Слово про святителя, який зважився анафематствувати Распутіна ще за царя
Святителя Гермогена (Долганева) можна сміливо назвати прикладом безкомпромісного прямування за Христом. Про нього наша сьогоднішня розповідь.
Сьогоднішня наша розповідь про святителя-мученика Гермогена (Долганева), який вигнав з семінарії Сталіна, наклав епітімію на Григорія Распутіна, був підданий опалі при царській владі і убитий при більшовицькій. Усе його життя було прикладом безкомпромісного прямування за Христом і жертовного служіння Богу та людям.
Майбутній священномученик Гермоген народився в 1858 році в сім’ї священика Херсонської єпархії та в хрещенні був названий Георгієм. Сім’я його батьків була багатодітною, жили вони бідно, але в будинку завжди і в усьому був порядок і чистота. З дитячих років Георгій відчував потяг до подвижницького життя.
Георгій навчався в Одеському духовному училищі і закінчив п’ять класів Одеської духовної семінарії. Два роки здобував освіту на медичному факультеті Женевського університету. Закінчив юридичний факультет Новоросійського університету (1889) і Санкт-Петербурзьку духовну академію зі ступенем кандидата богослов’я (1893).
У 1890 році він був пострижений у чернецтво з ім’ям Гермоген і висвячений у дияконський, а через два роки і в ієрейський сан. У 1893 році отець Гермоген був призначений інспектором Тифліської духовної семінарії. Він відразу ж привернув на себе увагу глибоко аскетичним способом життя. Багато і часто молився, дотримувався строгого посту, а його служіння людям доходило до того, що він міг віддати свою службову квартиру бідним семінаристам, а сам тулився десь у маленькому куточку.
У 1898 році отець Гермоген вже архімандрит і ректор Тифліської семінарії. Тут він зіткнувся з майбутнім вождем своїх майбутніх убивць Джугашвілі (Сталіним). Саме отець Гермоген виключив Йосипа Джугашвілі з семінарії за систематичні пропуски занять і неявку на іспити.
Батько Гермоген поклав початок діяльності духовно-просвітницького братства в Тифлісі, а місіонерська робота під його керівництвом набула небачених до цього масштабів. Активна діяльність ректора-архімандрита привернула увагу священноначалля, і в 1901 році в Казанському соборі Санкт-Петербурга відбулася хіротонія архімандрита Гермогена в єпископа Саратовського.
«Дістанеться саратовським священикам. Вони такого фанатика релігійного ще не бачили і не чули. Він їм покаже, що значить архієрей-аскет!»
На той час Саратовська єпархія вирізнялася з-поміж інших особливими заворушеннями. Про те, яким був єпископ Гермоген, можна зрозуміти з глузливого листа, що написав єпископ Серафим (Мещеряков), який добре його знав, митрополиту Київському Флавіану (Городецькому): «Дістанеться саратовським священикам. Вони такого фанатика релігійного ще не бачили і не чули. Він їм покаже, що значить архієрей-аскет!» Пройде час, і владика Серафим стане оновленцем, потім покається в цьому, після чого буде заарештований і дасть обвинувальні наклепницькі свідчення проти своїх побратимів, в результаті яких більшість з них будуть розстріляні. Але це йому не допоможе, і самого владику більшовики розстріляють. Але це буде потім, а поки владика Серафим мав рацію.
Святитель Гермоген розгорнув у своїй єпархії колосальну роботу. Він вимагав від духовенства неухильного проведення всіх належних за статутом служб. Зобов’язав їх виголошувати проповіді і проводити місіонерські бесіди. Служби самого владики Гермогена справляли приголомшливе враження. Його щира молитва, жива полум’яна проповідь залучали на архієрейські богослужіння безліч народу. По всій єпархії з благословення архієрея стали відбуватися хресні ходи, які проходили не менше п’яти разів на рік.
На території єпархії проживало безліч сектантів, бесідам та диспутам з якими владика приділяв особливу увагу. Під його особистим керівництвом і контролем стали видаватися різного роду місіонерські листки, які роздавали безкоштовно на парафіях і під час хресних ходів. Побачивши занепад духовного життя в монастирях ввіреної йому єпархії, саратовський архієрей надіслав листа до Оптиної пустині і до Свято-Андріївського скиту на Афоні з проханням прислати до нього духовно досвідчених ченців, які могли б задати тон внутрішнього життя обителей. Але, на жаль, він всюди отримав відмову з визнанням у тому, що духовно досвідчених старців їм і самим дуже не вистачає.
Побачивши занепад духовного життя в монастирях ввіреної йому єпархії, саратовський архієрей надіслав листа до Оптиної пустині і до Свято-Андріївського скиту на Афоні з проханням прислати до нього духовно досвідчених ченців, які могли б задати тон внутрішнього життя обителей.
Тим часом обстановка в країні все більше і більше загострювалася. У січні 1905 року хвиля революційних заворушень докотилася і до Саратова. Владика робив все можливе, щоб протверезити неспокійний духом народ. Розуміючи, що потрібно діяти швидко і рішуче, єпископ Гермоген писав обер-прокурору і Священному Синоду про необхідність створення в Саратовській єпархії учительської школи для робітників і селян. Але і тут він отримав відмову в зв’язку з тим, що подібного роду школи не передбачені законом.
Єпископ Гермоген з тривогою спостерігав за політичною обстановкою в країні. Його турбувало те, що навіть ті партії, які стояли на патріотичних позиціях захисту руського народу, були байдужі до Православ’я, і до їх складу входило чимало атеїстів і сектантів. Владика прийняв рішення про створення Православного Всеросійського Братського Союзу руського народу. Цю ідею гаряче підтримав святий праведний Іоанн Кронштадтський.
Владика душею вболівав за свій народ і за Православ’я. Будучи в Дівеєвському монастирі, єпископ Гермоген зайшов до келії до блаженної Параскеви Іванівни і, поклавши руки на голову блаженної, сказав: «Параскева Іванівна, багато у нас всяких зборів і розмов, а толку мало; надія тільки на Божу допомогу; ти ближче нас до Бога, так і молися за нас», – і заплакав.
Владика бачив, що в країні, охопленій революційним вогнем, державними органами приймалися рішення, які ще більше усталювали безправне становище Церкви і множили анархію. При цьому Священний Синод займався виключно спостереженням за правильним переміщенням канцелярських паперів, в той час як в народі відбувалося небувале досі падіння моралі, що доходило до відкритого богоборства. Розуміючи, що Священний Синод нічого не хоче робити, а Росія гине, владика Гермоген разом з єдиними йому по духу владикою Серафимом Орловським (Чичаговим) і протоієреєм Іоанном Восторговим робить спробу вивести церковне управління, з, як їм здавалося, летаргічного сну.
«Параскева Іванівна, багато у нас всяких зборів і розмов, а толку мало; надія тільки на Божу допомогу; ти ближче нас до Бога, так і молися за нас», – сказав стариці владика Гермоген і заплакав.
Владики подали особисто імператору службову записку «З питання про сучасне становище Церкви» і просили у Його Величності дозволу взяти участь у роботі Священного Синоду в якості його членів. Імператор дав свою на те згоду, але перше ж засідання Священного Синоду показало абсолютну марність цієї ініціативи. Головуючий у Синоді митрополит Антоній (Вадковський) сприйняв ініціативу нових членів Синоду як особисту образу і як загрозу своєму власному благополуччю. Принизивши публічно архієреїв, що прийшли, він, так і не давши можливості сказати їм ані слова, пояснив, що ніяких принципово нових питань у Синоді обговорюватися не буде.
З приводу митрополита Антонія у праведного Іоанна Кронштадтського в щоденнику є один примітний запис «Господи, прибери М. Антонія». У газеті «Голос Москви» з’явилася публікація про те, що єпископи Гермоген і Серафим намагалися здійснити скинення митрополита Антонія, але з ганьбою зазнали провалу. Все це справило на владику Гермогена приголомшуюче враження.
Повернувшись до своєї єпархії, єпископ Гермоген продовжив спостерігати, як несамовито котиться російське суспільство до революційного божевілля. Через сім років після відлучення Льва Толстого від Церкви, в суспільстві пройшло бурхливе святкування його вісімдесятиріччя, в тому числі і багатьма православними людьми. За участю і за підтримки влади ім’ям письменника називали загальноосвітні школи, заголовки газет рясніли самими втішними відгуками про новаторський дух анафематствуваного графа. Коли владика Гермоген виступив проти публічного вихваляння людини, яка зреклася Бога і оголосила війну Церкві, на нього полилися потоки бруду з усіх засобів масової інформації. Єпископа обзивали хто як хотів. Здавалося, вся злість світу вилилася з вуст ліберальної преси на правлячого архієрея.
У газеті «Голос Москви» з’явилася публікація про те, що єпископи Гермоген і Серафим намагалися здійснити скинення митрополита Антонія, але з ганьбою зазнали провалу. Все це цькування справило на владику Гермогена приголомшуюче враження.
Крім того, в єпархії з’явилася ще одна біда, яку звали монах Іліодор (Труфанов). Маючи яскравий харизматичний дар проповідника, молодий чернець розпалював у своїх слухачах ненависть і ниці пристрасті, граючи їхніми почуттями то на політичному, то на релігійному ґрунті. Владика намагався, як міг, зупинити діяльність ченця Іліодора, але той повністю ігнорував всі його розпорядження.
Забігаючи наперед, потрібно сказати, що закінчив цей монах своє життя плачевно. Знявши з себе сан, він заснував секту під назвою «Нова Галілея» і в 1914 році перебрався до Америки. Після жовтневого перевороту він написав Леніну листа, в якому запропонував себе в патріархи «Живої Христової церкви», щоб вести маси до політичної комуни через релігійну громаду. А поки владиці Гермогену доводилося писати пояснювальні листи до Синоду щодо одіозної поведінки цього горе-ченця.
Диявол переслідував батька Гермогена по п’ятах. У 1908 році на зборах єпархіального з’їзду духовенства святитель змалював тяжке становище Церкви, сказавши зокрема про те, що особи, покликані охороняти порядок і спокій країни, діють їй на шкоду, руйнуючи і розхитуючи підвалини держави. Це стосувалося не тільки прославляння анафематствуваного Льва Толстого, а й показу в Саратові з великим аншлагом антихристиянських за духом і змістом п’єс Леоніда Андрєєва «Анатема» і «Анфіса».
У відповідь на цю промову саратовський губернатор граф Татіщев написав скаргу до Синоду з вимогою прибрати з єпархії владику Гермогена, як революційного підбурювача і призвідника безладів. У відповідь на цю скаргу Синод надіслав до єпархії комісію, яка була покликана розібратися, в чому справа, і зробити відповідні висновки. Однак комісія, як не намагалася, нічого протиправного в діяльності архіпастиря знайти не змогла. За молитвами святого праведного Іоанна Кронштадтського, який дуже любив і шанував владику Гермогена, ситуація цього разу вирішилася для владики без наслідків.
Тим часом пропаганда більшовиків все більше і більше впливала на розкладання народних мас. На день Богоявлення, коли владика освячував воду і окропляв нею народ, розпропагандована більшовиками молодь, впершись руками в боки і з цигарками в зубах, стала демонстративно глумитися над священнодійством архієрея і відпускати злі уїдливі жарти.
При всіх спокусах владика не втрачав бадьорості духу і доброго ставлення до всіх людей. У ньому дивним чином поєднувалася стареча мудрість з юнацькою чуйністю на всяке добре починання.
При всіх цих спокусах владика не втрачав бадьорості духу і доброго ставлення до всіх людей. У ньому дивним чином поєднувалася стареча мудрість з юнацькою чуйністю на всяке добре починання. Архієрей не належав самому собі. У будь-який час гімназисти, семінаристи, будь-яка людина, яка шукає свій шлях до Бога, могли прийти і запитати у нього поради. Владика не був кабінетним адміністратором, він жив діяльним молитовним життям, віддаючи всього себе Церкві.
Але біди сипалися на архієрея одна за одною. У ті часи в семінаріях вчилися в більшості своїй діти священиків і дияконів. Часто вони не сприймали віру серцем, а вважали її чимось на зразок станового ремесла. Крім того, в семінаріях в той час нерідко панував антихристиянський дух стадності, а вітер революційних змін видував з умів і сердець семінаристів навіть залишки віри і благочестя. Пияцтво, а часто і розпуста, були звичайними явищами семінарського життя. Саратовські семінаристи завели нелегальну бібліотеку і друкували на гектографі блюзнірські богохульні статті, продаючи їх своїм товаришам за десять копійок. Серед учнів лише дуже мала група семінаристів висловлювала бажання вчитися і надалі пов’язати своє життя з Богом.
У 1911 році в Саратовській семінарії стався кричущий випадок. Один з відрахованих студентів в п’яному стані підійшов до інспектора семінарії і вдарив його ножем у живіт, а потім у спину. Всі ці події не могли не навіювати на архієрея важких дум. «Росія гине, царська сім’я буде вбита. Їх обов’язково вб’ють...» – не раз повторював він. Аби не допустити примирення з таким трагічним перебігом подій, владика прийняв рішення робити все, що було в його силах, для порятунку Росії. Він розумів, що зараз одна з головних перешкод, яка стоїть між царською сім’єю і народом називається Григорій Распутін...
«Росія гине, царська сім’я буде вбита. Їх обов’язково вб’ють...» – не раз повторював владика.
У тім же 1911 році владика Гермоген мав взяти участь у розширеному засіданні Священного Синоду. Приїхавши до Санкт-Петербургу, він першим ділом запропонував Григорію Распутіну з ним зустрітися. «Старець» Григорій погодився, але був просто ошелешений тими звинуваченнями, які висунув проти нього архієрей. Розгубившись і не маючи чим виправдатися, Распутін погодився з усіма тими гріхами, в яких його викрив владика. Тоді архієрей наклав на Распутіна епітімію, заборонивши йому бувати в оселі Государя, і благословив їхати спочатку до Києво-Печерської лаври, а потім на Афон, де протягом трьох років замолювати свої гріхи. «Якщо ж ти не виконаєш моєї епітімії, то анафема тобі», – сказав святитель. Григорій клятвено пообіцяв все це виконати, але одразу після розмови пішов до кращої подруги, фрейліни імператриці Ганни Вирубової, з наклепом на владику Гермогена. Далі події почали розвиватися як у драматичному напруженому серіалі.
Слух про подію відразу ж дійшов до імператорської родини. Звідти обер-прокурору Синоду було веління негайно видалити єпископа Гермогена з Санкт-Петербурга. Чиновник не міг придумати іншу причину, як послатися на те, що нібито наявні заворушення в Саратовській єпархії вимагають негайної присутності в ній правлячого архієрея. Але всі розуміли, що це брехня. Розумів це і владика Гермоген, тому їхати назад навідріз відмовився. При цьому сам Священний Синод ніякої участі в рішеннях не брав. Все виходило тільки від імператора і обер-прокурора Синоду, і вже одне це було незаконно. Щоб якось надати законності таким рішенням, членам Синоду було запропоновано заднім числом підписати їх, на що архієреї людинодогідливо погодилися.
Але владика Гермоген і надалі відмовлявся їхати назад до Саратова і вимагав, щоб йому дали можливість виступити в Синоді і почути від його членів мотивацію їх рішень. Ситуація загострювалася, слух про розмову владики з Распутіним просочився в пресу, назрівав скандал. Далі Священним Синодом приймається безпрецедентне рішення, яке лягло на нього незмивною ганьбою. Під тиском імператора і обер-прокурора Синод позбавляє владику Гермогена кафедри, забороняє повертатися до рідної єпархії і насильно, як злочинця, ув’язнює у Жировицькому монастирі.
Ситуація загострювалася, слух про розмову владики з Распутіним просочився в пресу, назрівав скандал. Далі Священним Синодом приймається безпрецедентне рішення, яке лягло на нього незмивною ганьбою...
Ця подія потрясла багатьох. Кращі уми Росії, такі як Ф. Самарін, П. Мансуров, М. Новосьолов, Д. Хомяков, П. Шереметьєв писали в пресі: «Суд засудив владику Гермогена заочно в той час, коли він перебував у двох кроках від суддів, і ніщо не заважало їм запросити його на судове засідання. Владиці не дали можливості сказати ані слова на своє виправдання, в той час як навіть вбивці і злочинці, спіймані на місці злочину, не позбавляються такого права. Яке право після цього має Священний Синод вимагати від мирян поваги до церковних правил?»
П’ять років провів владика в ув’язненні, як злочинець. Тоді будь-яка дія, спрямована проти Распутіна, була одним з найтяжчих злочинів у Росії. Ченці і настоятель монастиря, куди перепровадили владику Гермогена, намагалися якомога більше принизити опального архієрея, вважаючи, що цим вони служать Государю і Вітчизні.
Поставлений на місце святителя Гермогена на саратовську кафедру владика Олександр, як не старався, так і не зміг знайти жодного факту, який би скомпрометував хоч у чомусь єпископа Гермогена. Крім одного – в архієрейській скарбниці налічувалося лише сімдесят дві копійки. Новому владиці було невтямки, що колишній архіпастир харчувався разом із братією в їдальні монастиря, носив поношений підрясник і штопав його замість того, щоб шити новий, а всю свою особисту платню витрачав на потреби незаможних.
Але навіть перебуваючи в ув’язненні, архієрей зміг чинити величезний вплив на паству. Для того, щоб послухати його живе слово, до нього приходили сотні людей. Імператору багаторазово приходили послання з проханням звільнити владику з ув’язнення. Нерідко це були відозви, підписані тисячами людей, але імператор був непохитний. Навпаки, гродненському архієпископу, під керівництвом якого був в ув’язненні владика Гермоген, було наказано з усією суворістю ставитися до в’язня і не давати йому жодних поблажок, чого він і намагався дотримуватися.
«У кожному його кроці, – згадували сучасники, – відчувається монах, який абсолютно зрікся світу і пішов у себе».
Тільки в зв’язку з наближенням ворожих військ Священний Синод прийняв рішення перевести владику Гермогена до Москви в Ніколо-Угрешський монастир. Але і це не на жарт стривожило імператрицю. Один за одним йдуть від неї листи в Ставку до чоловіка з вимогами захистити їх милого Друга (так завжди з великої літери називала імператриця Распутіна), проявити свою царську волю і виключити будь-яку можливість владиці Гермогену вільно жити і проповідувати. Імператор відповідав їй взаємністю: «Як нестерпно, що Гермоген знову з’явився на горизонті!» і т.д. Будемо сподіватися, що зазнавши страстотерпецьку кончину і зустрівшись з владикою Гермогеном на Небесах, царське подружжя примирилося з мучеником.
Життєва ситуація святителя Гермогена змінилася тільки після зречення імператора Миколая від престолу. Рішенням Синоду 1917 р. владика Гермоген був призначений єпископом Тобольським і Сибірським. Служив архієрей практично щодня. «У кожному його кроці, – згадували сучасники, – відчувається монах, який абсолютно зрікся світу і пішов у себе». Особливою турботою владики стали фронтовики, що поверталися з полів битв. Розбещені більшовицькою пропагандою, вони були, по суті, кинуті суспільством, а можновладці дивилися на них, як на безсловесне стадо, рухоме такою байдужістю на грабежі і розбій. Владика Гермоген взяв на себе турботу про солдатів, матеріально і духовно опікав воїнів. Ця позиція архієрея просто розлютила більшовиків, які робили все можливе, щоб розорити і озлобити воїнів, що прийшли з фронту, і таким чином перетворити їх на свою зброю.
У квітні 1918 року владика був заарештований. Побачивши, що паства дуже любить свого архієрея і готова зробити все для його звільнення, більшовики призначили велику суму застави для того, щоб випустити владику з в’язниці. Незважаючи на те, що святитель заборонив збирати гроші на своє звільнення, вони все ж були зібрані. Гроші тюремники взяли, тих, хто їх приніс, заарештували, а владику так і не відпустили.
Молячись у важкому ув’язненні, святитель сподобився небесного видіння. До нього в камеру прийшов його покійний батько попередити про швидку кончину мученика. В середині червня архієрея перевели на пароплав «Ока». Передчуваючи швидку загибель, владика тихо сказав лоцманові: «Передайте, раб хрещений, всьому великому світу, щоб про мене помолилися Богу». Вночі владику Гермогена вивели з трюму назовні. До останньої хвилини старець творив молитву. Коли кати перев’язували мотузкою камінь, він лагідно благословив їх. Зв’язавши мученика і прикріпивши до нього на короткій мотузці великий важкий валун, вбивці зіштовхнули його в воду.
Чудовим чином Господь явив свого праведника – води річки винесли мертве тіло праведника разом з каменем на берег. Незважаючи на те, що його тіло перебувало довгий час під водою, а потім і на свіжому повітрі, тління не торкнулося плоті святителя.
Святий мученику, святителю отче наш Гермогене, моли Бога за нас.
