Антифони і гімн «Єдинородний Сине»: невідома історія
Ми продовжуємо публікувати матеріали для вивчення церковного православного богослужіння. Сьогодні поговоримо про антифони і гімні, які співаються на початку Літургії.
Деякі листопадові дати нашого церковного календаря посприяли написанню цього матеріалу. 26 листопада Церква святкує день пам'яті святителя Іоанна Златоуста, а 27 листопада – святого імператора Юстиніана. Вони були абсолютно різними людьми, займали різне становище в тому суспільстві, частиною якого були, більш того, їх розділяє півтора століття історії. Але є все ж одна річ їх об'єднує – і це Божественна літургія.
Якщо відносно ролі святителя Іоанна в літургійному творчості у нас не виникає жодних питань, то про імператора Юстиніана потрібно зробити невелике уточнення. Деякі дослідники вважають, що він є автором, або, принаймні, під його впливом, був введений всім нам відомий гімн «Єдинородний Сине», який, разом з антифонами і читанням Святого Письма, становить першу, учительну частину літургії. Варто нагадати, що, незважаючи на стародавність антифонного співу, що зустрічається ще в Старому Завіті, в богослужінні Константинопольської Церкви його починає використовувати саме святитель Іоанн. Це якраз та точка, яка зближує святих недалеко віддалених один від одного і в нашому сьогоднішньому календарі.
Антифони
Можна сказати, що ми в Біблії вперше зустрічаємо антифонний (від грец. «Ἀντίφωνος» – спів, в якому поперемінно звучать два хори) спів, коли Ізраїльський народ звернувся до Бога з подячними словами за чудовий перехід через Червоне море і пов'язані з ним події. Цьому присвячена практично вся 15 глава книги Вихід. Крім згаданих дій святителя Іоанна Златоуста, в Антіохійській Церкві антифони вводить священномученик Ігнатій Богоносець, а на Заході – святитель Амвросій Медіоланський. Оскільки священномученик Ігнатій постраждав на самому початку II століття, то в цьому плані його можна вважати першопрохідцем. Крім того, раннє Передання, яке потім у своїй знаменитій «Бібліотеці» повторює святитель Фотій Константинопольський, стверджує, що антифоний спів був введений Ігнатієм за зразком почутого ним співу ангельських хорів.
Сьогодні склалася богослужбова традиція, коли у нас є святкові антифони, є щоденні антифони і так звані зображальні антифони. Виходячи з назви перших двох, стає зрозуміло і час їх застосування. Зображальними ж антифонами в дослідницькій літературі XIX-XX століть стали іменувати спів 102 (вірші 1-5) і 145 (цілком) псалмів, а також заповідей блаженства (Мф. 5, 3-12). Саме їх ми чуємо на недільних літургіях, хоча виконуються вони і в інші дні.
Ми пам'ятаємо, що 102 псалом читається також на шестопсалмія і починається словами: «Благослови, душе моя, Господа, і вся внутрішня моя ім'я святе Його», – начебто коротеньке і зрозуміле речення, але в ньому криється і глибший сенс, ніж ми підозрюємо. Не дарма святитель Іоанн сказав, що ця хвалебна пісня призначена для всіх людей, хто зміг позбутися або стоїть на шляху позбавлення від тяжкого тягаря гріха.
Чому Господа повинна благословляти душа, а не дух? Тому що вона стоїть посередині між тілом і духом і, з одного боку, тілом схиляється до плотських задоволень, а з іншого – духом – до Бога. Саме душа змушена докладати свої внутрішні сили для протистояння бажанням тіла. Ці внутрішні сили, пише святитель Іоанн, суть «сила думки, розуму, гніву, бажання, уявлення, уяви, почуття», а слова псалма «вся внутрішня моя», якраз і вказують на них.
Подумайте, адже коли ми чуємо антифони в храмі, ми дійсно внутрішньо спонукаємо себе славити Бога. А тепер, завдяки свідченням священномученика Ігнатія, ми ще і знаємо, що в цьому наслідуємо святим Ангельським Силам, реально присутнім на літургії. Що ми ще реально можемо принести в дар Богу, як не свою подяку, виражену в прекрасних словах 102 псалма. «Сповнені вдячності до божественних милостей, – зазначає блаженний Феодорит Кирський, – спонукають самих себе до піснеспіву, віддаючи, чим тільки можна, Благодійнику».
Подібного ж змісту і 145 псалом, що починається словами: «Хвали, душе моя, Господа. Хвалити буду Господа все життя моє, співатиму Богу моєму, поки існую». Однак, на думку святитель Іоанна, тут є один особливий елемент. Хвалити Бога все життя можливо тільки за допомогою конкретних справ, що в свою чергу, корелює з настановами Христа: «Нехай світить світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого Небесного» (Мф. 5, 16). Все це приправлено у святителя Іоанна прекрасною думкою про те, що душа – це музикант і художник, а тіло, яким і звершуються справи, знаменує псалтир, ліру і флейту.
Єдинородный Сыне
Поговоримо тепер і про гімн «Єдинородний Сине». Той факт, що він увійшов в літургію в VI столітті сьогодні ні в кого не викликає сумніву, але питання авторства, як я вже зазначив, до кінця не вирішене. Відносно датування зробимо невелике уточнення. Візантійський чернець і літописець преподобний Феофан Сповідник, який жив наприкінці VIII - початку IX століть, у своїй «Хронографії» вказує, що спів гімну, що нами розглядається, був введений імператором Юстиніаном в 535 (можливо 536) році. Є варіанти і більш раннього його вживання, але розбіжності тут незначні.
Павло Диякон – бенедиктинський чернець, що жив в VIII столітті, а також один літургійний коментар XII століття, надписаний ім'ям святителя Софронія Єрусалимського, авторство «Єдинородний Сине» приписують Юстиніану. Але ось сирійська традиція заперечує це положення і упорядником гімну вважає монофізита Севіра Антіохійського. Як ми тепер ми розуміємо, введення співу «Єдинородний Сине» було проведено не просто так. Це було пов'язано з богословськими суперечками VI століття.
Монофізитство тоді зберігало досить сильні позиції, в тому числі як реакція на єресь несторіанства. Нагадаємо, що згідно з несторіанською доктриною Христос не був Боголюдиною, але людиною, в якій жив Бог, тобто для несторіан Божественна і людська природи у Христі принципово віддільні. Саме на противагу цим вченням, в 519 році скіфські монахи запропонували формулу «Єдиний від Трійці був розп'ятий і постраждав» (ми бачимо, що вона перегукується зі знайомими нам словами «Єдиний сий Святої Трійці»). Це монофізитське визначення вказувало на те, що на Хресті страждало Божество.
Богословські погляди імператора Юстиніана не були позбавлені, скажімо так, монофізитських нахилів, але він все ж постійно намагався розшукати шляхи примирення прихильників і противників Халкідонського собору. З цією метою в 533 році був складений об'єднавчий едикт. Відносно формули скіфських ченців імператор пише лист папі Іоанну II, а у відношенні едикту – лист Константинопольському патріарху Епіфанію. В обох посланнях і містяться вирази, схожі зі словами гімну «Єдинородний Сине». Цілком можливо, що Юстиніан запозичив необхідні формулювання у Севіра, але в будь-якому випадку це була спроба примирення протиборчих сторін на підставі формули, з якою погодяться всі.
Преподобний Феофан Сповідник не вказує де саме в богослужінні імператор Юстиніан запровадив спів гімну. Про використання його на літургії разом з трьома антифонами вперше згадується в літургійному коментарі VIII століття під назвою «Тайновідна історія кафолічної Церкви». З того часу «Єдинородний Сине» міг співатися по-різному, проводилися деякі перестановки з антифонами, але з богослужбового використання гімн більше не виводився.
* * *
Сподіваюсь, що тепер початкова частина літургії для нас стане трохи кращою і зрозумілішою. Сенс псалмів ми, хоча нерідко і інтуїтивно, але все ж вловлюємо, а ось за гімном «Єдинородний Сине», як бачимо, ховається ціла історія богословських суперечок, що випала з нашої уваги.
Тепер же, кожен раз молячись на літургії, давайте пам'ятати, що за цією історією стоять реальні люди і їх чимала духовна, і інтелектуальна праця. Згадаймо і святого імператора Юстиніана, і отців Халкідонського собору, які відстояли Істину, і преподобного Феофана, який зберіг і передав нам настільки важливі відомості.
