«Пікасо́»: ревнощі

Час дії: 1992 рік

Місце дії: Київ

Дійові особи: о. Олександр Камінський; Михайло Камінський, його син; Настя Іщенко, дівчина Михайла; Олег Белкович та інші їхні однокласники.

Дружба Белковича з Настею, яка зав'язалася з того часу, як вони побували в театрі, для ревнивого Михайла була як ніж у серці. Кожна їхня розмова, кожен погляд один на одного прокручував цей ніж і змушував його нестерпно страждати. Настя це розуміла і її захоплювали суперечливі почуття. З одного боку, це дуже лестило її самолюбству, а з іншого, вона жаліла Мишка і всіляко прагнула довести йому, що саме він є її коханий і єдиний. Вивлялося це у все більш відвертих обіймах і поцілунках, коли вони залишалися наодинці.

Адже Мишко не слухав тата. Він заколисував себе думками про те, що вони з Настею ще нічого такого не роблять, що все у них, в принципі, досить цнотливо. Ну майже…

Не ходив він і в печери молитися преподобним, як казав тато. І розмова з Настею про те, якими мають бути їхні стосунки, все відкладалася. Він боявся. А раптом їй це не сподобається, раптом вона не так зрозуміє.

Тато це все бачив, багато про що здогадувався, але боявся, що постійні повчання з його боку тільки зашкодять. Він загалом усе йому сказав, і тепер йому залишалося тільки переживати. Переживати і молитися… Молитися і переживати…

Тільки один раз, коли Мишко повернувся додому дуже вже збудженим, він знову завів з ним розмову про те, що якщо все і далі так триватиме, то незабаром він, Мишко, стане перед дуже непростим вибором.

– Поговори з нею, Мишко. Якими б не були ваші взаємини, вони мають бути чесними і відкритими.

Мишко слухняно хитав головою.

– Ти зрозумій, що можеш зробити їй дуже боляче. Їй, розумієш? Невже ти хочеш змусити її страждати? Якщо ти любиш, ти маєш бажати людині добра, а не зла. Нині світ живе за іншими принципами. У людей зовсім інші цінності та уявлення про життя, ніж у нас. В мене, у тебе, у нашої родини. Розкажи їй про це. Поділися з нею Благою звісткою. Може, її душа тільки на це й чекає. Можливо, саме ти… ваша любов… і приведе її до Бога. Адже як не може приваблювати людину… дівчину справжнє чисте кохання, цнотливі стосунки. Адже в кожній дівчині, можливо десь у підсвідомості, живе ця чистота і цнотливість.

Мишко слухав і з усім погоджувався. Не було б зараз уже так пізно, пішов би, прямо зараз, до неї і поговорив би. Але вже був вечір.

– Поговори з нею, – майже благав тато. – Скажи, ну хіба може вона образитися, якщо ти, як чоловік, покажеш свою повагу до неї, її чистоти. А далі… Ну, хіба це може не приваблювати? Міцна сім'я, вірність один одному. Хіба їй не хочеться бути єдиною для людини, яку вона любить?

Батько трохи помовчав і зітхнув.

– Ой, Мишко. Я дуже хвилююся за тебе. Ти мій первісток. Я, звісно, всіх вас, своїх дітей люблю. Але вони все ще маленькі, а ти… Зрозумій, якщо ти зараз оступишся… Адже розпуста – це смертний гріх.

При цих словах Мишко здригнувся.

– І ти можеш і сам впасти, і її, дівчину, яку ти любиш, ввести в це. Як вона далі з цим буде жити, подумай?

Мишко подумав:

«Ну, то якщо ми все одно потім одружимося…»

Наче прочитавши його думки, тато продовжив:

– А якщо ви все-таки розстанетеся? У неї буде інша сім'я, в тебе... Як вона чоловіку своєму дивитися в очі буде? Як ти будеш дивитися в очі своїй нареченій? Як ти їй скажеш, що не зумів зберегти до шлюбу свою цнотливість? І потім… не забувай, що ти син священника. По тобі судять про всіх нас, про Церкву, про Бога. Згадай, «заради вас ім'я Боже хулиться у язичників…»

Мишко важко зітхнув. Тато зрозумів, що настав час закінчувати. Але було ще одне дуже важливе, що він хотів сказати сину.

– Я знаю, Мишо, що ти хочеш служити Богу, бути священником. Але, якщо ти впадеш у блуд, тобі ця дорога буде закрита назавжди. Цей злочин є канонічною перешкодою до висвячення.

– Не хвилюйся, тату, – вигукнув Мишко, – я вибрав цей шлях і вже нікуди з нього не зійду.

Тато тільки похитав головою.

– Ну йди…

Отець Олександр осінив Мишка широким хрестом і поцілував у голову.

Вже засинаючи, Мишко давав собі слово честі:

– Ось завтра... завтра обов'язково поговорю з нею.

*   *   *

А завтра був звичайний день – з його метушнею, уроками, справами… Мишко, як завжди, проводжав Настю після школи. Вони весело балакали про щось приємне. І завести цю важливу, серйозну розмову було якось не з руки.

Наступного дня також. І ще наступного…

«Завтра… Ну от завтра…»

Якось вчитель фізкультури, а фізкультура проводилася вже на вулиці, послав Мишу в підсобку по футбольний м'яч. Увійшовши до порожньої спортзали, він помітив у кутку парочку, що цілувалася. Він сором'язливо опустив очі і постарався якнайшвидше пройти в підсобку. Але те, що треба було побачити, він побачив. Олег Белкович, який прогулював фізкультуру, буквально поїдав і руками, і губами Олену, не по роках розвинену дівчину з паралельного класу.

«От, скотина! – не міг не подумати в собі Мишко. – І він ще пристає до моєї Насті!»

З того часу він не переставав засуджувати свого суперника. Постійно в голові крутилося:

«Ось людина… грішить і оком не моргне. Бога не боїться! Яка розпуста! І як дівчата йому все це дозволяють? Добре, що в мене з Настею не так. Так, треба, звісно, з нею поговорити. Папа правий. Але який Белкович! Блудник! Тварина!»

А Белкович і намагався усією своєю поведінкою виставити себе таким собі донжуаном, перед яким не може встояти жодна дівчина. У компанії хлопців із задоволенням хвалився своїми любовними здобутками та досвідом. Розповідав таке, що в Миші вуха в трубочку згорталися, коли йому раптом доводилося щось миттю почути.

«Ну як? Як це можна не засуджувати?» – Мишко подумки суперечив своєму папі, який в одній із недавніх проповідей у храмі говорив про гріх засудження.

– Осуд є найбільшим гріхом! – закликав отець Олександр із амвона церкви після читання Євангелія. – Будь-який інший гріх є порушенням заповіді Божої, і відчужує людину від Бога. Але, зухвало засуджуючи іншого, свого ближнього, людина захоплює собі Божественну гідність! Ставить себе на місце Бога, Якому одному належить право судити! Чи це не диявольська гордість?! Чи це не безумство?! Чи це не падіння людини? Святі отці кажуть – засуджуй гріх, але не суди людину. Якщо можеш її викрити з любов'ю – викрий. Якщо можеш наставити – настав. Якщо бачиш, що вона упирається у гріху – молись за неї і шкодуй. Адже хто гідний щирого жалю, як не та людина, яка перебуває під владою лукавого? Якщо бачиш ближнього свого грішним – наставляй його, молись за нього, роби все, що в твоїх силах. Але бійся його засуджувати! Бійся! Бо тому, хто засуджує, допускається впасти в той самий гріх, за який він засудив ближнього. Пам'ятайте, що всі ми багато грішимо і винні перед Богом! Будемо ж, браття і сестри, каятися у своїх гріхах! Судити себе і не судити брата свого! Амінь!

«Так, татові добре говорити, – думав Мишко. – А ось глянув би він…»

А потім сталося те, чого Мишко не міг уявити навіть у страшному сні. Він побачив, як цей розпусник Белкович цілує його дорогу Настю. Цілує по-дорослому, в губи, обійнявши її тендітні плечі своїми лапами.

Якось у школі, на великій перерві, з'ївши в їдальні свою порцію, він поніс у мийку тарілку зі склянкою. Брудний посуд зазвичай складали на столі біля входу на кухню, звідки його забирали чергові по їдальні та ставили у велику посудомийну машину. Невідомо, що його змусило пройти трохи далі на кухню і побачити в кутку Олега з Настею, які були того дня цими черговими.

Він завмер на місці і стояв, тримаючи в руках тарілку зі склянкою, не вірячи своїм очам. Ну гаразд, Белкович, з ним усе зрозуміло. Але ж Настя! Настя! Він бачив, як її губи тяглися назустріч його губам. Бачив, як її руки були зімкнуті на його спині.

Вони цілувалися довго, здається цілу вічність. І відірвалися один від одного тільки тоді, коли у Миші з рук випала тарілка і розбилася об підлогу вщент.

– Ой! – скрикнула Настя і сахнулась від Белковича. – Ой! Мишко!

У Мишка потемніло в очах. Він різко розвернувся і вибіг із їдальні, продовжуючи стискати в руці склянку.

– Мишко! Мишко! Стій!

Вона побігла за ним.

– Мишко! Почекай! Миш!

Наздогнала вона його вже на вулиці. Мишко стояв, притулившись до дерева, і ледве стримував сльози.

– Мишко! Стривай, я тобі зараз все поясню! Це не те, що ти подумав. Це було… це… просто… Він мене просто… просто схопив і почав цілувати. Я не винна, Мишко. Це так швидко все вийшло, Мишко. Ти нічого не подумай. Адже я люблю тебе, тебе одного. Ти що, мені не віриш?

– Я все бачив, – процідив крізь зуби Мишко і вручив їй брудну склянку. – На, віднеси в мийку. Ти ж чергова.

– Мишко! Мишко, почекай! – Кричала вона, побачивши, як він іде.

Але він таки пішов.

Далі буде…

Перші дві книги серії «Пікасо́» можна замовити на адресу [email protected]