Скільки було літургій у християн. Історичний екскурс
Крім трьох використовуваних у Православній Церкві літургій, існувало безліч інших, які з роками повністю вийшли з богослужбового вжитку. Про них і поговоримо.
Сьогодні в богослужбовій традиції Церкви існує всього три літургії: святителя Іоанна Златоуста, святителя Василія Великого і літургія Передосвячених Дарів. Хтось, можливо, ще згадає літургію, що носить ім’я апостола Якова, і на цьому все, – як правило, наші пізнання в цій галузі закінчуються. Втім, на сьогодні цих знань цілком достатньо. Але чи завжди було так? Або існували й інші зразки літургій?
Насправді, в першому тисячолітті існувало багато варіантів літургій, які часто дуже сильно відрізнялися в своєму чині, але при цьому зберігали єдність в суті. Звичні для нас сьогодні літургійні чини остаточно сформувалися до XIII століття. Це не означає, що ми ставимо під сумнів авторство великих святителів, які написали основні літургійні молитви – перш за все, анафору – але в процесі еволюції богослужіння ряд дій і співів все ж таки змінювався – щось додавалося, щось забиралося. Виняток становить сучасна літургія Передосвячених Дарів, відношення до якої святитель Григорій Двоєслов не має, власне, ніякого.
Проблеми авторства, датувань, історії формування чинів – це окрема велика і цікава тема, але цього разу хотілося б зосередити увагу на більш «екзотичних» літургіях.
Екзотичні вони тому, що вони і в свій час були рідкісними, а з роками повністю вийшли з богослужбового вжитку, і зараз про них взагалі мало хто знає. На сьогоднішній день завдяки історичній науці нам відомо про приблизно п’ятдесят чинів різних літургій, хоча є всі передумови вважати, що їх було набагато більше. Обумовлено це тим, що єпископ міг сам складати анафору – євхаристійну молитву – а міг користуватися вже наявними.
Основний критерій і вимога до молитви – чистота вчення і віра, а словесна форма – справа другорядна.
У святителя Іполита Римського (початок III століття) можна знайти вказівки, що для єпископа «немає ніякої необхідності, щоб він повторював ті ж самі слова, які ми говорили (раніше), і вчив їх напам’ять, підносячи подяку Богові, але кожен нехай молиться за своєї можливості. Якщо ж хто-небудь має можливість помолитися довгою і піднесеною молитвою, то це добре. Але якщо хто-небудь, молячись, вимовляє помірну молитву, згідно закріпленому зразку, то не бороніть йому. Тільки нехай його молитва буде здоровою і правильною у вченні».
Як бачимо, основний критерій молитви – чистота вчення і віра, а словесна форма – справа другорядна. Крім того, анафора святителя Іполита – перша відома історикам і літургістам авторська анафора, що датується 215-м роком.
Перш ніж перейти до короткого розгляду ранніх і найбільш відомих літургійних чинів, потрібно сказати, чому від дивної і глибокої богослужбової різноманітності сьогодні ми прийшли до «всього» трьох літургій, при тому, що дві з них сильно схожі між собою.
Насправді, все дуже просто і прозаїчно – основний і практично єдиний фактор можна позначити словом «політика», яке вже всім приїлося. У процесі поширення християнства стали формуватися так звані літургійні сім’ї – ряд богослужбових традицій, притаманних тій чи іншій географічній або адміністративній області. Вони мали свій порядок служб добового циклу, свій календар, свою послідовність біблійних текстів для читання за богослужінням і т.д. У кожній такій «літургійній сім’ї» християнська громада реалізовувала свій духовний досвід.
Зараз нам важко зрозуміти такий порядок справ, перш за все, тому що нині люди, які стоять в храмі, сприймаються як пасивна частина громади, яка ніби спостерігає зі сторони. Насправді – це перекручене і чуже християнству становище. За часів перших християн у богослужінні в тій чи іншій мірі брали участь усі присутні в храмі.
У кожному храмі можна зустріти чимало християн, що снують під час літургії по храму зі свічками, що моляться про себе своїми словами, що стоять у черзі на сповідь – займаються чим завгодно, тільки не участю в Євхаристії.
Саме слово «літургія» перекладається як «спільна справа», і прості парафіяни по ідеї так само є невід’ємною частиною цієї «справи». З перших століть християни були співслужителями єпископа або священика і приходили на євхаристійне зібрання з чітким розумінням, що їм потрібно робити, оскільки всі мали свої обов’язки у звершуваному богослужінні.
Нині ми всі це загубили. І тому в кожному храмі можна зустріти чимало християн, що снують під час літургії по храму зі свічками, що моляться про себе своїми словами, що стоять в черзі на сповідь – займаються чим завгодно, тільки не участю в Євхаристії. Вина тут лежить не на людях, що приходять в храм, а на нас – священиках. На відміну від давніших часів, ми не маємо досвіду життя у громаді, а якщо такий хоч якось виникає, то практично не знаходить реалізації в будь-яких зовнішніх формах.
Але куди ж подівся весь літургійний досвід попередніх поколінь християн? Відповідь можна пошукати в церковній історії початку другого тисячоліття, коли столичні центри почали нав’язувати свої богослужбові традиції провінціям. В результаті поступово зростаючого впливу централізації церковної влади залишилися римський і константинопольський чини, а після Великого розколу 1054 року – і взагалі залишився тільки другий.
Тобто важливо розуміти, що літургії, які перестали використовувати за богослужінням в храмах, не були відкинуті Церквою – вони не були заборонені будь-якими соборними постановами і ніколи не були визнані неправильними, неповноцінними або такими, що порушують щось. Просто провінції підкорилися волі керуючих центрів, ось і все.
Літургія апостола Марка була головним богослужбовим чином Олександрійської Церкви. Сьогодні крім коптів до її служіння повертаються також православні парафії Африки.
Я згадував, що анафора святителя Іполита Римського є найбільш ранньою з відомих авторських анафор. Але як же тоді бути з літургією апостола Якова, запитаєте ви? Справа в тому, що відомий нам сьогодні чин літургії апостола Якова пов’язаний з єрусалимською богослужбовою традицією, засновником якої є брат Господній. Але ось прямого наступництва тут ми не виявимо. Причиною тому є зруйнування Єрусалима в 70-му році і побудова на його місці імператором Адріаном римської провінції Елія Капітоліна.
Єпископська кафедра, що перебувала тут, була підпорядкована митрополиту Кесарії Палестинської. Перші ж джерела, що містять текст літургії апостола Якова, датовані IV століттям. Найбільш пізнє джерело – це святогробський Типікон 1122-го року. У цей період і відбувалося формування того чину, який ми маємо сьогодні. Відрадно, що в деяких парафіях поновлюється служіння літургії апостола Якова хоча б раз на рік.
Літургія апостола Марка була головним богослужбовим чином Олександрійської Церкви. Сьогодні крім коптів до її служіння повертаються також православні парафії Африки. Найбільш ранні фрагменти тексту цієї літургії містяться в так званому Страсбурзькому папірусі (Національна бібліотека Страсбурга). Дане джерело вчені датують V або навіть IV століттям. Ще кілька папірусів, які за часом створення доходять до VII століття, містять ряд різних молитов з літургії апостола Марка. А ось її розвинена редакція знаходиться в дев’яти грецьких рукописах, датованих XI-XIV ст.
До чинів східного зразку потрібно також віднести літургію святителя Григорія Богослова. За своєю структурою вона дуже схожа з літургіями сирійського типу, хоча деякі вчені географічно відносять її до Каппадокії і Понту. Повний текст даної літургії зберігається в Паризькій Національній бібліотеці і датується XIV століттям.
Існує також літургія, названа іменем апостола Петра, покладена пізніше в основу сучасної католицької меси. Але не поспішайте її відкидати, як «єретичну», оскільки вона відображає в собі латинську богослужбову традицію, сформовану ще до XI століття. Хоча відомі згадки про літургію апостола Петра в XI-XII ст., але найбільш ранні повні списки містяться в слов’янських джерелах XIV століття. Таким чином, виходить, що вона є практично ровесницею літургій Іоанна Златоуста та Василія Великого, остання редакція яких, нагадаємо, сходить до XIII ст. Крім того, відома традиція служіння літургії апостола Петра старообрядцями, а більш консервативних християн ще потрібно пошукати.
Існував також древній галліканський обряд (сучасна Франція). На жаль, перші спроби його реставрації відносяться лише до середини XIX століття. Відновити його автентичний вигляд не вдалося. Основним же джерелом відомостей про літургію галльської Церкви є твори святителя Германа Паризького (помер у 576-му році). Її богослужбовий чин сильно відрізняється від латинської меси через значний вплив візантійського обряду.
Не можна обійти увагою і мосарабську (або вестготську) літургію, що сформувалася на території сучасної Іспанії. Найбільший вплив на формування мосарабського богослужбового чину звершили праці святителя Ісидора Севільського (VI-VII ст.), який скромно помітив, що справжніми натхненниками для нього стали Святе Письмо, Передання і церковний звичай. Не можна сказати, що святитель Ісидор був повноцінним автором мосарабського чину, скоріше він виявився компілятором і редактором вже існуючих місцевих традицій.
Наостанок потрібно сказати про літургію, що носить ім’я святителя Амвросія Медіоланського, так як перші відомості про неї містяться в його творах (IV століття). У наступному столітті про міланську богослужбову традицію згадують святитель Мартін Турський і єпископ Петро Хрисолог. З ряду причин з VI століття на міланський обряд значно впливає римська традиція, а папи (особливо Євгеній III, Анастасій IV, Миколай II, Григорій VII і Євгеній IV) з посиленням влади прагнуть його повністю скасувати. Але яким би сильним не був вплив римських понтифіків, міланський чин повністю не вийшов з ужитку, і сьогодні він використовується в католицькій архієпархії Мілана і ряді інших парафій Італії.
* * *
Як ми розуміємо, перерахованими літургійними традиціями їх різноманітність ніяк не обмежується. Для того щоб відчути всю глибину християнського богослужіння, потрібно не тільки добре розбиратися в сучасних чинах, а й хоча б іноді заглядати в минуле. Відрадно також, що сьогодні поступово здійснюються спроби реконструкції древніх літургій і, нехай поки рідкісне, введення їх у богослужбову практику.
