. Міліція заарештувала захисників храму, а саму церкву опечатала і закрила. Але того ж дня козаки печатку зірвали і відкрили доступ до святині. Заарештовані парафіяни на всі питання міліції відповідали церковним співом. Зрештою правоохоронцям це набридло, і їх відпустили додому.
Розпорядженням Патріарха батюшці благословлялося звершувати богослужіння в станиці Сліпцовій довічно.
Батюшка весь цей час вдень і вночі молився за храм і людей, покірно терпів всі труднощі, загрози і спокуси. Одного разу до храму під’їхала міліцейська машина з наміром насильно виписати священика з власного житла, посадити на поїзд і відправити подалі зі станиці. Але і в цей раз парафіяни змогли відстояти свого пастиря.
Потрібно сказати, що чимало заздрісників було у батюшки і серед духовенства. Бачачи, як ревно захищають свого настоятеля прихожани, деякі священики стали обмовляти отця Петра: «Навіщо ви всі заступаєтесь за цього блудника і розбійника?» Знаходилися і серед прихожан люди, які коїли проти старця підступи, писали скарги і відкрито поносили його. Особливо виділялася серед них якась «тьотя Марія». По всій видимості, вона була або психічно хвора, або біснувата, яка не раз повторювала: «Петя, Петрику, Петрусь, я до тебе доберуся, а не доберуся – так бабу підставлю...»
Близько двохсот чоловік кожен день чергувало біля воріт храму, охороняючи святе місце від зазіхань влади. Хтось ішов, хтось потім повертався, але люди були сповнені рішучості відстояти свого пастиря. Зрештою їм вдалося звернутися до Патріарха, який зміг вирішити цю проблему на користь отця Петра.
Сестрі старця Тетяні перед цією радісною подією було дано уві сні одкровення. Вона побачила нескінченно довгі ряди столів, накриті в церковному дворі для поминального обіду. Вона знала, що отець Петро з особливою ретельністю молиться за спочилих. Вони, по всій видимості, відповідали йому тим же.
А якоїсь рабі Божій козачці Меланії наяву з’явився мученик Іоанн Воїн і сказав, що піде зараз клопотати за отця Петра. Розпорядженням Патріарха батюшці благословлялося звершувати богослужіння в станиці Сліпцовій довічно.
Духовний авторитет старця
Так життя на станичному приході стало поступово налагоджуватися. Лід між державою і Церквою теж став танути. У храм до отця Петра потягнулися не тільки прості віруючі люди, а й колишні його гонителі з числа комуністів і працівників спецслужб. Всіх їх приваблювали мир, тиша і спокій, які виходили з якоїсь глибини його серця.
У отця Петра був дар відчувати людську душу. Здавалося, він бачив людину наскрізь, від нього не могли сховатися навіть найпотаємніші внутрішні порухи душі. Батюшку знали і поважали не тільки близькі йому люди, а й найвище начальство. Президент Інгушетії Руслан Аушев виявляв до нього найглибшу повагу і не раз бував у старця в гостях. Мусульмани, яких було вже чимало в станиці і сусідніх селах, також ставилися до отця Петра з великою пошаною, називаючи його «руський мулла».
Мусульмани, яких було вже чимало в станиці і сусідніх селах, також ставилися до отця Петра з великою пошаною, називаючи його «руський мулла».
Не було такого випадку, щоб старець сказав хоч одне образливе чи зле слово на адресу комуністів, іновірців або інославних. Навіть про своїх особистих кривдників і гонителів він завжди відгукувався м’яко і з любов’ю. Все життя старця було, незважаючи на всі немочі, скорботи і хвороби, подібне м’якому, благодатному, тихому євангельському сяйву. Батюшка зігрівав всіх і кожного чистотою свого серця, був джерелом любові, яку відчували всі, хто опинявся поруч зі старцем. Якась прозорлива схимонахиня, яка була на богослужінні у отця Петра, бачила, як на великому вході разом з ним прямували святі ангели.
Випадків чудової молитовної та духовної допомоги, яку надавав старець людям, збереглося безліч. Навіть перебуваючи на величезній відстані від отця Петра, люди відчували його допомогу, а багатьом з них уві сні було відкрито, що позбавлення вони отримали за святими молитвами старця.
Чеченська війна
Але наступали інші, страшніші спокуси. Спочатку в Чечні набула поширення нова форма «бізнесу». Бандити стали полювати на людей, головним чином на впливових бізнесменів і їхніх дітей, а також на іноземців. Жертв вистежували, крали, потім вимагали за них гроші. Для того, щоб родичі були більш поступливими, викрадених катували, знімаючи знущання на відео, і відправляли родичам нещасних, вимагаючи викуп. У 1999 році в чеченському рабстві за різними свідченнями насильно утримувалося понад півтори тисячі полонених. На центральній площі Грозного генерал Дудаєв вивісив плакат «Росіяни – до Рязані, вірмени – до Єревану, інгуші – до Назрані!»
Ходити по вулицях станиці навіть вдень стало небезпечно. Люди похилого віку зі Сліпцовки згадували, як колись у станиці поруч сусідили православний храм і мечеть. Мусульмани і християни жили в мирі, і ніхто нікого не утискав. Але тепер стало зовсім інакше. Вбивства і розбійницькі напади стали траплятися все частіше. Православний цвинтар в станиці було сплюндровано вандалами: хрести вирвані, могили зруйновані. На одному з надгробків залишився напис: «Те ж саме чекає і на вас».
А недалеко від станиці в сусідній Чечні творився справжнє пекло. Через залізничну стацію Сліпцовку звідти тягнулися купи спотвореної обгорілої техніки, йшли вагони з трунами, а в ту сторону йшли ешелони солдатів і нового озброєння. Канонада військового грому не вщухала ні вдень, ні вночі.
Під час Пасхального хресного ходу звідкись із темряви на православних летіло каміння і вигукувалися прокльони. Не минало й дня, коли б до станиці не приїжджали люди, які намагалися знайти своїх зниклих безвісти родичів. Все більше людей стали залишати Сліпцовку, побоюючись за своє життя.
Отець Петро станицю не покинув, виконуючи указ Патріарха служити в рідному храмі до кінця своїх днів. На запрошення військових він їздив до солдатів, намагався, як міг, їх підтримати, хрестив, відспівував.
Голгофа
Чи знав старець, що його чекає? Він не тільки знав про те, що повинно з ним статися, йому було відкрито навіть день і годину, коли його візьмуть у полон бойовики. Перший замах на нього відбулося влітку 1997 року. Тоді людям вдалося дивом врятувати отця Петра і звільнити його, буквально витягнувши з автомобіля викрадачів. Коли через деякий час будуть викрадені бандитами священики Петро Макаров і Сергій Потапов, старець скаже на проповіді: «Не переживайте, їх через деякий час звільнять з полону... А мої кісточки тільки птахи рознесуть...» Обох священиків вдалося через два місяці звільнити в результаті контртерористичної операції спецслужб. Але ці два місяці безперервних тортур і знущань вже назавжди підірвали їхнє здоров’я.
На останній фотографії старця, зробленої незадовго до викрадення, в очах чітко читається передчуття своєї близької мученицької кончини. По всій видимості, батюшці було відкрито Богом те, що його чекає доля мученика, і що йому даний важкий хрест стати жертвою заради миру на цій землі. Старець поспішав. Давав останні розпорядження, приводив справи в порядок, готувався до відходу у вічність...
28 березня 1996 року в день, коли за отцем Петром приїхали бандити, з трьох охоронців батюшки один пішов додому, інший пішов на ринок, а третій сидів і читав газету, і обеззброїти його не представляло ніяких труднощів. Перед самим викраденням парафіяни бачили, як старець молився у вівтарі, він був дуже блідим, але спокійним. Бандити увірвалися до вівтаря через царські врата і жорстоко побили старця. Без свідомості його поволокли через двір, схопивши за бороду і волосся на голові. Одна з парафіянок намагалася захистити священика, але її побили і відштовхнули геть.
Кинувши напівживого старця в кузов машини, бандити поїхали. Для їх затримання Русланом Аушевим були підняті в повітря вертольоти, але всі пошуки виявилися безуспішними. Машина викрадачів потім буде виявлена на околиці сусіднього села, в її кузові було повно крові.
Тіло мученика так і не буде знайдено. Трохи пізніше самі бойовики оприлюднять запис, на якому покажуть бездиханне, змучене тортурами тіло отця Петра. Символічне його поховання у вигляді деяких речей, які належали старцеві, буде звершено разом з тілом іншого, загиблого від рук бойовиків, священика протоієрея Анатолія Чистоусова.
* * *
Можна назвати збігом, але тим не менш, чеченська війна пішла на спад, і ситуація на Кавказі стала поступово стабілізуватися після того, як був по-звірячому вбитий старець Петро Сухоносов. Можливо його святі останки будуть колись знайдені, але ми не сумніваємося в тому, що він прославлений у Бога, як мученик, і молиться про тих, хто ще проходить свій багатостраждальний шлях на цій грішній землі.
