«Пікасо́»: вступ до семінарії та розкол

Час дії: 1992 рік

Місце дії: Київ

Дійові особи: о. Олександр Камінський; Мишко Камінський, його син.

Мишко Камінський нарешті почав ходити до печер. Просити йому вже не було чого, і він просто стояв навколішки біля мощей преподобного Мойсея Угрина, поклавши руку на його труну і низько схиливши голову. Він стояв так годинами. Його раз у раз зачіпали паломники, що ходили вузьким проходом, а він стояв, стояв... Без цього він би просто не витримав.

З Настею все було скінчено. Пробачити йому те, що сталося, вона не змогла.

Мишко чесно розповів свій гріх отцю на сповіді. Після того як отець Олександр прочитав дозвільну молитву, він поставив йому запитання:

– А що тепер із Настею буде? А?

– Тепер вона буде сама вирішувати, – знизав плечима тато. – Ти вже тут нічого не можеш зробити.

Однак дещо тато все-таки зробив. Він попросив дозволу в Лаврського начальства та відслужив разом із сином молебень у Ближніх печерах біля мощей святої праведної діви Іуліанії, княжни Ольшанської. Після нього сказав:

– Я піду, а ти ще постій, помолися своїми словами.

Невідомо, чи то Мишкові молитви подіяли, чи то просто само собою все так склалося, але до Белковича Настя не побігла.

Наче уві сні, Мишко довчився у школі, склав випускні іспити, вступив до семінарії.

Лише на середину літа він зміг оговтатися від усього цього. Одного разу, після чергового відвідування печер, він повідомив татові й другу Георгію:

– Все! Я вирішив стати ченцем!

Георгій гучно зрадувався, як батько через повернення блудного сина:

– О! Брате! Нарешті ти став на шлях істинний!

Реакція ж отця Олександра була незвична:

– Тільки Богу поки про це не кажи. Добре?

*   *   *

Вступ Мишка Камінського до Київської духовної семінарії припав на дуже непростий час. Навесні та влітку 1992 року на голову Православної Церкви, яка ледь-ледь почала відроджуватися після сімдесяти років безбожної радянської влади, звалився церковний розкол. Предстоятель Української Православної Церкви, митрополит Філарет (Денисенко), який обіймав цю посаду аж із 1966 року, дуже образився на те, що в 1990 р. не став Московським патріархом після смерті патріарха Пимена. Для того, щоб усе-таки надягнути на себе патріарший куколь, він задумав відокремити Українську Церкву від Руської і стати патріархом якщо не в Москві, то хоча б у Києві. Але решта єпископів та духовенство від цих планів були не в захваті, тож усі вони опинилися з Філаретом по різні боки барикад.

На початку квітня 1992 року в Москві відбувся Архієрейський собор Руської Православної Церкви за участю, зокрема, й українських архієреїв, на якому Філарет красномовно і переконливо просив дати Українській Церкві повну незалежність, автокефалію, із собою, звісно, на чолі.

Почали з'ясовувати.

І тут раптом виявилося, що ідею цю підтримують лише шість єпископів із двадцяти одного, які прибули з України. Богоспасенна паства так взагалі майже вся проти автокефалії. У деяких єпархіях – категорично. До того ж принцип «незалежній державі – незалежну Церкву» був свого часу засуджений одним із церковних соборів як єресь етнофілетизму. Що тут вдіяти?

Вирішили прийняти «Звернення до єпископату, духовенства та всіх вірних чад», суть якого зводилася до наступного: такі історичні питання, як надання церковної автокефалії, не вирішуються ось так раптом лише тому, що Філарету вже дуже хотілося стати патріархом, а українській владі – мати у себе власну Церкву.

Автокефалія – справа непроста. Для неї потрібна згода всіх нині існуючих Помісних Православних Церков, а не тільки Руської та Української. Але найголовнішою умовою для здобуття цієї пресловутої автокефалії є повна одностайність у цьому питанні самої Української Церкви, якої тоді не було й близько. Загалом, як випливало зі «Звернення», ви там у себе в Україні добряче все обміркуйте, і якщо вже всі разом, із духовенством і народом, вирішите бути незалежними, то зберемо Помісний Собор і вирішимо ваше питання в дусі миру й братерської любові.

«Звернення» це було витримано в дуже дипломатичному тоні, хоча було ясніше ясного, що «незалежна Церква» потрібна була здебільшого керівникам «незалежної держави», яким ця «держава» звалилася до рук неждано-негадано всього лише рік тому. У двотисячолітній історії Церкви майже завжди і всюди державна влада намагалася Церкву підім'яти під себе. Управляти народом так набагато зручніше. Потрібна була незалежність ще й тим церковним діячам, які бачили в цьому можливість для свого особистого кар'єрного зростання.

Разом із цим на Соборі в Москві були озвучені на адресу митрополита Філарета і звинувачення у різних грішках, які він встиг накопичити за двадцять шість років свого предстоятельства. Звинувачували його в надто авторитарному стилі управління, а також у фактичному веденні сімейного життя, яке ченцям вести начебто не пристало.

Під час обговорення з'ясувалося, що озвучені факти дійсно мають місце. З настанням епохи гласності вони дедалі частіше спливають у пресі і вносять спокусу в середовище віруючих і невіруючих. І краще б Його Блаженству митрополиту Київському і всієї України тихо-мирно піти на спокій та доживати свої дні в загальній пошані та повазі. А особисті гріхи, вже так і бути, залишити на суд Божий. Згнітивши серце, Блаженніший митрополит із цим погодився і клятвено заявив, що залишить свій пост та піде у відставку.

Український єпископат, вже по горло ситий його керівництвом, зрадів, але все виявилося не так і просто. Як відомо, диявол ховається в деталях. А деталі ці були такі: Філарет заявив, що я, мовляв, такий шановний архіпастир і настільки улюблений церковним народом в Україні, що якщо мене звільнять тут, на Соборі в Москві, народ збунтується, скажуть: «кляті москалі позбавили нас батька рідного». Давайте вже краще я спокійненько приїду до Києва, зберу на місці свій український Архієрейський Собор і складу з себе повноваження. Єпископи захвилювалися: а раптом збреше? Але Філарет привселюдно, перед хрестом і Євангелієм дав архієрейське слово, і вони заспокоїлися. А даремно...

Після приїзду до стольного граду Києва 14 квітня 1992 року Філарет зібрав пресконференцію, на якій заявив, що в Москві його розпинали, як на Голгофі, що він перетерпів хресні муки і так далі, і що він не піде ні в яку відставку.

Всі ахнули! На здивовані запитання: а як же ваша архієрейська клятва перед хрестом і Євангелієм, він відповів, що це було зроблено з дипломатичних міркувань і взагалі, так, мовляв, дрібниця. А «я дарований Богом українському народу».

І почалося... Церковний народ справді збунтувався, але не за Філарета, а проти. Адже шила в мішку не сховаєш, і незабаром усі дізналися, що на Архієрейському Соборі в Москві він клятвено обіцяв, що піде. А клятви порушувати – справа нехороша. У більшості храмів його перестали поминати за богослужінням, у всіх єпархіях були створені комітети із захисту Православ'я, які стали проводити збори та збирати підписи за відставку Філарета. Двох архієреїв, які спробували було його підтримати, взяли під білі рученята та випровадили: одного з Одеської єпархії, а іншого з Почаївської лаври. Ось така була любов церковного народу до Філарета!

Дивлячись на такі справи, патріарх Московський і всієї Русі Алексій ІІ зібрав розширений Синод Руської Православної Церкви за участю українських архієреїв, який ухвалив зняти митрополита Філарета з посади предстоятеля Української Церкви і тимчасово передати його повноваження старшому за хіротонією українському архієрею. Ним виявився Харківський митрополит Никодим (Руснак). Він мав зібрати в Україні Архієрейський Собор, прийняти-таки відставку Філарета та обрати нового предстоятеля.

Але й Філарет не сидів склавши руки. 26 травня 1992 року він зібрав своїх прихильників на форум, який голосно іменувався «Всеукраїнська конференція на захист канонічних прав Української Православної Церкви». Щоправда, на «всеукраїнську» конференцію жоден архієрей цієї самої Церкви не з'явився. Незважаючи на це «прикре непорозуміння», конференція заявила: «Усі єпископи, які відійшли від її канонічного глави, митрополита Філарета, є зрадниками Церкви і православного народу України та згідно з канонами Церкви підлягають забороні».

А наступного дня, 27 травня, у Харкові відбувся Архієрейський Собор усіх тих єпископів, які не вшанували своєю увагою «всеукраїнську конференцію». Справедливості заради треба сказати, що троє з них були відсутні: один – пославшись на хворобу, а ще двоє – з поясненням причин і згодою з рішенням більшості, хоч би яким воно було. Архієрейський Собор відправив у відставку й заборонив у священнослужінні митрополита Філарета (Денисенка) та обрав нового, митрополита Володимира (Сабодана).

Усі заборонили Філарета, Філарет заборонив усіх. Розкол відбувся та почав набирати обертів.

Питання, на чиєму боці правда, постало у всій своїй невідворотності для дуже багатьох людей: щиро віруючих людей, священників та мирян. На перший погляд, усе було просто: один архієрей пішов проти соборної думки Церкви. І він, відповідно, не правий. Але річ у тім, що в церковній історії нерідко траплялися випадки, коли саме один єпископ опинявся на боці правди Божої, тоді як всі інші ухилялися в лукавство.

Саме цей непростий вибір і стривожив душу Мишка Камінського, який щойно подав документи до Київської духовної семінарії. Тим паче що ректор семінарії став на бік уже колишнього Блаженнішого Митрополита Філарета.

Далі буде...

Перші дві книги серії «Пікасо» можна замовити за адресою: [email protected]