«Пікасо́»: будні семінарії початку 90-х
Уривки з книги Андрія Власова «Пікасо́. Частина перша: Раб». Епізод 16.
Час дії: 1992 рік
Місце дії: Київ
Дійові особи: семінаристи, викладачі.
За кілька тижнів першокурсники освоїлися з семінарським життям. Втягнулися в розпорядок, відчули на собі як тяготи, так і переваги бурси.
Семінарський день починався приблизно о сьомій-піввосьмої ранку. Братія прокидалася й приводила себе до ладу. Хтось робив супер-гімнастику на півгодини, хтось у кутку перед іконами читав своє особливе молитовне правило, хтось валявся в ліжку, чекаючи своєї черги в туалет. О восьмій усі мали бути в трапезній, де перед сніданком вичитувалися ранкові молитви. На цьому заході був присутній хтось із «наглядачів»: черговий викладач, помічник інспектора, зрідка сам інспектор. Сніданок складався з нехитрої каші, хліба (у непісні дні з маслом) та чаю. Зрідка давали яйце. Після прийняття їжі, о пів на дев'яту, всі розходилися по класах, і починався урок. Але деякі хлопці встигали ще забігти в гуртожиток переодягнутися або попити свого чайку, бо чай у семінарії теж був не той.
Далі були два уроки та полуденок: чай, хліб, зрідка варення. Потім ще два уроки й обід. Обід складався, як правило, з супу, хліба, каші та компоту з булкою. Іноді давали котлети, м'ясні або рибні, залежно від посту.
Після обіду був невеликий відпочинок і самопідготовка в приміщенні бібліотеки. Самопідготовка була обов'язковою для всіх. Семінаристам належало перечитувати конспекти, студіювати книги, які можна було взяти тут же в бібліотеці, готуватися до уроків. При цьому хтось із викладачів мав перебувати в класі бібліотеки, щоб учні могли в нього запитати, що їм незрозуміло. Але, зазвичай, викладачі до цього обов'язку ставилися не надто старанно, і залишені без нагляду бурсаки, як і всі звичайні студенти, галасували, сміялися, розповідали один одному якісь історії, кидалися паперовими кульками і таке інше.
Поводилися так далеко не всі. Більшість все-таки намагалася заглибитися увагою в книжки та конспекти. Але активна меншість була настільки активною, що зробити це було дуже важко. Ще важче було вчити уроки в гуртожитку. Там взагалі, навіть формально, шуміти не заборонялося. У певних межах, звісно. Зазвичай усі збиралися там у вечірній час. Картина виходила дуже строкатою. Хтось щось читав, хтось щось вчив, пив чай, їв консерви, розмовляв, ходив туди-сюди, слухав приймач, брязкав на гітарі (було й таке). Хтось писав листа додому, прав або прасував одяг.
Були й ті, хто молився. Серед усієї цієї моторошної какофонії вони стояли в кутку перед іконами чи навіть просто біля свого ліжка й читали молитви. По пам'яті або з молитвослова, іноді перебираючи чотки.
Зосередити увагу на молитві в таких умовах було справжнім подвигом. Не те що десь там у затворі.
Відрадою в семінарському житті справді, як сказав отець ректор, було відвідування Печер і монастирських служб. Більшість семінаристів кілька разів на тиждень, а то й щодня, ходили до Ближніх і Дальніх печер поклонятися преподобним. Багато хто ходив на буденні служби в Лаврські храми. Переважно на вечірні, бо під час ранкових служб були заняття. Але деякі піднімалися раніше й встигали до уроків побувати на літургії в одному з печерних храмів, яка починалася о пів на шосту ранку.
Закінчувався семінарський день обов'язковими вечірніми молитвами в семінарському храмі біля Дальніх печер. Присутність на цих молитвах перевірялася найсуворіше. Далі – відбій.
Що стосується послухів, то їх було не просто багато, а дуже багато. Чергування в семінарії та митрополії, кухня, трапезна, гуртожитки та ще й ще. Найпоширенішим було прибирання території або, як її називали з легкої руки інспектора, ПГД, парко-господарські справи. Заради послухів відставляли все: уроки, самопідготовку тощо. На постійні послухи семінаристи призначалися по черзі. Сидіти на тумбочці (тобто чергувати по корпусу), подавати на стіл і прибирати в трапезній, мити посуд. Останнє заняття називалося «дискотекою» через гуркіт алюмінієвого посуду, який семінаристи влаштовували спеціально, особливо коли поруч був хтось із начальства.
На послухи поза графіком призначалися так звані «зальотчики». Наряд позачергово можна було заробити за провини, які не дотягували за своєю важливістю до «тропаря». Наприклад, заходив інспектор до гуртожитку, тоді як у трапезній вже читали ранкові молитви, а там якийсь недолугий семінарист ще додивлявся свій солодкий сон.
– Підйом! – кричав інспектор.
Бідолашний «зальотчик» вискакував з-під ковдри в трусах і майці, кланявся в пояс інспектору, бурмотів:
– Вибачте, благословіть...
І отримував свій наряд позачергово.
Благословляючи при цьому «зальотчика», отець Віктор дуже боляче вдаряв вказівним і середнім пальцями по схиленій перед ним голові. Це місце ще потім довго нило, нагадуючи, що порушувати дисципліну в жодному разі не можна.
Ходили чутки, що до своєї кар'єри викладача в семінарії він був наглядачем у в'язниці.
Побічно це підтверджувалося тим, що в нього іноді мимоволі проскакували такі слівця, як «шконка», «толчок», «шмонати» тощо. Також у нього була звичка крутити на ланцюжку зв'язку ключів. Через це, а також через те, що він завжди ходив дуже швидко і перестрибував через три сходинки на сходах, його прозвали «Вертоліт». Запитати ж у нього безпосередньо про минуле ніхто не наважувався. Та він би, напевно, й не сказав.
Взагалі кожен викладач у семінарії був, як то кажуть, видатною особистістю і розповідати про них можна було б дуже довго. Здебільшого вони були у священному сані. Приблизно третина з них – ченці. Кілька викладачів були з мирян. Вони ходили на заняття в костюмах і їх називали «піджачники».
Попри те, що кожен викладач доволі непогано розбирався у своєму предметі, на уроках більшості з них було нудно. «Схоластика» – як правильно охарактеризував хтось у перший же день навчання. Формулювання, визначення, цитати, дати, імена... Зубріння та майже повне нерозуміння того, як це можна застосувати до реального життя. Особливо нудною була літургіка. Викладач так сухо й казенно все пояснював, що можна було з'їхати з глузду. Особливо добивала вимога вчити на пам'ять, скільки в якого церковного свята днів предпразднства та скільки попразднства. Ну навіщо зубрити, якщо в разі потреби можна просто подивитися в церковному календарі! Та й потреби такої, взагалі-то, ніколи не виникає.
Але були й викладачі, від яких семінаристи не хотіли йти, настільки все було жваво та цікаво. Бувало, вже й перерва минала, і починався наступний урок, а вони все сиділи й слухали. Той же Вертоліт, отець інспектор, дуже цікаво вів предмет «Сектознавство». Усі хибні уявлення нещасних сектантів розкладали по поличках із масою прикладів і реальних історій з життя.
Але найцікавішим лектором був отець Лавр. Напевно, вся пересічність його зовнішності і манери себе тримати компенсувалася тим, як він любив Святе Письмо і як захопливо міг про нього розповідати. Говорив він спокійно, рівно, не підвищуючи голосу і не жестикулюючи. Середньо. Те, ЯК він говорив, не запам'ятовувалося зовсім. Запам'ятовувалося, ЩО він говорив. Єдиним і досить незначним недоліком його мови було слівце «знову-таки», яке він частенько вставляв не до речі. За це його так і прозвали: Знову-таки. Але частіше називали на ім'я – отець Лавр. Іноді каламбурили: Лавр у Лаврі, бо жив він у монастирі.
* * *
Після першого уроку «Священної історії» всі з нетерпінням чекали наступного, на якому отець Лавр обіцяв розповісти про правила читання Біблії. Але яким же було їхнє розчарування, коли вони дізналися, що він часто хворіє, і тоді його замінює інший викладач або навіть якийсь студент академії, які, здебільшого, задиктовують їм із книжки історію Старого Заповіту, яку більшість із них вже вивчила, готуючись до вступних іспитів.
А незабаром його взагалі звільнили від викладання в семінарії, залишивши читати тільки екзегетику в духовній академії. Він був дуже хворобливим, постійно кудись їздив лікуватися. Недуги його то зменшувалися, то загострювалися, і повноцінно вести предмет він не міг.
Але одного разу він зайшов до них у клас на останньому уроці й обрадував:
– Браття! Я скорблю про те, що не можу у вас читати «Священну історію». Але з благословення отця ректора у нас із вами будуть проходити додаткові заняття зі Святого Письма. Такий ось гурток для охочих. На цих заняттях я буду вам розповідати про Біблію, найголовніше. Також буду рекомендувати додаткову літературу. Ви зможете з'ясовувати те, що вам незрозуміло. Знову-таки, ці заняття за бажанням, хто хоче. Оцінки я ставити не буду, а також отець Даміан, який у вас читає замість мене Священну історію, вам жодних за це поблажок не зробить. Це для вас... Знову-таки... Заняття ці будуть нерегулярні, але за два-три дні я буду вивішувати на дошці біля трапезної оголошення. Аще Господу завгодно буде, перше заняття – завтра після самопідготовки там само, в бібліотеці.
Отець Лавр злегка вклонився класу, трохи нижче – викладачеві, який вів урок, і вийшов.
Далі буде...
Перші дві книги серії «Пікасо» можна замовити за адресою [email protected]
