Душа, як квітка, і кожен із нас не схожий на іншого
«Пророк Наум наведе на розум». Я думаю, що багато хто з вас не раз чув цю фразу. Про що і про кого вона?
14 грудня за григоріанським календарем наша Церква святкує день пам'яті пророка Наума. Я відкрив один з авторитетних світських сайтів і прочитав таку новину: «Святий Наум – це один з 12 малих пророків. Разом із Кирилом і Мефодієм він є основоположником болгарської релігійної літератури». Ось воно як. Мені так і залишилося незрозумілим – чи то Наум Охридський був одним із 12 малих пророків, чи то пророк Наум, який жив у сьомому столітті до Р.Х., працював разом із Кирилом і Мефодієм.
А мене пророк Наум напоумив цього дня написати про святість як таку. Справа в тому, що я часто стикаюся з таким явищем, як наслідування святості. По-людськи це зрозуміло, адже ми сприймаємо святих як певний еталон якості. Вони для нас є прикладом того, як потрібно жити, яким шляхом слідувати і яким чином себе в житті реалізовувати. Цей благородний порив нерідко перетворює святих не тільки на зразки правильної якості життя, а й на незаперечний авторитет суджень. Якщо щось написав чи сказав канонізований святий, то це однозначно богонатхненно і перегляду не підлягає.
Преподобний Іоанн Дамаскин у своєму «Точному викладі православної віри» писав про Землю, яка знаходиться в центрі світобудови, про воду, вогонь, ефір, що знаходяться в небі над землею. Вода легша, тому вона вища, земля важча, тому нижча. Святий міркував про сфери, кола, якими небо обертає світ. Те, що він писав про сузір'я, планети, вітри, моря, сьогодні ми не можемо сприймати як якесь дане від Бога одкровення. Так само і досвід духовного життя святих є плід їхніх зусиль, звершених у контексті особистого досвіду та історичної обстановки свого часу. Те саме стосується і їхньої духовної спадщини.
Ми робимо колосальну помилку, коли приміряємо на себе святість інших людей, подібно до костюма в магазині.
Сучасні люди не ходять вулицями в туніках, хітонах, хламидах, тогах, не вдягають одяг, який носили, наприклад, у середньовіччі. Одяг у нас інший, як і інші соціальні відносини, знання, уміння, навички та інше. Святість сучасних нам християн теж має бути своя, не схожа на ту, що була сто, двісті чи тисячу років тому. Людина в Божому замислі задумана, як і все творіння, різноманітною. Кожен із нас народжується у певному часі, місці, соціальному становищі, яке відповідає цьому задуму. Господь, як мудрий садівник, садить душу в ґрунт, який найбільш сприятливий для нашого духовного зростання і розвитку.
Рослини святі, тому що відповідають своєму первісному, даному їм від Бога, призначенню. Кактус зможе вирости тільки в пустелі, кедру найкраще підходить Середземномор'я, пальмі – південні регіони, сосні – північні. Кожна квітка, виростаючи на своєму місці, стає такою, якою вона має бути.
Людина подібна до квітки, але вона складніша, і в неї, на відміну від рослин, є мисляча душа і свобода вибору. Душа, яка живе в двадцять першому столітті, буде розвиватися в інших історичних і психологічних умовах, ніж це було сто чи тисячу років тому. Тому за всього нашого бажання ми ніколи не станемо другим Серафимом Саровським, Антонієм Великим чи Марією Єгипетською. Та нам це й не потрібне. Бог не ставить перед нами такого завдання.
Людина, яка має від Бога письменницький чи поетичний дар, ніколи не зможе його реалізувати, якщо буде писати чи складати вірші, наслідуючи інших, більш ранніх і прославлених поетів і письменників. Її унікальність якраз і буде в її несхожості, інакше, в особистій оригінальності.
У всіх святих можна знайти, звичайно, спільні риси, і найголовніша з них – це смиренність.
Але ставити себе на місце іншого, намагаючись будь-що бути на нього схожим, це не є смиренність. Господь краще за нас знає, якими ми повинні стати. І я думаю, що Він, приводячи нас у цей світ, зовсім не ставив перед собою завдання клонувати ще кількох раніше уславлених святих.
Ми не зможемо прийти до свого дому, якщо вирушимо до чужої для нас країни. Ми не набудемо особистої святості, якщо будемо бездумно наслідувати чужу. Її не можна ні в кого позичити, вона може бути тільки наша і більше нічия, пошита точно за неповторними мірками нашої душі. Ґрунт, на якому росте будь-яка святість, буде, звичайно ж, смиренністю і любов'ю, але виросте на ньому щось своє. Насіння квітів здається однаковим, але плоди їх не схожі один на одного.
Найгірше, коли наслідування чужої святості призводить до «спокуси» та духовної омани самого себе. Це стосується насамперед духовенства. Підсвідомо, не усвідомлюючи того, що відбувається, священник може взяти на себе ту чи іншу роль, яка подобається його пастві. Для когось це суворість і ригоризм по відношенню до духовного життя, хтось упіймав хвилю солодкої любові та співчуття. Зустрічалися мені по життю й такі, хто зрозумів, що легке юродство, дивні промови, зневага до одягу та зовнішнього вигляду дуже благотворно впливають на їхній авторитет серед віруючого народу.
Ніхто з перерахованих вище отців не лицемірив і брав на себе роль артиста. Просто так вишикувалася сама по собі певна модель поведінки, яка викликає симпатію людей і подобається парафіянам.
Виявляється, найлегший спосіб уславитися старцем і святим – це пристосуватися до потреб певної групи людей. Фундаментом цього пристосування буде самолюбування, честолюбство та прихована гординя. Що за цим стоїть насправді, дуже легко перевірити за тими відчуттями, які виникають у душі, коли тебе критикують, сумніваються у твоїй святості, а ще краще, коли ганьблять і цькують. Збентеження, обурення, бажання самовиправдання і пристрасть викрити і «поставити на місце» нерозумних критиків свідчать про те, що будинок такої святості побудований не на камені, а на піску.
Священник має жити просто, бути таким, яким він є насправді, і не намагатися комусь сподобатися.
Не треба особливо дбати про те, щоб догодити проповіддю людям, щоб вразити їх своїми знаннями, начитаністю, мудрими судженнями. Сила проповіді завжди у силі слів, а не в інтелектуальній побудові. А сила слів йде із серця, а не з розуму. Не потрібно взагалі особливо дбати про те, чи подобаєтеся ви людям чи ні. Краще завжди бути стурбованим тим, яким вас бачить Бог, і що саме в цю мить лежить у вас на серці. Завжди говорити просто і щиро – це все, що нам потрібно.
Якщо ми будемо уважні до агіографічної літератури, то легко побачимо, що більшість святих за життя такими не вважалися. Швидше навпаки, вони були гнані, а не прославлені. Крім того, як я вже не раз про це писав, реальне життя цих святих було, як правило, не зовсім таким, яким воно описується в житійній літературі. У відкоригованому церковною цензурою тексті життя святих схоже на старт ракети з космодрому, а насправді воно подібне до сходження на Еверест. До того ж з багатьма падіннями, з частим сповзанням униз.
Піт святості завжди поєднується з брудом гріхів і постійними зусиллями боротьби з ними. Романтика війни, як вона показана в популярних бойовиках, і реальність військових буднів не схожі друг на друга. Нерідко так само виглядає реальне життя святих і те, що про них пишуть у житійній літературі.
Для нас, звичайно, важливий і потрібний приклад їхнього життя. Але користуватися ним ми повинні за аналогією, пристосовуючи їхні подвиги до наших умов. Преподобний Порфирій Кавсокалівіт, наприклад, був натхненний у юності життям Іоанна Кущника. Ми знайдемо багато таких прикладів, коли життя одного святого стало початком для духовного зростання іншого. Досвід життя праведників для нас дуже важливий, його не можна ігнорувати та недооцінювати. Але нам, що нині живуть, важливо прожити своє, ні на кого не схоже життя у згоді з Божим задумом про нас. Ми не повинні стати копією когось із святих. Це важливо, тому що іншої такої людини, якою ви є, ніколи не було і не буде на Землі.
Ви унікальні й неповторні. Бог ніколи не повторюється, а візерунок Його вічного життя в Царстві Небесному схожий на величезне поле, засіяне різноманітними квітами, кожен з яких по-своєму прекрасний. Один із цих квітів – ви.
