«Пікасо́»: сварка та примирення

Час дії: 1992 рік

Місце дії: Київ

Дійові особи: о. Олександр Камінський; Мишко Камінський, його син; Настя Іщенко, дівчина Мишка; Олег Белкович та інші їхні однокласники.

Мишко Камінський і Настя Іщенко посварилися.

14-го лютого звідкись узялося новомодне свято – День закоханих. Колишні радянські люди, ласі до всього західного, кинулися його відзначати з особливим ентузіазмом. Швиденько дізналися, що треба дарувати цього дня «валентинки» у вигляді сердечок, і почали їх одне одному дарувати, вдаючи із себе цих самих закоханих.

Мишко цього свята не розумів і ніяких «валентинок» нікому не дарував. А ось Олег Белкович, який від самого Нового року непомітно, але дуже наполегливо надавав знаки уваги Насті, цієї можливості не упустив.

Він подарував їй цю «сердечну» листівку, написав там якийсь банальний віршик. Зробив усе делікатно і без якихось там претензій. Але Настя дуже зраділа. Річ у тім, що на відміну від 8-го березня, коли квітами й подарунками традиційно обдаровували всіх дівчаток, на День закоханих листівки, цукерки та інші презентики отримували лише деякі. Ощасливлені старшокласниці показували одна одній свої «валентинки» й шушукалися між собою, тішачи своє жіноче самолюбство. Настя Олегу просто сказала «спасибі», але про себе зазначила, що саме він допоміг їй потрапити до числа обраних.

Щоправда, Белкович не їй одній подарував «валентинку». Ну... така справа... Взагалі, його безневинні залицяння Настя приймала із задоволенням. Звісно, вона любила Михайла, ходила з ним під ручку і все таке. Але, як і будь-яка дівчина в її роки, вона хотіла подобатися і вважала це приємним.

Для Михайла подарована Насті «валентинка» виявилася як червона ганчірка для бика. Він надувся, цілий день із нею не розмовляв, а коли вона спробувала з'ясувати, чим же він так незадоволений (хоча, звісно, чудово все розуміла), то розлютився, наговорив їй купу неприємних слів і відмовився проводжати додому.

– Нехай тебе цей твій Белкович проводжає, – кинув їй зопалу.

– Подумаєш, – сказала ображена Настя, – не дуже-то й треба.

А Белкович тільки цього й чекав.

Прийшовши зі школи, Мишко був сам не свій. За обідом майже нічого не їв, нагрубив мамі, ні за що дав запотиличник братові Сергію. Він був злий на весь світ і не міг дочекатися повернення тата.

Коли тато нарешті прийшов, він попросив його піти прогулятися на вулицю, бо в квартирі через велику кількість людей говорити відверто було неможливо.

– Заодно винесіть сміття та купіть хліба, – навантажила їх мама, побачивши, як вони збираються йти.

Прогулюючись засніженою вулицею до магазину й назад, Мишко все виклав батькові.

– Тату, ну як вона так могла, га?

– Ну, те, що вона взяла листівку в цього вашого однокласника, ще нічого не означає. Не треба мучити себе через дрібниці.

– Це не дрібниці, тату! Для мене це...

– Що, ти так сильно її любиш? – перебив отець Олександр.

– Звісно, тату!

– А я от думаю, що тобі якраз треба спершу розібратися у своїх власних почуттях.

Мишко здивовано подивився на батька. Адже це ж так ясно!

– Так, так, Мишко. Саме у своїх. Ти ж знаєш, що говорить апостол Павло: «Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить». Чи можеш ти сказати, що твої почуття до Насті схожі на це. Ну от хоча б, що твоя любов не шукає свого?

Мишко замислився. Він почав перебирати в голові слова, які щойно прозвучали:

«...довготерпить... не заздрить... не шукає свого...»

Але одразу ж його знову захлеснули думки, що не давали спокою весь день:

«Ну який же він гад, цей Белкович. Я його завтра... я його...»

Наче прочитавши ці думки, тато сказав:

– А щодо того, що Олег повів її проводжати зі школи додому, то ти ж сам їй це сказав.

– Ну, так я ж сказав...

– Наступного разу думай. Якщо говориш зопалу якусь дурницю, будь готовий до того, що вона може здійснитися. Ти ж сам йому поступився полем бою. Сам, без жодного опору. Якщо любиш, синку, за любов треба боротися.

Деякий час вони йшли мовчки.

– Тільки ось, бачиш, – продовжив тато, – у неї трошки інший світогляд. Для неї велике значення мають усі ці світські штучки, листівки, привітання, те-се. Може, воно, звісно, все й зміниться... а може, й ні. І я не знаю, як тобі з нею буде далі.

Далі... Мишко так далеко не загадував.

Розмова з татом заспокоїла. Тим паче що на завершення її тато дав слушну пораду:

– Ти прийди завтра до школи і поводься з нею так, ніби нічого не сталося. Не було цієї сьогоднішньої сварки між вами взагалі. Говори доброзичливо, відкрито. А якщо вона буде на тебе сердитися... Ну, просто посміхнися їй, скажи, що був не правий. Простягни мізинчик, скажи: «Насть, давай помиримося».

Наступного дня воно все саме так і сталося. Коли Мишко сказав їй ці слова, вона вся спалахнула від радості, наче тільки на це й чекала. Вони переплели свої пальці і по-дитячому помирилися:

– Мири-мири назавжди, більше сваритися не можна.

Сварка була позаду, вони посміхалися одне одному. І навіть Белкович був не таким вже й поганим. І скоро весна...

«Хороший в мене все-таки тато».

*   *   *

Мишко з Настею помирилися, проте Белкович її в спокої не залишив. На 8 березня він подарував їй особисто від себе невеликий букетик квітів і квитки в театр. Придумав хитро. Дав їй не один квиток, а два. Сказав:

– Ну, можеш узяти із собою кого хочеш.

Хотіла вона взяти, звісно, Мишка. А Мишко, звісно, відмовився. Знову страшенно образився, але вже необачних слів не говорив. Зрештою Настя взяла із собою подругу і в театрі, звісно, зустрілася з Бєлковичем. Він їй весь час приділяв увагу, купив в антракті коктейль, проводив додому. Настя була задоволена. Особливо приємним було те, що на все це дивилася її подруга. Дивилася із заздрістю. І навіть, ніби з добрих спонукань, сказала, коли він не міг розчути:

– Цей Белкович... він такий бабій. Він, напевно, уже всіх дівчат у школі перецілував. А знаєш, – тут вона нахилилася до Настиного вуха й зашепотіла, – мені дівчата з «Б»-класу розповідали, що Віра Самохіна взагалі з ним спала. Уявляєш?

Настя знизала плечима. Мовляв, мені-то що?

Після цього вечора вона вирішила про себе:

«Так... Мишка я люблю. А з Олегом ми просто друзі. Так... Так буде добре».

Далі буде...

Перші дві книги серії «Пікасо» можна заказати за адресою [email protected]